Національно-визвольна війна українського народу середини ХVII ст. в сучасній російській історіографії

Другий  розділ «Російська історіографічна традиція висвітлення історії Національно-визвольної війни» присвячено формуванню історіографічної традиції висвітлення історії Національно-визвольної війни в російській історичній науці ХVІІІ-ХХ ст.

В першому підрозділі розглядається російська історіографічна традиція висвітлення Національно-визвольної війни ХVІІІ – початку ХХ ст. Відзначається, що зацікавлення російськими істориками проблематикою Хмельниччини та Переяславської ради 1654 р. було обумовлене політичною необхідністю легітимації інкорпорації Гетьманщини в Російську державу. Вперше події історії Національно-визвольної війни згадуються в роботах А. Манкієва, В. Татищева та І. Нехачіна. Г.-Ф. Міллер та І. Болтін у своїх роботах фактично вперше сформулювали великодержавницький канон.

Новим етапом у дослідженні історії Національно-визвольної війни можна вважати «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського⁷, який по-перше, використав найширшу на той час сукупність джерел, по-друге, подав історію Національно-визвольної війни на широкому тлі міжнародних стосунків. Створена Д. Бантишем-Каменським нова оригінальна концепція справила визначальний вплив на подальшу розробку проблем історії Національно-визвольної війни в російській історіографії.

Цілісна, самостійна, добре розроблена концепція історії  Національно-визвольної війни українського народу та переяславсько-московських домовленостей 1654 року міститься у працях С. Соловйова⁸. Головний зміст Національно-визвольної війни, за С. Соловйовим полягає у з’єднанні Малоросії з Москвою. Головним чинником, що обумовив взаємне тяжіння, виступає православ’я, що є, за С. Соловйовим, фактором єдності великого російського народу, невід’ємною частиною якого є населення Південно-Західної Русі (Малоросії). Даючи вкрай негативну оцінку українському козацтву, що мало характер «антидержавницький» та «анархічний», С. Соловйов у той же час відмічає позитивну роль, яку відіграли козаки у Національно-визвольній війні, коли їхня боротьба за власні інтереси завдяки релігійним гаслам співпала із народною боротьбою.

Подібну оцінку ролі козацтва у Національно-визвольній війні подав Г. Карпов, який присвятив свою наукову діяльність дослідженню історії України часів Богдана Хмельницького⁹. Його зусиллями зроблено значний внесок у дослідження джерел Національно-визвольної війни, насамперед Березневих статей. Г. Карпов уважно дослідив діяльність Б. Хмельницького напередодні й на початку Національно-визвольної війни. Його концепція має яскраво виражений великодержавницький характер. Тенденційність московського історика проявилася як у дослідженні ним джерел, так і, зокрема, в оцінці історичної ролі Б. Хмельницького¹⁰. Змальована Г. Карповим постать гетьмана є суто міфологічною, виступає символом єдності Великої і Малої Росії. Таке трактування є характерною рисою великодержавницької російської історіографічної традиції.

Наприкінці  ХІХ ст. – на початку ХХ ст. в російській історіографії активізувалися дослідження юридично-правового змісту Березневих статей. В роботах російських істориків права – В. Сергєєвича, А. Алєксєєва, М. Коркунова, М. Дьяконова, А. Філіппова – визнавався договірний характер Березневих статей та існування в середині ХVII ст. державної самостійності України. В роботах Б. Нольде та І. Розенфельда проводилася теза про автономію України згідно Березневих статей¹¹.

В цілому, незважаючи на великодержавницьке забарвлення концепцій переважної більшості російських істориків, їхніми зусиллями було зроблено неабиякий внесок у дослідження проблематики Національно-визвольної війни, насамперед у сфері джерелознавства, археографії, правових аспектів Переяславсько-московської системи.

В другому підрозділі аналізуються особливості дослідження Національно-визвольної війни в російській радянській історіографії. Відзначається, що формування радянської концепції Національно-визвольної війни починається в 30-х рр. До цього часу найбільший вплив мала концепція М. Покровського, який трактував Національно-визвольну війни як козацьку революцію¹².

В другій половині 30-х рр. на державному рівні починається  «переосмислення» історії Національно-визвольної війни на нових засадах. Автор монографії «Богдан Хмельницький» К. Осипов змальовує образ видатного політика й полководця, на якого водночас покладає провину за розрив союзу з «черню», намагання загальмувати наростання боротьби тощо¹³.

Негативну роль у розвитку історіографії Визвольної війни відіграли опубліковані в 1954 p. «Тези ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 рр.)», що на багато років визначили основні напрями, підходи, коло дозволених акцентів при дальшому висвітленні Національно-визвольної війни, історичне значення якої зводилося тільки до Переяславського акту 1654 р.

Отже, радянська  концепція «Визвольної війни 1648-1654 рр. та возз’єднання України з Росією» була в основному сформульована у 1930-50-х рр. Її основою стало вульгаризоване «марксистсько-ленінське» розуміння історії, що передбачає застосування класового підходу до описання будь-яких історичних подій. В той же час, попри велику кількість праць написаних у руслі «Тез до 300-річчя», що не мали самостійного наукового значення, в радянській російській історіографії проводилися ґрунтовні дослідження окремих проблем Національно-визвольної війни.

Г. Лизлов дослідив відносини між Росією і Польщею в період Національно-визвольної війни (1648-1654 рр.)¹⁴. Вагомим внеском є дослідження Г. Лизловим еволюції російської політики щодо України та проблеми прийняття рішення про початок війни з Польщею.

Г. Коваленко дослідив шведсько-українські переговори 50-х рр. ХVІІ ст. про укладення військового союзу проти Речі Посполитої, що стали однією з найважливіших ланок у складному комплексі міжнародних відносин цього періоду. На думку Г. Коваленка, в цих переговорах Б. Хмельницький прагнув створити шведсько-українсько-російський союз, що мав би антипольське спрямування, і не припускав можливості розриву з Москвою¹⁵.

Спроба вписати  історію Національно-визвольної війни  в загальноєвропейський контекст належить Б. Поршнєву, який розглядає українську національну революцію як невід’ємну частину революційного процесу, що охопив Європу.

Радянська історіографія Національно-визвольної війни розвивалася у «прокрустовому ложі» офіційного канону, що у величезній мірі заважало об’єктивному дослідженню проблематики. Втім навіть у цих рамках було зроблено неабиякий внесок у вивчення різних аспектів історії Національно-визвольної війни.

Можна простежити пряму наступність між російською великодержавницькою традицією висвітлення історії Хмельниччини та офіційним радянським каноном. Незважаючи на значне зміщення акцентів історичних досліджень, радянська концепція наслідувала стару російську схему в головному: зведення сутності національно-визвольної боротьби середини ХVII ст. до «возз’єднання». Головним об’єктом уваги виступає зовнішня політика Росії в середині ХVII ст. і місце Національно-визвольної війни у тогочасних зовнішньополітичних пріоритетах. Характерною є ідеалізація особи Б. Хмельницького на противагу «зрадникам» – І. Виговському та І. Мазепі. На другий план відходять релігійні аспекти Національно-визвольної війни. Натомість підсилюється увага до соціально-економічних аспектів цих подій. Отже в цілому можна впевнено говорити про формування в російській історичній науці ХІХ-ХХ ст. усталеної традиції висвітлення Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст.

В третьому розділі «Національно-визвольна війна в сучасній російській історичній науці» дається загальна характеристика сучасної історіографічної ситуації в Росії 1990-х – початку 2000-х рр., аналізується місце проблематики Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст. в дослідницьких пріоритетах сучасних російських істориків.

Перший  підрозділ присвячений інституціональним основам дослідження історії Національно-визвольної війни в сучасній російській історіографії. Специфіка сучасної історіографічної ситуації навколо дослідження Національно-визвольної війни визначається насамперед тим фактом, що після розпаду СРСР наукові зв’язки між істориками Росії та України значною мірою ускладнилися. Цим обумовлений брак спеціалістів з історії України та російсько-українських відносин в російській історичній науці. Цей дефіцит був заповнений переважно за рахунок фахівців з окремих періодів історії Росії, історії зовнішньої політики Росії, історії міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі тощо.

В сучасній російській історіографії можна спостерігати певне підвищення інтересу до історії  України, що знайшло прояв у створенні спеціалізованих науково-дослідницьких осередків, серед яких: Центр україністики та білорусистики в Московському державному університеті, Центр україністики та Відділ східного слов’янства при Інституті слов’янознавства РАН, Центр вивчення історії України історичного факультету Санкт-петербурзького державного університету. Крім того, проведення досліджень з історії Національно-визвольної війни пов’язане з діяльністю таких наукових осередків, як Відділ середніх віків Інституту слов’янознавства РАН, Інститут російської історії РАН та ін.

Подібні центри закликані передусім координувати діяльність спеціалістів, до сфери  наукових зацікавлень яких входить  історія України та, зокрема, російсько-українських  стосунків і Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст. В рамках діяльності цих та інших осередків відбувається видання колективних праць, індивідуальних монографій, публікація документів, проведення конференцій та «круглих столів».

У другому підрозділі визначається місце історії Національно-визвольної війни в дослідницьких пріоритетах російських науковців. Виділено наступні комплекси досліджуваних проблем: передумови й причини Національно-визвольної війни¹⁶; відносини Росії та України під час Національно-визвольної війни¹⁷; міжнародний контекст Національно-визвольної війни¹⁸; релігійний аспект Національно-визвольної війни¹⁹; діяльність окремих осіб²⁰; переяславсько-московські домовленості України з Росією 1654 р.²¹; наслідки та історичне значення Національно-визвольної війни.

Національно-визвольна  війна розглядається у роботах  багатьох російських істориків не як локальна подія, але як конфлікт, що спричинився до великої міжнародної  кризи у Центрально-Східній Європі середини ХVІІ ст. У працях  Л. Заборовського, Г. Саніна, Б. Флорі та ін. детально проаналізовано дипломатичну боротьбу навколо подій в Україні середини ХVII ст.

Для сучасної російської історіографії властивою  є особливо прискіплива увага  до релігійних факторів у Національно-визвольній війні: релігійні мотиви в дипломатичних переговорах, ролі церкви у формуванні зовнішньополітичної програми московського уряду, проблеми відносин між українською та російською православними церквами та їхнє ставлення до конфлікту тощо.

Характеристика  переяславсько-московської системи 1654 р. міститься у працях Л. Заборовського, Г. Саніна, Б. Флорі, Т. Яковлєвої. Концепції більшості російських істориків характеризуються передусім апологетичним спрямуванням. Зокрема, обґрунтовується доцільність використання терміну «возз’єднання» для характеристики московсько-українського союзу²². В роботах Г. Саніна проводиться думка про відсутність обмеження автономії України у складі Московської держави. Натомість Т. Яковлєва у своїх працях заперечує традиційні для офіційного канону російської історіографії погляди на окремі аспекти і проблеми історії Хмельниччини, концептуально наближуючись до державницького напрямку української історіографії.

Головним  результатом Визвольної війни в  російській історіографії визнається приєднання України, що мало, на думку багатьох істориків, надзвичайно позитивне значення для подальшого розвитку російської культури, релігії, політики, ідеології. Культурні впливи, пов’язані з приєднанням України до Росії, дослідив Л. Пушкарьов²³. Приєднання України характеризується як подія, що відіграла вирішальну роль у формуванні «європейського вектору» російської зовнішньої політики²⁴.

Третій  підрозділ присвячено аналізу основних підходів до висвітлення Національно-визвольної війни в сучасній російській навчальній літературі. В 90-х роках ХХ ст. спостерігається суттєве розширення та збагачення теоретичних та методологічних підходів, що також впливає на висвітлення історичних проблем у навчальній літературі. У пострадянській Росії було видано декілька десятків підручників та посібників з історії Росії для різних ланок освіти.

Виклад історії  Національно-визвольної війни у  шкільних підручниках іде зазвичай згідно офіційних навчальних програм, а отже немає принципових відмінностей в авторських підходах. Якщо на початку 90-х років події Хмельниччини висвітлювалися в російських шкільних підручниках у контексті формування багатонаціональної російської держави (в рамках радянської історіографічної традиції), то нині діючі навчальні програми пропонують розглядати історію Національно-визвольної війни українського народу та приєднання України в рамках історії зовнішньої політики Росії ХVІІ ст. Втім навіть за умов відповідності навчальним програмам, в російських підручниках не завжди простежуються єдині підходи до висвітлення проблематики Національно-визвольної війни.

Автори більшості  підручників та посібників для вищих  навчальних закладів пропонують власні погляди на історію Росії. Втім розмаїття  підходів, декларування оригінальних концепцій  тощо далеко не завжди означають  високу наукову якість підручників. В більшості сучасних підручників з історії Росії проблематика Національно-визвольної війни висвітлюється в руслі традиційних для російської історіографії міфів. Зокрема, повторюються запозичені з радянського офіційного канону тези про «споконвічне прагнення братських народів до возз’єднання» або «неможливість досягти перемоги без допомоги російського народу»²⁵. Подекуди тексти відповідних розділів є майже ідентичними текстам радянських підручників²⁶, старою залишається навіть термінологія. Інколи відбувається суто формальна заміна термінів (наприклад, «приєднання» замість «возз’єднання») без засвоєння їхнього змісту.

Хід власне військових та політичних подій Хмельниччини автори більшості підручників подають  поверхово, вимальовуючи лише загальну схему розвитку подій. Питання державного устрою та соціально-політичного розвитку Гетьманщини переважно не розглядаються взагалі. Так само в багатьох випадках оминаються питання політичного та юридичного змісту Переяславсько-московських домовленостей – мова йде лише про історичне значення приєднання України до Московської держави.