Національно-визвольний рух на українських землях середини XVII ст. Основні етапи

 

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ 1. Причини, характер,рушійні сили  та періодизація руху……8

РОЗДІЛ 2. Етапи національно-визвольного руху та їх

                  характеристика……………………………………………….13

РОЗДІЛ 3. Формування української державності в ході національно- 

                   визвольного руху…………………………………………...23

РОЗДІЛ 4. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р. :

                  неоднозначність оцінок………………………………………27

РОЗДІЛ 5. Міжнародне та внутрішнє становище України в даний

                  період…………………………………………………………..36

ВИСНОВКИ……………………………………………………………...41

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……….44

 

ВСТУП

Актуальність дослідження. Боротьба українського народу за своє соціальне, національне, релігійне та культурне визволення у 1648-1676 рр. є однією з найяскравіших сторінок його історії. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, а друга робила цю активність можливою, створювала ґрунт для її розгортання. І сьогодні, дуже важливо переглянути причини, правильно з’ясувати події національно-визвольної війни через призму сьогодення і зробити відповідні висновки.

На сучасному етапі, з  утворенням незалежної держави України, ми, молоде покоління, повинні чітко  усвідомлювати і знати історію  своєї держави, початки її державотворення  та тернистий шлях до незалежності. Варто не забувати її славних героїв, досліджувати їх діяльність, з’ясовувати  причини їх вчинків, правильно мотивуючи  їх. Тому, на мою думку, варто більше уваги приділити вивченню даної  проблеми.

Об’єкт дослідження: події національно-визвольної війни.

Предмет дослідження: передумови, що спричинили революцію українського народу, хід подій та роль Б. Хмельницького в національно-визвольній війні.

Хронологічні рамки: Нижня межа - 1648р. обумовлюється початком Національно-визвольної війни. Верхня межа - 1657 р. датується роком смерті Богдана Хмельницького.

Географічні межі: Чернігівщина, Київщина, Брацлавщина, Поділля і Волинь.

Мета та завдання дослідження:

• дослідити причини, характер та рушійні сили, прослідкувати періодизацію війни;

хмельницький  визвольна національна війна

• проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбувались, спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;
• прослідкувати основні етапи та хід революції на основі дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами;
• вияснити як відбувалося формування української державності в ході визвольної війни;
• дати оцінку тим подіям і явищам, які прямо чи опосередковано пов’язані з національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького;
• дослідити причини укладення російсько-української міждержавної угоди 1654 р., з’ясувати оцінку угоди істориками та дати власне бачення даної події;
• з’ясувати міжнародне та внутрішнє становище України у

1654-1657 рр.;

• зробити висновки щодо історичного значення національно-визвольної боротьби українського народу.

Джерельна база дослідження: Література, що стосується даного питання надзвичайно об’ємна, адже постать Б. Хмельницького та події, що розгорталися під його керівництвом завжди привертали увагу багатьох істориків. Доба, зв’язана з діяльністю Б. Хмельницького й охрещена як Хмельниччина, порівнюючи з іншими моментами української історії дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Українські козацькі літописці: Самовидець, Величко, Граб’янка, а за ними й автори пізніших хронік ХУІІІ ст. аж до "Історії Русів" і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно вони присвятили їй особливу увагу. На рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. з’являється анонімний твір - "Історія Русів" - кульмінація козацької історіографії, в якій незважаючи на фактичні помилки, акцентувалась увага на політичних аспектах історії Гетьманщини, вперше вжито термін "революція" відносно подій Хмельниччини. Автор висловив ряд міркувань, які і сьогодні розробляються вченими, а саме: зрада українським панством національних інтересів народу; провідна роль козацтва в національно-визвольній боротьбі; думка про створення руської (української) держави; виділення, як архіважливу, заслугу Б. Хмельницького у процесі державотворчих процесів.

При виконанні курсової роботи було використано такі спеціалізовані видання як: "Воссоединение Украины  с Россией. Документы и материалы", "Документы Богдана Хмельницкого", "Документы об освободительной  войне украинского народа.1648-1654 р.", "Історія України. Хрестоматія", "Літопис Самовидця". В згаданих вище виданнях простежуються форми  і методи соціально-економічного, суспільно-політичного  і культурного гніту в Україні  напередодні визвольної війни, державотворчі  документи Б. Хмельницького, його внутрішня  і зовнішня політика, характер військових подій та помислів народних мас.

Історіографія проблеми. Дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б. Хмельницького було проведено протягом ХІХ ст., в міру того, як публікувалися або робилися доступними документальні джерела: дипломатичні та урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою "Історію Малої Росії", оперту головним чином на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького приділено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. В 1857 р. появилась монографія М. Костомарова "Богдан Хмельницький", написана переважно на основі польських друкованих джерел і народних українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи і документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. М. Костомаров першим побачив у визвольній боротьбі прагнення до політичної незалежності України.

В. Антонович в праці "Історія  малоросійської козаччини" трактував  події 1648-1654 рр. як "української революції", яка зазнала невдачі через  низький рівень політичної культури.

Вивчення проблеми Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького  присвятили свої праці такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені як: О.М. Апанович, В.Й. Борисенко, М.Ю. Брайчевський, М.С. Грушевський, В.О. Голобуцький, І.П. Крип’якевич, О.К. Касименко, В. Липинський, Ю.А. Мицик, В.А. Смолій, В.С. Степанков, Ф.П. Шевченко, В.П. Шевчук, Д.І. Яворницький  та інші. В їхніх працях простежуються  матеріали про керівників народної революції; революційні події від  їх початків до поразки; дипломатичні, політичні та економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом; нову періодизацію визвольної війни тощо.

Не можна не звернути увагу  на заангажованість багатьох робіт  дожовтневого та радянського періоду, виконання окремими істориками московських  великодержавних замовлень. Саме цим  можна пояснити те, що майже у  всіх довоєнних та багатьох повоєнних  підручниках на перший план виступає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки українського, а й "білоруського, молдавського, грузинського та інших  народів", що, за висловом В.Г. Бєлінського, тільки "злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці".

Наукова новизна. Дослідники В.А. Смолій, В.С. Степанков, В.Й. Борисенко, О.Д. Бойко, В. Лепинський, М.Ю. Брайчевський та ін., всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили справді нову наукову спробу обґрунтувати етапи української національної революції 1648-1676 рр., більш добросовісно простежити суперечності, які виникли напередодні повстання у політичній, національно-релігійній, соціально-економічній та психологічній сферах, з позицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрішню та зовнішню політику гетьманів 1648-1676 рр. та інші важливі питання національно-визвольної війни українського народу.

Українська народна революція  знайшла відображення у багатьох історичних романах, повістях, драмах, поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Зокрема, художньо-історичні  твори письменників І. Горишівського (І. Крип’якевича), М. Голубця, П. Загребельного, В. Куликовського, Івана Ле, І. Нечуй-Левицького, П. Панча, М. Старицького та багатьох інших знають читачі не тільки в  нашій країні, а й за її межами.

Завданням сучасної генерації  істориків є переосмислити попередні  досягнення в галузі розробки даної  проблеми, причому, на наш погляд, дослідження  слід вести, використовуючи досвід минулих  поколінь істориків, та вносити своє нове бачення досліджуваних подій.

Пошуково-методологічні засади. Методологічною основою курсової роботи є принцип історизму, наукової об’єктивності та незаангажованості висвітлення різнобарвних аспектів даної проблеми.

Практичне значення. Курсову роботу можна застосовувати для читання лекцій на дану тему, підготовки до семінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння даної проблеми.

Структура курсової роботи складається з плану, п’яти розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

 

РОЗДІЛ 1

Причини, характер, рушійні сили та періодизація руху

 

Відомо, що українську національну  революцію середини XVII ст. обумовили  соціально-економічні, національні, релігійно-конфесійні та психологічні фактори. Історики зауважують, що після 30-літньої війни Річ Посполита, як один із головних експортерів хліба  до Західної Європи, стає на шлях зміцнення  феодальної власності та посилення  кріпацтва.

Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. допомогли польським магнатам та полонізованій українській шляхті зміцнити феодально-кріпосницькі порядки, юридично оформити їх, обезцінити життя  селянства, перетворити його в кріпосницьке рабство.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка у Східній Галичині, наприклад, та на Волині становила 5-6 днів на тиждень. Навіть привілейована здавна частина  українського суспільства - козацтво у 1648 р. скаржилося польському сейму: "Їх милості пани, державці поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками. Хутори, луги, млини і все, що їм вподобається в домах козаків, забирають силою, мучать, убивають… З усякої нагоди відразу садовлять козака у в’язницю і, де чують хабара, не випустять, поки не дасть доброго викупу, примушують робити, що схочуть" [4, с.140].

Французький інженер Г. Боплан, побувавши в українських землях у 1630-1648 рр., писав: "Селяни там (в Україні) надзвичайно бідні. Вони мусять працювати. із своїми кіньми на користь панові і давати йому. багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на Великдень, Трійцю і Різдво; крім того, возити дрова їхнім панам і відбувати тисячу інших повинностей.

Вимагають від них  пани грошову повинність… селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче. Але це ще не так  важливо, як те, що поміщики їх мають  необмежену владу не тільки над їхнім  майном, а навіть і над їх життям. Така велика свобода польської шляхти (вона живе, як у раю, а селяни - як у чистилищі), і тому, коли селянам трапиться ще попасти в неволю до лихого пана, становище їх гірше ніж: галерних невільників" [8, с.28].

Тогочасне польське фільварочне  господарство гальмувало розвиток простої  капіталістичної кооперації, українське селянство було затиснуте єврейськими, грецькими та вірменськими орендаторами; міщанство, як і селяни, виконувало повинності та сплачувало податки (20-30 грошів з "диму" та церковну десятину), не витримувало економічної конкуренції  у торгово-промисловій сфері.

Українська спільнота  зазнала з боку польської шляхти нестерпного національного гноблення. Сеймова "Ординація Війська Запорозького реєстрового" (1638) обмежила самоврядування реєстрового козацтва, скасувала  виборність старшин, ліквідувала козацький  суд, заборонила українцям обіймати командирські посади. Ось як про  це записано у згаданому вище документі:". На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6000 і які змирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запорожжя без паспортів комісара: спійманий комендантом козацьким він підлягає смертній карі" [4, с.119].

Українські міщани були усунуті від політичного та економічного життя. Нависла небезпека випадіння  українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у відсталу селянську масу. Автор одного з  підручників з історії України  І.К. Рибалка зауважує: польські шляхтичі "перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури. Все це затримувало  зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання творчих сил українського народу і стало основною причиною визвольної війни" [19, с.129-130].

До сказаного вище варто додати, що напередодні визвольної війни загострилася міжконфесійна  боротьба. Річчю Посполитою "проводилася  політика на ліквідацію православної віри й впровадження католицтва та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження  костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво та уніатство тощо)". Каральні органи польської шляхти "вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення  українців тому, що вони були українцями)". Канадський вчений Ф. Сисина робить висновок, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але  неминучу ерозію і дезінтеграцію  в Польському королівстві" [14, с.77].

Напередодні повстання  реєстрові козаки скаржилися в листі  до польських сенаторів, що "пани поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками". Автори листа вказали на 11 образ, яких зазнали  від представників польського панівного  класу, хоча реєстровці були все ж  таки привілейованою частиною населення. Відоме рішення козацької ради, яка  зібралася 1632 р. під Корсунем: не пускати  ляхів на Лівобережжя.

Королевич Владислав (у  листопаді 1632 р. посів престол Речі Посполитої) ще 1621 р. писав, що польська шляхта, справді, кривдить українців. Тому не випадково козача старшина шукала контактів не лише з Кримським  ханством, а й з новим королем  Польщі. У свою чергу Владислав  ІУ, захоплений ідеєю захисту християнства від наступу ісламу та звільнення балканських народів, вирішив ініціювати війну з султанською Туреччиною, але руками козацтва. Його посланець  І. Радзієвський вручив листа козачим  сотникам, запросивши до Варшави на зустріч з королем і сенаторами І. Барабаша, І. Караїмовича, М. Нестеренка і Б. Хмельницького. У ніч на 20 квітня 1646 р. вони дістали від короля обіцянку збільшити реєстр до 12 тис. вояків (за іншими даними, до 17 тис.), якщо козаки здійснять морську експедицію проти Порти. Король обіцяв також  не розміщати польські гарнізони  далі Білої Церкви, вручив сотникам 18 тис. злотих для підготовки операції, прапор і королівські грамоти. Дії на Чорному морі планувалося розгорнути десь у липні - серпні, але зібране під Львовом 16-тисячне козацьке військо, яке мало вести воєнні дії на суходолі, довелося розпустити на вимогу сенату. Не вдалося підготувати необхідну кількість човнів з десантом для морського походу. У той час, коли країна прагнула миру, король мріяв про тріумфальні битви та династичні успіхи [18, с.128].