Національно-визвольна війна українського народу середини ХVII ст. в сучасній російській історіографії

Отже, на наш  погляд, російська навчальна література недостатньо відображає проблематику Національно-визвольної війни українського народу ХVII ст. Консервація елементів радянського офіційного канону значною мірою спотворює об’єктивний виклад подій.

Четвертий розділ «Проблеми історії Національно-визвольної війни в працях сучасних російських істориків» присвячено аналізу концептуальних поглядів сучасних російських вчених на історію Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.

В першому підрозділі розглядається внесок Лева Заборовського у розробку проблематики Національно-визвольної війни. Проаналізовано науковий доробок вченого, який складають три монографії та велика кількість статей і археографічних публікацій. Виділено головні дослідницькі пріоритети історика, проаналізовано місце в них проблематики Національно-визвольної війни.

Творчий доробок  Л. Заборовського об’єднаний спільною тематикою – це історія міжнародних відносин у Східній, Центральній, Південно-Східній та Північній Європі у 1650-х рр. Головна увага вченого зосереджена на дипломатичних стосунках між Росією, Річчю Посполитою та іншими країнами регіону навколо глобального конфлікту, пов’язаного з Національно-визвольної війною українського народу, російсько-польською війною та Першою Північною війною.

В ґрунтовній монографії «Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII в.: Из истории международных отношений в Восточной и Юго-Восточной Европе» Л. Заборовський показав значення Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст. як події європейського масштабу. Цей конфлікт виявив внутрішнє та військове ослаблення Речі Посполитої, сприяв загостренню протиріч між Росією, Польсько-Литовською державою і Швецією, а отже набув не внутрішньопольського, а більш широкого, міжнародного характеру. Національно-визвольна війна українського народу розглядається Л.Заборовським у контексті політичної ситуації в Європі середини ХVII ст. Він аналізує головні вузли протиріч між європейськими державами, цілі й інтереси різних сторін.

Як показує, Л. Заборовський, російська сторона до останнього намагалася виступати в ролі посередника у розв’язанні українсько-польського конфлікту. Л. Заборовський заперечує усталену в радянській історіографії тезу про поворот Росії до включення у збройну боротьбу проти Польщі після Земського собору 1651 р.²⁷. На його думку переломним моментом в політиці московського уряду стали переговори посольства Б.Репніна-Оболенського у Львові в 1653 р., під час яких польсько-литовська сторона відкинула всі претензії, виставивши абсолютно неприйнятні на той момент умови. Фактично наступним кроком царського уряду було ухвалення Земським собором 1653 р. рішення про війну з Польщею²⁸.

Діяльність  російської та української дипломатії після 1653 р., всупереч офіційному канону про єдність їхніх цілей та тісну взаємодію, Л.Заборовський розглядає більш виважено. На його думку, українська дипломатія діяла у тісній кооперації з російською лише на кримському напрямі. Історик заперечує, що завданням діяльності російської та української дипломатії було створення великого антипольського блоку. Головною метою масштабної зовнішньополітичної акції царського двору після 1653 р., на думку Л. Заборовського було досягнення невтручання європейських держав у російсько-польський конфлікт. Єдиною спробою відійти від цієї політики була, на його думку, невдала спроба заручитися підтримкою Криму в лютому-березні 1654 р.

Л. Заборовський дослідив проблему «шведської альтернативи» у політиці Б. Хмельницького. Аналізуючи зовнішньополітичні програми Швеції та місце українського питання в них, дослідник робить висновок, що шведська політика лише частково враховувала інтереси України і не відкривала перед нею стабільних політичних перспектив²⁹.

Вагоме місце  серед наукових інтересів Л. Заборовського посідав релігійний аспект Національно-визвольної війни українського народу. У низці публікацій³⁰ Л. Заборовський детально досліджує роль релігії в дипломатичних переговорах тощо.

В другому підрозділі досліджується концепція Національно-визвольної війни Геннадія Саніна. З’ясовано, що в центрі наукових інтересів Г. Саніна знаходяться стосунки Росії та України з Кримським ханством і Османською імперією після 1654 р. Цій проблемі присвячено низку праць автора, у тому числі ґрунтовну монографію³¹.

Вихідним  пунктом концепції Національно-визвольної війни Г. Саніна є теза про глибоко позитивне значення Переяславсько-московських домовленостей 1654 р. для України. Зокрема, для автора незаперечним є те, «возз’єднання» сприяло укріпленню безпеки значної частини України. В цьому контексті провадиться теза про існування після 1654 р. єдиної зовнішньополітичної лінії Росії та України, центральною задачею яких стала боротьба за закріплення «возз’єднання».

Г. Санін акцентує увагу на єдності зовнішньополітичного курсу і координації дій російської та української дипломатії після 1654 р. Він ретельно досліджує боротьбу між російсько-українською та турецько-кримською дипломатіями, аналізує зовнішньополітичні цілі кожного з учасників і дає власну оцінку. Зокрема, Г. Санін доводить, з кінця 50-х рр. ХVII ст. кримський вектор російсько-української зовнішньої політики набуває яскраво виражену антиосманську спрямованість.

Приєднання  України до Росії, на думку Г. Саніна, відбулося на основі боротьби зі спільними противниками, а отже за своєю формою являло собою конфедерацію. Г. Санін наголошує на такій характерній рисі політики Москви на нових землях, як прагнення зберегти у недоторканості такі регіональні особливості, як законодавство, порядок землеволодіння тощо, на відміну Речі Посполитої, ставлення якої до української державності він називає досить суперечливим. Тому за Березневими статтями 1654 р. Україна у «практично незмінному вигляді» зберегла свій державний устрій. Деякі обмеження самостійності, такі як визнання верховної влади царя, Г. Санін вважає суто формальними.

Г. Санін вважає, що українсько-московський договір жодним чином не обмежував свободу дипломатії, і в той же час заперечує можливість існування сепаратистських тенденцій у зовнішній політиці Б. Хмельницького. Досить показовим є повернення до давньої полеміки між Г. Карповим та М. Костомаровим і М. Кулішем стосовно проблеми набуття Б. Хмельницьким турецького протекторату³². Сучасний російський історик підтримує висновки Г. Карпова, стверджуючи, що дипломатичні зносини гетьмана з Портою відбувалися за згодою московського царя, та, навіть більше того, були частиною спільної російсько-української дипломатичної гри³³.

Г. Санін своїми роботами зробив чималий внесок у дослідження перипетій російсько-українсько-кримських відносин в 50-х рр. ХVII ст. В той же час слід відзначити певну категоричність суджень історика та ідеологічне забарвлення його концепції.

В третьому підрозділі досліджується внесок у розробку проблематики Національно-визвольної війни Бориса Флорі.

Низка праць  Б. Флорі присвячена історії запорозького козацтва кінця ХVІ – першої половині ХVІІ ст., тобто напередодні й на початку Національно-визвольної війни³⁴. В центрі його уваги – стереотипи масової свідомості низів українського суспільства, сприйняття ними конфлікту. Вчений використовує документи Розрядного приказу, серед яких міститься велика кількість записів чуток про події в Україні. Дослідження цих матеріалів дало змогу реконструювати погляди і уявлення низів українського суспільства у період, що безпосередньо передував Національно-визвольній війні та на її початку, а отже й глибше зрозуміти причини й сутність повстання.

На думку  вченого, вже на початку 20-х років ХVІІ ст. козаки приходять до висновку про необхідність збройної боротьби проти Польщі «за віру і про козацтво». Флоря вважає, що вже з цього часу почався пошук союзників. З цим пов’язані зміни у відносинах між козацтвом і Кримом. Це дає змогу краще зрозуміти ті історичні умови, в яких на початку 1648 р. було укладено військовий союз Війська Запорозького з Кримом³⁵.

Досліджуючи особливості російсько-українського союзу 1654 р., Б. Флоря звертається до поширених у ХV-ХVI ст. уявлень про Московську державу як історичного наступника Давньоруської держави. Це, на думку автора, виправдовує використання терміну «возз’єднання» у розумінні возз’єднання в єдине ціле тих земель, що раніше входили до складу єдиної Давньоруської держави. Саме таким, як вважає Б. Флоря, було офіційне тлумачення російською стороною Переяславської ради, що відбилося у низці офіційних документів³⁶.

Четвертий підрозділ присвячений аналізу наукового доробку санкт-петербурзького історика Тетяни Яковлєвої, яка є автором монографії та низки статей, присвячених історії Гетьманщини другої половини 1650-х рр. Монографія Т. Яковлєвої³⁷ присвячена складному періоду історії України – розвитку Гетьманщини після Переяславської ради 1654 р. – останніх років життя та гетьманства Б. Хмельницького та гетьманства І. Виговського. Головною метою книги, що базується на дисертаційній роботі авторки, є дослідження Руїни – її початку та подій, що безпосередньо їй передували.

Т. Яковлєва аналізує результати і рішення Переяславської ради 1654 р. та Березневих статей, підсумки Хмельниччини, сутність Гадяцького договору з Польщею, соціально-політичне становище козацької держави і структуру українського суспільства у 50-х рр. XVII ст. Велику увагу приділено особливостям української зовнішньої політики другої половини 50-х рр. ХVII ст. Офіційні міждержавні угоди, укладені козацтвом, є для Т. Яковлєвої контекстом, у якому розглядається еволюція української державницької ідеї.

Значну увагу  Т. Яковлєва приділяє дослідженню окремих постатей козацької старшини, їхніх політичних симпатій і прагнень. Окремий розділ монографії присвячений дослідженню козацької старшини після 1654 року – угрупованням в її складі та окремим постатям. Деяким представникам козацької старшини періоду Хмельниччини та у пізніший час присвячено низку статей дослідниці. Зокрема, увагу Т. Яковлєвої привертає особа полковника Івана Богуна (Федоровича)³⁸. Слід відзначити, що у своїх роботах російська дослідниця прагне відійти від традиційних для російської історіографії стереотипів (передусім негативних) ставлення до оточення Б. Хмельницького і до його наступників, в той же час уникаючи їх ідеалізації³⁹.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Історіографічна ситуація навколо дослідження Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. в сучасній російській історіографії визначається передусім тією обставиною, що із розпадом СРСР були певною мірою перервані наукові зв’язки між російськими та українськими істориками. Цим обумовлено те, що в російській науці проблеми Національно-визвольної війни знаходяться переважно у сфері інтересів спеціалістів з історії зовнішньої політики Російської держави та всесвітньої історії. Відтак, Національно-визвольна війна розглядається в російській історіографії зазвичай не як локальна подія, але як конфлікт, що спричинився до великої міжнародної кризи у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі середини ХVІІ ст.

Детальний аналіз міжнародних відносин та дипломатичної  боротьби навколо подій в Україні  середини ХVІІ ст. міститься у працях Л. Заборовського, Г. Саніна, Б. Флорі та інших. Л. Заборовський, зокрема, приділив велику увагу дипломатичним стосункам між Росією, Річчю Посполитою та Османською імперією навколо Національно-визвольної війни. Г. Санін у своїх роботах досліджує відносини Росії та України з Кримом і Османською імперією в середині ХVІІ ст.

Б. Флоря своїми дослідженнями зробив вагомий внесок у вивчення політичних та соціальних передумов Національно-визвольної війни, міжнародних відносин у Європі першої половини – середини ХVІІ ст., ідеологічного підґрунтя «возз’єднання» України з Росією, аналізу юридичного статусу Гетьманщини після 1654 р., особливостей масової свідомості низів українського суспільства цього періоду.

Значний внесок у дослідження останнього етапу  Національно-визвольної війни (1654-1657 роки) зробила Т. Яковлєва. У низці праць нею були проаналізовані такі проблеми історії України цього періоду, як формування української державності в ході війни, правовий статус та суспільно-політичний устрій Гетьманщини, особливості внутрішньої та зовнішньої політики українського керівництва, зміни у соціальній структурі українського суспільства в 50-х рр. ХVІІ ст., діяльність окремих постатей та угруповань козацької старшини. Т. Яковлєва у своїх працях заперечує традиційні для офіційного канону російської історіографії положення щодо окремих аспектів і проблем історії Хмельниччини, концептуально наближуючись до української історіографії.

Для російської історіографії характерною є  особлива увага до релігійного аспекту  історії Національно-визвольної війни. Так, значну увагу приділено релігійному фактору в дипломатичних переговорах цього часу. Загальноприйнятою є думка про вирішальну роль російської православної церкви та її лідерів у вирішенні питання про прийняття України у підданство та початок війни з Польщею. Досліджено роль іноземних православних діячів (як церковних ієрархів, так і світських осіб) у дипломатичних стосунках періоду Національно-визвольної війни.

В цілому, незважаючи на суперечливість розвитку сучасної російської історіографії проблеми, можна констатувати наявність певною мірою єдиної концепції Національно-визвольної війни. Головним здобутком російської історіографії є висвітлення історії Хмельниччини у загальноєвропейському контексті. Працями сучасних російських науковців зроблено значний внесок у дослідження історії Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст.

Основні положення дисертації викладені  у наступних публікаціях автора:

1. Проблеми історії козацтва в працях С.М.Соловйова // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства імені  М.С. Грушевського НАН України. – Т. 6. – К., 2001. – С.291-295.

2. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. в сучасній російській навчальній літературі // Південний архів. Історичні науки. Збірник наукових праць. – Херсон: Айлант, 2002. – Вип. 7. – С.203-206.

3. Релігійний фактор у Визвольній війні середини ХVII ст.: до історіографії питання // Південний архів. Історичні науки. Збірник наукових праць. – Вип. 8. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2002. – С. 68-73.

4. Національно-визвольна війна українського народу середини ХVII ст.: сучасна російська історіографія // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – Вип. ХIХ. – С. 348-354.