Національно-визвольний рух на українських землях середини XVII ст. Основні етапи

Підрахунки показують, що у пошуках дороги до возз’єднання з Росією Богдан Хмельницький зробив близько 30 спроб. З цією метою використовувались  впливові можливості українських старшин  С. Мужиловського, П. Тетері, С. Богдановича, Л. Капусти, Г. Яцкевича, К. Бурляя та ін. [10, с.335].

Розкриваючи цю проблему, варто вияснити питання: чому український  народ, спираючись на воле вияв широких  мас, у виборі протектора надавав перевагу Росії? В.А. Смолій та В.С. Степанков переконливо зауважують, що ця обставина пояснюється "приналежністю до православного віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної історичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало надію на збереження української повнішої державної самостійності" [14, с.91].

В результаті тривалих переговорів російський цар Олексій  Михайлович Романов 22 червня 1653 р. пише, нарешті, листа Хмельницькому, в  якому зазначає, що він:". Изволил вас (Україну) принять под нашу царского величества високую руку, яко да не будете врагом креста Хрестова. А ратные наши люди по нашему царскому величества указу збираются и ко ополченню строятца. И для того послали мы, великий государь, к вам стольника нашего Федора Обракимовича Лодыженского, чтоб вам, гетьману, и всему Запорожскому войску, наша государская милость была ведома" [1, с.323].

Московська держава, яка вичікувала остаточних наслідків  багаторічної українсько-польської  війни, зважаючи на численні звернення  Б. Хмельницького за допомогою до царя Олексія Михайловича, врешті-решт пішла на рішучий крок. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив просити царя прийняти Україну "під свою государеву високу руку" [25, с.337].

Земський собор Росії  приймає також рішення про  об'єднання України з Росією. Характерно, що в рішенні, уривки якого будуть процитовані нижче, наголошується, що ініціатива про приєднання до Росії витікає з України, що Б. Хмельницький від імені української спільноти тривалий час просить Олексія Михайловича, щоб він "над ними змилосердився і велів їх прийняти під свою государеву високу руку".

Для втілення в життя  позитивного рішення Земського  Собору до України прибув боярин В. Бутурлін. Переговори на місці ледь не зірвалися через відмову російського  посольства присягнути від імені  царя в тому, що Росія не віддасть українців польському королю й не порушить їхніх прав та вольностей. Як зазначають дослідники, "лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможність власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця  війну з Польщею й домогтися  возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило  гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору" [14, с.91].

Самовидець свідчить: "Року 1654. скликав гетьман Хмельницький в Переяславі всіх полковників, сотників і отаманів і сам приїхав у  Переяслав… і там рада була, на якій стояли усі полковники і сотники з товариством, що при них було, згодилися бути під високодержавною його величності рукою, не бажаючи вже більше жодним способом бути підданими королеві польському і давнім панам, ані теж приймати до себе татар; про що на цій раді в тому місяці січні і присягу приніс гетьман Хмельницький зо всіма полковниками, сотниками і отаманською і старшиною військовою.

І зараз по всіх полках розіслали стольників в супроводі  козаків, щоб як козаки, так і війти  з усім суспільством присягу принесли. Що по всій Україні весь народ з  охотою це зробив. А боярин і дворецький Василь Васильович Бутурлін повернувся до Москви до його царської величності, і чимала радість між народом  сталася" [5, с.35].

8 січня 1654 р. на  раді гетьмана з генеральною  старшиною та полковниками було  вирішено прийняти протекцію  (захист, покровительство) московського  царя. Того ж дня на переяславському  майдані зібралася Генеральна  рада, на якій Б. Хмельницький  у своїй промові закликав піти  під руку московського православного царя. Всі присутні вигуками схвалили промову гетьмана. Потім в Успенській церкві повинна була відбутися присяга Б. Хмельницького і старшин на вірність цареві. Але гетьман запропонував, щоб і В. Бутурлін з послами присягнули від імені Олексія Михайловича в тому, що він не порушуватиме права і вольності української шляхти, козаків, міщан та буде захищати Військо Запорозьке від агресії. Для Б. Хмельницького та старшини взірцем були договірні політичні і правові традиції Речі Посполитої між королем і підданими, які передбачали взаємні права та обов'язки [9, с.36].

В. Бутурлін у відповідь  заявив, що у Московській державі  цареві-самодержцю присягають тільки піддані, але запевнив Хмельницького, що цар буде боронити Україну і  додержувати "царського слова". Конфлікт завершився поступкою гетьмана послам. Не бажаючи зірвати переговори, до яких він ішов довгі роки, Б. Хмельницький прийняв присягу з присутніми у церкві в односторонньому порядку. Пізніше московськими представниками було складено присягу у більшості полків та сотень. Але запорозькі козаки, частина старшин, духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим відмовилися від неї.

Аналіз тогочасних джерел, як уже звертали увагу на їх свідчення  О. Апанович, О. Борисенко, М. Грушевський, О. Гурджій, І. Крип’якевич, Ю. Мицик  й інші дослідники, підтверджує, що водночас значна частина населення  не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї. Так, за даними шляхтича Семена Павші, після присяги гетьмана й  старшини 19 січня "переяславських міщан  гнали до присяги, якій вони дуже опиралися. Місцевий війт аж захворів, та його, хоч  і хворого, було наказано привести до церкви Пречистої Богородиці, і він  мусив виконати присягу, але з  розпачу помер на третій день після  цієї присяги" [24, с.37].

Немає сумнівів, що козацтво присягнуло на вірність цареві, але  за умови, що збереже свої права та привілеї. Не йшлося про беззастережну  капітуляцію. Це засвідчує затвердження привілеїв козацтва, шляхти та міст України, видане царем після pourparlers у Москві [12, с.6].

Можна з певністю сказати, що на цей крок Богдан пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загрожувала  війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела  б до подальшої катастрофи та розчленування  українських земель, або й до цілковитого  знищення українського етносу.

Що ж до змісту "Березневих статей" Б. Хмельницького: цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ  її державності, витворених нею форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницького викладені в 11 статтях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича.

Залишається відкритим  питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує  відомчу компіляцію. Та не дивлячись  на його форму, документ свідчив про  конфедеративний союз Росії й  України. В ньому, як у дзеркалі, відображена  юридична форма відокремлення України  від Польщі.

Оригінал тексту Переяславської угоди не зберігся і російські  та українські історики по-різному  тлумачать її значення. Перші розглядають  її як просте приєднання України до Московії, тоді як останні не погоджуються визнати, що вона передбачала щось більше, ніж васалітет або особисту чи справжню унію двох незалежних держав [12, с.6].

В статтях Росія визнавала  внутрішньополітичний суверенітет  України, її соціально-політичний та економічний  статус, що склався в процесі визвольної війни. Статті давали можливість Україні  довести визвольну війну до переможного  кінця, завершити формування великої  національної держави. Цей документ був правовою основою майбутніх поколінь України в їх боротьбі за суверенітет своєї держави.

Влучну характеристику позиції Московської держави  в українсько-російських відносинах цього періоду дав видатний російський історик В. Ключевський (1841-1911): "Москва не вирушала, боячись порушити мир  з Польщею, і шість років з  нерухомою цікавістю спостерігала, як справа Хмельницького, зіпсована  татарами під Зборовом та Берестечком, хилилася до занепаду., і, нарешті, коли країна уже нікуди не годилася, її прийняли під свою високу руку, щоб перетворити пануючі українські класи з польських бунтівників в озлоблених московських підданих" [17, с.105].

Усний договір, яким було рішення Переяславської ради 8 січня

1654 р., не задовольняв  Б. Хмельницького і старшину  ні формою, ні змістом (він стосувався  тільки загальних положень входження  України у підданство до Росії,  не конкретизуючи їх). Тому під  керівництвом Б. Хмельницького  були вироблені письмові умови  договору з Московською державою - "Просительні статті" з 23 пунктів.

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним  суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло  пропозиції української сторони  до Москви. Посольство урочисто прийняв  цар Олексій Михайлович, після  чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих Березневих статей (або  Переяславсько-Московського договору, або "Статей Богдана Хмельницького"). Ці "Статті" встановлювали:

• підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;
• укладення реєстру у 60 тис. осіб;
• збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;
• обрання Військом Запорозьким гетьмана;
• право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;
• боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;
• збереження прав київського митрополита [17, с.107].

Незважаючи на деякі  обмеження суверенітету, "Березневі  статті" надавали Україні широку автономію під протекторатом  Росії. "Статті" привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю  Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних  планів. Чигирин прагнув використати  Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва - "третій Рим" - прагнула часткову залежність України  з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської  держави. Так, вже у

1654 р. московський  уряд поставив у Києві військовий  гарнізон з воєводою, який став  безпосереднім представником царської  влади в Україні.

Історики по-різному  оцінюють "Березневі статті". Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті - як автономію України у складі Московської держави, четверті - як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою  боротьби проти Речі Посполитої. Зокрема, історик Н. Полонська-Василенко вважає переяславську угоду міліарним  союзом, що засвідчив перед усім світом незалежність України від  Польщі.

Відомий історик О. Субтельний вважає, що "Статті" стали". поворотним пунктом в історії України, Росії  та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід’ємно пов’язаною з долею Росії" [17, с.108].

За слушним висловом Миколи Костомарова, Московська держава  не допускала федеративного ідеалу, і приєднання України до Московської  держави розуміла не інакше, як у  значенні перетворення вільних козаків  на царських холопів. У російському "Літописі о многих мятежах", написаному 1658 р., простодушно сповіщалося, що цар  з Божою поміччю "попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь" [25, с.355].

Щож до історико-правового  аспекту угоди, то в історіографії  співіснують діаметрально протилежні погляди. Так, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін  на їхні послідовники в російській, а згодом уся радянська історіографія  заперечували його договірний характер, вбачаючи в ньому "об’єднання", а згодом "возз’єднання" України  з Росією. Натомість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде та деякі інші історики і правники наголошували на тому, що незважаючи на специфіку заключних  документів українсько-російських переговорів, акт 1654 р. слід розглядати як двосторонній договір.В. Липинський, І. Борщак, О. Оглобин, С. Іваницький (у пізніх працях) трактували зміст відносин Війська Запорозького з Москвою, юридично визначених Переяславсько-московською  угодою, як військово-політичний союз у формі протекторату, спрямований  проти Польщі та Криму [11, с.3].

Отже, в середині ХУІІ ст. утвердилася на карті світу  нова європейська держава - Україна. Переяславсько-московська угода 1654 р. сприяла розв’язанню зовнішньополітичних  проблем, однак (через спротив Московської  держави) унеможливлювала втілення в життя ідеї національного державного будівництва. Українському народові важко  було збагнути тяжкі наслідки угоди республіканської вільної України із самодержавною Московською державою. Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

РОЗДІЛ 5

Міжнародне та внутрішнє становище  України в даний період