Звіт з практики в музеї

Організація робочих місць повинна забезпечувати стійке положення та вільність рухів працівника, безпеку виконання трудових операції виключати або допускати лише в деяких випадках роботу в незручну позиціях, котрі зумовлюють підвищену втомлюваність.

Загальні принципи організації робочого місця:

—  на робочому місці не повинно бути нічого зайвого; всі необхідні для роботи предмети повинні знаходитись поряд з працівником, але не заважати йому;

—  ті предмети, котрими користуються частіше, розташовують ближче, ніж ті предмети, якими користуються рідше;

—  предмети, які беруть лівою рукою, повинні знаходитись з лівої сторони, а ті предмети, які беруть правою рукою, повинні знаходитись справа. Слід враховувати, що важкі предмети під час роботи зручніше і легше опускати, ніж піднімати;

—  робоче місце не повинне захаращуватися заготовками і готовими деталями;

—  організація робочого місця повинна забезпечувати необхідну оглядовість.

— засоби відображення інформації повинні бути розташовані в зонах інформаційного поля робочого місця з врахуванням частоти та значущості інформації, типу засобів відображення інформації, точності і швидкості спостереження та зчитування.

Мікроклімат виробничих приміщень - це сукупність параметрів повітря у виробничому приміщенні, які діють на людину у процесі праці, на його робочому місці, у робочій зоні.

Параметри мікроклімату:

1) температура  повітря Т, 0С;

2) відносна  вологість Y, %;

3) швидкість  руху повітря V, м\с.

Значні коливання параметрів мікроклімату можуть привести до порушення терморегуляції організму (здатність організму утримувати постійну температуру), що приводить до порушення систем кровообігу, загальної слабкості і т.п.

Нормування параметрів мікроклімату здійснюється згідно ДСТ 12.1.005-88. Встановлені оптимальні та допустимі параметри мікроклімату.

Параметри мікроклімату нормуються залежно від наступних факторів: періоду року; категорії важкості робіт по фізичному навантаженню; виду робочого місця.

Шкідливі речовини - речовини, які при контакті з організмом людини внаслідок порушення технологічного процесу викликають професійні захворювання, виробничі травми або відхилення стану здоров'я. Шкідливі речовини у повітря робочої зони поступають у вигляді пару, газів та пилу. Вплив на організм людини залежить від хімічного складу, розміру (дисперсності), форми часток та їх кількості у одиниці об’єму. Найбільш небезпечний високодисперсний пил (розміром < 5 мкм), а також гострокрайовий пил. Високодисперсний пил найбільш глибоко проникає та затримується у легенях.

Згідно ДСТ 12.1.005-88 - нормується гранично допустима концентрація (ГДК) шкідливих речовин у повітрі робочої зони.

Приміщення музеїв обладнуються системами вентиляції. В окремих приміщеннях за необхідності встановлюється система кондиціонування. Вимоги до температурно-вологісного режиму музейних приміщень визначаються Інструкцією з обліку і зберігання музейних цінностей, що знаходяться в державних музеях СРСР, затвердженою наказом Міністерства культури СРСР від 17 липня 1985 року № 290.

Для зменшення шуму системи вентиляції і кондиціонування повітря облаштовуються відповідними шумопоглинаючими пристроями. Вентилятори, компресори і насоси з електродвигунами встановлюються на віброізолюючих підставках і відокремлюються від повітропроводів і трубопроводів м'якими вставками з метою захисту від передачі вібрації на підлогу.

 У невеликих за площею  залах дозволяється застосовувати  природну витяжну вентиляцію  через вікна, кватирки або фрамуги  за умови, якщо це не шкодить  експонатам. Кватирки та фрамуги  розташовуються у верхній частині  вікон. Для їх відкривання використовуються  пристосування, що керуються з  підлоги. У пристосованих будівлях, що є пам’ятками історії та/або архітектури, а також у сільській місцевості дозволяється застосовувати систему природної вентиляції.

Повітрообмін в експозиційних залах, фондосховищах, реставраційних майстернях та інших робочих приміщеннях повинен забезпечувати умови, що відповідають Санітарним нормам мікроклімату виробничих приміщень, затвердженим постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01 грудня 1999 року № 42 (ДСН 3.3.6.042-99), якщо інше не передбачено умовами зберігання експонатів.

Роботи з обслуговування діючих електроустановок, ремонту, монтажу та налагодження у музеї необхідно виконувати відповідно до вимог Правил безпечної експлуатації електроустановок, затверджених наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 06 жовтня 1997 року № 257, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 13 січня 1998 року за № 11/2451 (НПАОП 40.1-1.01-97).

 Роботодавець  забезпечує експлуатацію електроустановок  відповідно до вимог Правил  безпечної експлуатації електроустановок  споживачів, затверджених наказом  Комітету по нагляду за охороною  праці Міністерства праці та  соціальної політики України  від 09 січня 1998 року № 4, зареєстрованих  у Міністерстві юстиції України 10 лютого 1998 року за № 93/2533 (далі - НПАОП 40.1-1.21-98).

 Світильники  загального та місцевого призначення  обладнуються захисною арматурою (плафони тощо). Використання світильників  загального та місцевого освітлення без захисної арматури забороняється. У приміщеннях сховищ розміщення силових та освітлювальних розподільчих пристроїв не допускається.

 У  приміщеннях для каталогів, робочих  приміщеннях забезпечується рівень  освітлення на робочих місцях  відповідно до вимог ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення». Застосування лише місцевого  освітлення в таких приміщеннях  забороняється.

В експозиційних залах система освітлення та рівень освітленості визначаються проектом експозиції, що затверджується наказом роботодавця. У приміщеннях фондосховищ проходи облаштовуються постійним штучним освітленням. Вмикання освітлення здійснюється пусковими пристроями, що розташовуються при вході в приміщення.

Забезпечення пожежної безпеки є складовою частиною виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників закладів, підприємств та організацій культури.  Це повинно бути відображено у трудових договорах (контрактах) та статутах цих організацій.

Забезпечення пожежної безпеки закладу, підприємства та організації культури покладається на їх керівників і уповноважених ними осіб, якщо інше не передбачено відповідним договором.

Власники об'єктів культури або уповноважені ними органи зобов'язані:

- розробляти  комплексні заходи щодо забезпечення пожежної безпеки закладу, підприємства та організації;

- впроваджувати досягнення науки і техніки;

- відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення,  інструкції,  інші нормативні акти, що діють у межах закладу,  підприємства,  організації, та здійснювати контроль за їх виконанням;  забезпечувати додержання протипожежних вимог стандартів, норм, правил,а також виконання вимог приписів і постанов органів державного пожежного нагляду;

- організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки та пропаганду заходів щодо їх забезпечення;

- у разі відсутності у нормативних актах вимог, необхідних для забезпечення пожежної безпеки, вживати відповідних заходів, погоджуючи їх з органами державного пожежного нагляду.

Дуже важливим є дотримання вимог безпечного улаштування та експлуатації експозицій, вітрин та стелажного обладнання. Устаткування, на якому встановлюються, розвішуються, транспортуються, монтуються, демонструються або зберігаються експонати (вітрини, підставки, стелажі, щити, кронштейни, візки тощо) виготовляється спеціалізованими підприємствами. Устаткування повинно мати технічні паспорти та експлуатаційні інструкції.

 

 

 

                              ІНДИВІДУАЛЬНА ЗАВДАННЯ

Характеристика складових частин ікон

Створення ікони – це ритуальний, священний та надзвичайно складний процес. Процес виготовлення ікони був чітко регламентований і зафіксований в суворих постановах VII Вселенського Собору, який поклав край розмаїттю манер, стилів і способів виготовлення образів.

Основа в класичні й іконі була дерев’яною, але за основу брали й інші матеріали: фанеру, картон, метал, скло, полотно.

Для українських середньовічних ікон найбільш поширеним видом дерев’яної основи була липа, використовували також інші породи з дрібними шарами деревини: тополю, вербу,а іноді – дуб , бук, кипарис, ялинку березу.

Дошки для ікони готували переважно не самі художники, а спеціалісти-дереворізи. Оскільки давні ікони мали великі розміри, одну ікони писали на кількох дошках.

Важливим є кількість втрати вологи при висушуванні дошки, адже інколи це призводить до вигинання дошки і її повздовжньому розтріскуванні. Цей процес підсилюється тим, що одна сторона ікони захищена слоями левкаса, фарб і захисних плівок, а інша – відкрита.

Щоб забезпечити стабільне зберігання готового живопису, виконаного на дошках, необхідно підтримувати в приміщеннях музеїв постійну температуру і вологу.

Для того щоб запобігти деформації іконних дошок, їх не тільки склеювали, а й закріпляли відповідними спеціальними кріпильними пристроями – шпонками та шпугами. Вид і місцезнаходження шпонок, так само як характер дощок, датують ікони.

За місцем розташування на зворотному боці дошки врізані шпонки ділять на такі : поперечні, зустрічні, діагональні та торцеві. Часто самих шпонок для протидії деформації дошки було недостатньо . Тому в кінці XVII ст. появляються дерев’яні шипи під назвою “ластівки”.

Ковчег – це заглиблення у вигляді корита, що вирізається з лицьового боку дошки для малювання у ньому образу . Дно ковчега лишали ребристим, аби до нього добре прилипав грунт (левкас).

Краї дошки, що піднімалися на ковчегом, називали поля, а скіс між полями і ковчегом – лузга

Поля ікони, як з ковчегом, так і без нього, робляться різних розмірів в залежності від величини ікони та її змісту. Поля давніх ікон досить вузькі, до XI—XII ст. вони стають ширшими, а ковчег мілкішим, з XIV ст. появляються ікони без полів.

Для підготовки дошки під грунт ("левкас") майстри користувалися тваринним клеєм, желатиновим або риб'ячим. Кращий риб'ячий клей отримували з міхурів хрящових риб: білуг, осетрів і стерляді. Хороший риб'ячий клей володіє великою в'язкою силою і еластичністю. Однак більшість старих майстрів воліли користуватися міздровим клеєм, що володіє білизною і міцністю.

На ретельно оброблену і проклеєну дошку наклеювалася "паволока". Вона являла собою шар тканини. Для цих цілей використовувалася тканина з льняного, конопляного волокна, а також міцний сорт марлі. Паволока наклеювалася по всій поверхні дошки або невеликими частинами, наприклад, уздовж стику двох склеєних дошок або на виявлені в дошці сучки.

Рис. 8 Паволока а) полотняного і б) фасонного переплетення ж

Левкас складається з крейди, алебастру, риб’ячого клею та желатину та накладається зверху паволоки.  Він виконує в іконі такі важливі функції: висвітлює кольори (особливо у темперній техніці); зрівнює поверхню дошки; охороняє основу від проникнення зв’язуючи речовин фарби.

Існували чотири способи створення рельєфу - карбування по визолоченому левкасу, різьблення по левкасу, ліпні рельєфи з левкасу і відтискування рельєфу в сирому левкасі.

Наступним етапом є нанесення фарбового шару на ікону. Це ще одна важлива складова ікони, що свідчить про її приблизний вік, розповідає про умови зберігання . Найчастіше в іконописі використовуються такі техніки: енкаустика, темпера та олійний живопис.

На гладкій поверхні левкасу художник робив малюнок, а потім приступав до роботи фарбами. Більшість фарб яєчної темпери створюють напівпрозорі шари, через які просвічується білий левкас, що додає особливу звучність і яскравість фарбам. Однак через прозорість фарб виправлення та зміни обрисів зображень, композиційний або колірної пошук при роботі яєчною темперою не допустимі. Тому художники намагалися уникати поправок і фарби наносили тонкими шарами, дотримуючись при цьому вироблену століттями послідовність.

За своїми властивостями темпера підходить для іконопису як не можна краще. Залишаючись легкою та  прозорою, вона дозволяє створювати тони надзвичайної сили.

Отже, після переведення на левкас малюнка починалося нанесення кольорового шару. Послідовність написання ікони була вироблена ще в давнину, і ось уже кілька століть вона залишається незмінною. Починали написання з основних тонів, що займають на іконі великі площі.

Одним з видів є підокладні ікони. На таких іконах переважно промальовуються лише частини, які не покриватиме оклад.

У гаптованій іконі оклади вишивали по тканині золотими нитками, бісером, мішурою.

Рис. 9. Підокладна ікона Богоматері

 

Оклади бувають набірні та суцільні.  Набірний оклад монтувався з кількох частин, кожна з яких кріпилася окремо за допомогою мідних, срібних, а з XIX ст. залізних цвяхів, що пробивали й пошкоджували фарбовий шар та левкас. Кожна частина окладу має свою назву.