Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст

2.2. Олена Теліга: творчість заради майбутнього

ХХ століття стало для України складним періодом – революції, війни, розруха, відновлення … – все це не могло не відобразитися на формуванні свідомості українців.

Для жіночого руху цього періоду характерні все ті ж намагання жіноцтва здобути право на вищу освіту та влаштування на повноцінну роботу, а також і нові – активне долучення до проблеми національного відродження України. Однією із представниць такого націоналістичного напрямку і стала Олена Іванівна Теліга – поетеса та невтомна громадська діячка з трагічною долею.

Олена Теліга (дівоче прізвище – Шовгенева, в деяких джерелах – Шовгенів), народилася 21 липня 1907 р. (за іншими даними, 8 вересня 1906 р.). Місцем її народження став Санкт-Петербург [18, с.4], за іншими джерелами – Іллінське під Москвою[18, с.325].

Народилася майбутня письменниця в українській родині Івана Шовгенова (професора) та Уляни (Юлії) Степанівни Качковської, котра походила з Поділля. Виховувалася в російському оточенні, її хрещеною була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус [18, с.4]. Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови в 1911 р. переїхали до Петербурга, де батько працював інженером- гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів.

Дівчинка одержала добру домашню освіту. Під опікою гувернантки вона досить добре вивчила німецьку й французьку мови (російська була їй як рідна). Щодо української, то вона її не знала й українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам[25, с.7].

Час від часу влітку вона бувала в Україні, на рідній для батька Харківщині, але не вважала ті місця своїм «домом», як зізнавалася пізніше в листі до Наталі Лівицької-Холодної [20, с.128]. Було в Оленки відчуття «бездомності», бо «батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом»[18, с.326].

Справжнім домом став для неї Київ, куди Шовгенови переїхали 1918 р. Тут Оленка навчалася у приватній гімназії Олександри Дучинської [25, с. 17]. Але на той час Київ і далі був російським містом.

На все життя лишився в пам’яті Олени день її п’ятнадцятої осені, коли відчула, що минуло дитинство, та коли одночасно залишала Київ і робила перші кроки у доросле життя. З мамою і братом Сергієм вони перейшли кордон і, після короткочасного перебування у Тарнові, в липні 1922 р. переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени – Іван Шовгенів  
28 квітня 1922 р. був обраний ректором Української господарської  
академії [17, с. 330].

У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат – українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, що довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Курси давали можливість отримати такий документ (матуру) після річного навчання, на які восени 1922 р. вступила Олена.

Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але вона наполегливо працювала.

Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування у зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості [23, с. 330].

Середовище української еміграції спочатку її приголомшило. Про свої перші враження після прибуття до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... [18, с. 330-331].

Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні: «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслав’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Павла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською.

У  1923 р. Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі, де українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом [18, с. 332].

Під час навчання в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова в Празі вона активно поринула у громадське життя. Концерти хору Кошиця, виступи бандуристів, театральні вистави, українські народні танці курсів Авраменка (де Олена також танцювала), академії, літературні вечірки, мистецькі виставки, прогулянки, студентські палкі дискусії про минуле України. Все це вплинуло на українізацію поетеси [4].

1 серпня 1926 р. Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 р. подружжя переїздить до Варшави. Але ще у 1927 р. у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Протягом 1932-1933 рр. Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова. Саме ці роки були надзвичайно плідними у творчості Олени [20].

Вона багато розмірковувала над долею України і над своєю місією поетеси, патріотки, жінки, друкувала поезії, в яких уперше прозвучав неповторний голос її пасіонарної любовної лірики. У кн. 4 «Літературно-наукового вісника» за 1932 р. побачив світ вірш «Мужчинам», який авторка вважала для себе програмним. У ньому – передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. Свою ж місію вони вбачають у тому, щоб дарувати чоловікам ніжність, вірою в їхню міць підтримувати бойовий дух. Нежіноча справа – братися за спис. Але коли потрібно буде для здобуття перемоги, то жінки, «радістю життя» «напоївши вщерть» своїх коханих, стануть поряд і підуть з ними «хоч на смерть». Проголошені в цьому вірші ідеї Олена Теліга розвиватиме в багатьох своїх поетичних і публіцистичних творах. Лірична героїня її «Вечірньої пісні» готова перебрати у свої долоні, на свої коліна все, що пригнічує душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги, і цю ніжність передати як найміцнішу зброю для боротьби [21, с. 199].

Олена Теліга вважала, що для українки має бути характерним поєднання «найкращої жіночості з найкращою мужністю», і переймалася тим, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки. Свої роздуми з цього приводу вона в гострій полемічній формі виклала в рефераті «Якими нас прагнете?». Вона докоряла українським письменникам за те, що у своїх творах жіночі типи вони малювали двома кольорами: жінка-рабиня і жінка-вамп. Є ще, правда, писала Олена, й третій тип: різка, енергійна, позбавлена сантименту, «жінка-товариш». але в ній «так мало жіночості, що викликаючи пошану ніколи не викликає любови й адорації».

 Для Олени Теліги ідеал української жінки, який найбільше відповідав добі й до якого вона сама намагалася наблизитися, це жінка, яка «вже не хоче бути ні рабинею, ні «вам пом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне – за націю» [29] …«Роль жінки у суспільстві, в житті нації – одна з головних тем лірики Олени Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руці, що била, – не пробачу»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості – вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба, [...] який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих ідеалів» [21, с. 64]. Через всі роботи О. Теліги червоною ниткою проходить ідея про те, що своє місце в громадському житті жінки мають шукати лише у співпраці з чоловіками, а не створювати свій власний «баб’ячий» світ і замикатися в тісні феміністичні організації.

Саме роль жінки як неодмінно «іншої» в патріархальній спільноті всебічно аналізує С. де Бовуар. Вона, зокрема, зазначає, що «сучасні жінки поступово руйнують міф про жіночність. Вони дедалі рішуче утверджують свою незалежність, хоча реалізувати умови людського існування повною мірою їм вдається не без труднощів. Виховані жінками й оточені жінками, вони здебільшого вбачають своє призначення в одруженні, що на практиці обумовлює їхню залежність від чоловіка» [27, с. 216].

Вольова українська героїчна жінка, за переконаннями Олени Теліги, це та, яка готова щохвилини до бурхливого бою, з послідовним бажанням «палахкотіти і запалювати інших» своєю духовною напруженістю, романтикою, повинна присвячувати «себе великій меті, керуючись цивільною відвагою у безкомпромісній боротьбі за її здійснення» [24, с. 301].

Власне, поєднання ідей патріотизму (українського націоналізму) й емансипації (жіночої повноправності) було характерним як для творчості О. Теліги, так і її світоглядних переконань, що свідчить про співвідношення у доробках авторки образу «нової» жінки з новим еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Юрій Клен писав: «Вона знає, що не до лиця їй «з мечем в руці ставати до бою, […] але коли зброя випаде з рук чоловічих, вона, не вагаючись, стане у лави, щоб потім, коли мине потреба, у книзі життя знов розгорнути сторінки ніжності й любові» [22, с. 280].

Для Олени Теліги не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї тільки громадську діячку [24, с. 298]. Як бачимо, простежується намагання збалансувати чоловіче та жіноче начала, розвинути генетично закодовані потенційні національні можливості, які найяскравіше виявляються в культурі.

Проте доля визначила для великої письменниці так мало років життя. До Києва Олена Теліга приїхала 22 жовтня 1941 р. і одразу кинулась до роботи. Її обрали головою Спілки письменників. Вона стала редактором літературного тижневика «Літаври». Збирала біля себе талановиту літературну молодь, тішилася ними і вірила, що з них виростуть нові кадри лицарів. Проповідувала національну свідомість і конечність самостійної Української держави. Увійшла Теліга й до складу створеної 5 жовтня 1941 р. в Києві з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради.

Дні Олени Теліги були вщерть заповнені роботою. Крім праці в редакції «Українського слова», в Спілці українських письменників, в Українській Національній Раді, клопоталися про комплектування бібліотеки письменників, турбувалася про створення кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справі допомоги письменникам [4].

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади, ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово.  
7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Проте вона знала, на що іде, тікати не збиралася. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис – «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками [25, с. 7].

Олена Теліга – жінка, що заслуговує великої уваги. Її діяльність була настільки широкою, що навіть на даному етапі розвитку історичної та літературної думки в Україні, тема дослідження різноманітних аспектів життя та творчості письменниці залишається актуальною. Особливо це стосується громадської діяльності поетеси, трансформації її поглядів на Україну, висвітлення ролі жінки у поезії та соціокультурному житті України.

2.3. Олена Пінчук: нові методи у боротьбі зі СНІДом

У ХХІ столітті жінки отримали рівні з чоловіками права, можуть вільно здобувати вищу освіту, обирати і бути обраними до органів управління, вони вже не боряться за національні права, адже Україна вже незалежна. Здавалося б, можна спокійно підтримувати стереотипну думку, яка за даними дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» продовжує існувати в Україні, яка підтверджує роль жінки в першу чергу як «берегині сімейного вогнища», відповідно до неї, жінка, насамперед, має реалізовуватися у сімейному колі, а чоловік – виконувати громадські, політичні функції, матеріально забезпечувати родину [30, с. 414]. Але знайшовши вихід із проблем, які були найбільш актуальними у ХІХ-ХХ століттях, українські жінки взялися за розв’язання тих, що потребують нагального вирішення в наш час. Однією з українських представниць слабкої статі, яка ламає стереотипи, стала Олена Леонідівна Пінчук, відома як засновниця першого і єдиного в Україні приватного фонду по боротьбі зі СНІДом, організованого приватними особами на свої кошти.

Постать Олени Пінчук є досить цікавою і неординарною. Аналіз її життя та діяльності на даному етапі можна провести тільки за допомогою засобів масової інформації та їх об’єктивного аналізу, що і було зроблено під час написання дослідження.