Національно-визвольний рух на українських землях середини XVII ст. Основні етапи

У травні 1649 р. 200-тисячне  польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим  часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман  Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом [18, с.139].

У середині серпня 1649 р. Б. Хмельницький з татарами вирушив назустріч Яну Казимиру в напрямку Зборова (тепер Тернопільська область) і нав'язав бій полякам. Протягом двох днів відбувалася запекла битва, у якій польські війська зазнали великих втрат. Вони опинилися у катастрофічному положенні: назрівала подвійна поразка під Зборовом і Збаражем. Проте полякам вдалося налагодити відносини з Іслам-Гіреєм III, у плани якого не входило зміцнення України. У вирішальний момент Зборовської битви хан почав вимагати від гетьмана розпочати переговори з Яном Казимиром, чим врятував його від остаточного розгрому. Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість вести війну одночасно з поляками і татарами, змушений був піти на укладення у серпні 1649 р. Зборовського мирного договору [25, с.332].

За цим договором  під козацьке управління на чолі з  гетьманом Б. Хмельницьким переходили Київське, Чернігівське та Брацлавське  воєводства, у яких заборонялося знаходитися  польському війську. Не мали права жити на цій території євреї та єзуїти. У володіння гетьмана переходив  Чигирин. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб. Уперше в історії українсько-польських  відносин Україна одержувала визначення певної самостійності як держава. Під  владою поляків залишалися Волинь, Поділля, Київ та Полісся.

Польські історики відзначають  мужність і силу духу обложених і  мають у цьому рацію. Але не меншу мужність виявили і українські війська, які безперервно штурмували могутню фортецю. Під Збаражем обидві сторони зазнали величезних втрат, приблизно по 30 тисяч вояків, причому  майже всі війська Речі Посполитої, які були у Збаражі загинули, якщо не від куль та шабель, то від голоду й хвороб, навіть невдовзі після  замирення. Для польської сторони  ці втрати були дошкульнішими, бо обложені у Збаражі майже нічим не помогли  королівській армії, яка поспішала  їм на допомогу. Зрештою доля кампанії була остаточно вирішена не під стінами  Збаража, а під Зборовом, а успішна  блокада Збаража заклала необхідні  передумови для перемоги у генеральній  битві під Зборовом. Тому облога Збаража по праву стоїть в одному ряду з перемогами української зброї  на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом, Жванцем, Городком та іншими визначними битвами в ході Національно-визвольної війни українського народу [16, с.37].

Зборовський договір  задовольняв вимоги багатьох козаків, проте ігнорував інтереси покозаченого селянства, яке мало повернутися  під владу польської шляхти. Це викликало його незадоволення, почалися стихійні виступи проти польських  панів.

Однак підсумки боротьби у 1648-1649 рр. давали можливість почати будівництво  української козацької держави. Обидві сторони дивилися на Зборовський  договір як на тимчасовий. Хмельницький не добився визволення всього українського народу, а Річ Посполита втратила володіння на значній території  України. Це робило неминучим нове загострення  українсько-польських відносин.

Зміцнення Української  держави розглядалося у Варшаві  як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни  з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося  на Правобережну Україну та розпочало  облогу Вінниці, але протягом лютого-березня  зазнало низку поразок від  полковника І. Богуна і відступило до Кам’янця.

Битва під містечком  Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в результаті повторної зради татар, закінчилась  поразкою українського війська та вимушеним  Білоцерківським договором (18 вересня 1651 р.), за яким козацькій державі  було відведене одне (Київське) воєводство, а гетьману дозволялося тримати  лише 20-тисячне реєстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію держави; польські пани одержали право повертатися  до маєтків, Хмельницький повинен був  підкоритися польському коронному  гетьману. Н. Яковенко писала, що розгром козацького війська під Берестечком став тією останньою краплею, що переповнила чашу взаємних порахунків, після Берестецької битви повстання переростає на польсько-українську війну" [25, с.335].

Одночасно слід підкреслити, що гетьман, йдучи на умови Білоцерківського договору, проявив далекосяжну мудрість: зберіг державно-територіальний плацдарм для подальшого накопичення військових сил, для перегрупування внутрішніх ресурсів, психологічної підготовки українського народу щодо необхідності подальшої боротьби.

Вже в наступному році український народ знайшов у  собі сили взяти реванш за попередню  поразку. У битві під Батогом 22-23 травня 1652 р. було вщент розгромлено  польсько-шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для  реалізації національної ідеї. Б. Хмельницький зумів здійснити ряд політичних та соціально-економічних заходів, які ліквідували польське фільварочно-панське землеволодіння, кріпацтво, створили умови для масового покозачення селянства.

Проте, у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася  катастрофічною для України. Договір  татар з поляками не передбачав для  неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної  ідеї. Внаслідок переговорів польської  та української сторін було скасовано  Білоцерківську угоду

1651 р. та поновлено  чинність Зборовського договору 1649 р. Але це вже не мало  значення [25, с.336].

З вище наведеного можна  зробити такі висновки: по-перше, сукупність згаданих факторів створила грунт для  розгортання повстання, яке попередити чи запобігти було неможливо. Народне  повстання, що охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку - в національну революцію. Вона сприяла накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

РОЗДІЛ 3

Формування української державності в ході національно-визвольного руху

У процесі розгортання  національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти  вперше в історії української  суспільно-політичної думки було чітко  сформульовано основи національної державної ідеї. Організація козацької  держави відбувалася під впливом  традицій Запорозької Січі, що зумовило її напіввійськовий характер. Саме тому створювана держава офіційно називалася Військо Запорозьке (згодом Гетьманщина). Формально вищим органом влади  в державі була загальна козацька рада, яка називалася Військовою (Генеральною). Військова рада являла собою збори  козаків, на яких обирали гетьмана і  генеральну (головну) старшину. За гетьманування  Б. Хмельницького, з метою зміцнення  гетьманської влади, вплив загальної ("чорної") Генеральної ради на життя держави був обмеженим. Найважливіші питання гетьман розв'язував на старшинських радах (у них брали  участь генеральна старшина і полковники) [17, с.99].

Головою держави був  гетьман, який обирався безстроково. Він  мав вищу адміністративну, судову і  військову владу, а також законодавчі  повноваження, керував зовнішньою політикою. При гетьмані були гетьманські ад'ютанти (генеральні старшини з особливих  доручень): осавули - у військовій сфері, бунчужний - хранитель гетьманського  бунчука, наказний гетьман - командувач війська на час проведення певних бойових операцій.

Функції гетьманської резиденції і столиці Української держави  виконував Чигирин (тепер місто  Черкаської області на р. Тясмин), який з прилягаючою територією дарувався йому як вірному підданому короля і Речі Посполитої.

Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному  гетьманом. До уряду входили генеральні старшини: писар - керував Генеральною  військовою канцелярією (займався дипломатичними зносинами), судді (їх було два) - очолювали гетьманський суд, обозний - відав артилерією і військовим постачанням, підскарбій - відав фінансами, керував військовим скарбом.

В основі адміністративного  устрою держави, на території якої проживало 3 млн. осіб, лежала структура козацького війська. Колишні польські воєводства поділялися на полки та сотні. Кількість  полків не була постійною: якщо у 1649 р. їх було 16, то в 1650 р. вже 20. У полкових містах (Біла Церква, Умань, Черкаси, Ніжин, Полтава та інших) були резиденції полковників, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну, судову владу над населенням території  полку. У полку існував свій військово-адміністративний апарат - полкова старшина (писар, обозний, суддя, осавул, хорунжий). У сотенних містах був сотенний уряд, а влада  належала сотнику, який виконував ті самі функції, що і полковник [15, с.184].

Гарантом успішної розбудови  держави була армія. Вона формувалася  на організаційних принципах Запорозької  Січі. Ядро армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо).

Державною емблемою України  був герб Війська Запорозького - козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі; державними клейнодами - гетьманська булава, печатка, гетьманський бунчук і корогва [18, с.129].

Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.

Для розбудови держави  потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з  трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків. Щоб стимулювати  процес "фермеризації" селянства, Б. Хмельницький передбачав поступовий перехід від панщини до натуральної  грошової ренти. Але ці наміри не здійснилися  через прихований і явний опір старшини [18, с.136].

Державний апарат управління молодої держави створювався  під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української  шляхти, заможних козаків - людей освічених  і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.

У ході Визвольної війни  було ліквідовано землеволодіння польських  магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали  власністю держави, якою розпоряджався  гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське  та старшинське землеволодіння, яке  існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат - нова еліта українського суспільства - зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину [17, с.101].

Аналіз джерел свідчить, що не відразу гетьман і його соратники  висунули програму створення незалежної держави, а певний час дотримувалися, за словами В. Липинського, лінії "козацького автономізму", і не випадково. Адже за умов іноземного поневолення українське панство не спромоглося сформувати національну ідею створення незалежної держави, вважаючи своєю Батьківщиною не Україну ("Русь"), а Річ Посполиту [22, с.18].

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької  еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії  до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого  процесу було покладено модель військового  територіального поділу та систему  організації публічної влади  Запорозької Січі. З часом під  впливом обставин у житті козацької  держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

РОЗДІЛ 4

Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок

Вже у перші дні  української революції Богдан Хмельницький розумів, що війна з ляхами носитиме затяжний і важкий характер, що в  цій боротьбі союз з Кримом носитиме меркантильно-кон'юнктурний характер. Він розумів, що Кримське ханство  капризне, союз з ними непередбачливий  і тимчасовий.

Стояло питання про  обрання союзника більш стабільного, ближчого за духом та інтересами. Богдан розумів, що таким союзником може бути Росія, з якою у нас спільна  історія, спільна економіка та культура.

Саме це змусило його на початку революції, у період найкращих  успіхів та перших перемог під  Жовтими Водами і Корсунем, написати російському царю Олексію Михайловичу  Романову листа й просити приєднатися  до спільної боротьби проти Польщі, надати українцям допомогу як народу єдиновірному. Зокрема в листі  гетьмана до російського царя 8 червня 1648 р. Зіновій-Богдан писав: "Бажали б ми собі самодержця господаря такого в снопі землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар. У чому запевняємо вашу царську величність, якби була на те воля Божа і поспішність твоя царська зараз, не гаючи часу, на панство (на поляків) те наступати, а ми з усім Військом Запорозьким прислужитися вашій царській вельможності готові, до чого з найнижчими услугами своїми якнайпильніше себе віддаємо. А саме, якщо стане вашій царській величності чутно, що ляхи знову на нас хочуть наступати, у той же час чим швидше поспішайте зі своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо" [4, с.141].

Та цього "швидкого поспіху", на який сподівалася українська старшина, не відбулося. Одні кажуть, що царизм хотів обезкровити Україну  і Польщу їхніми ж руками і на цьому нагріти руки, навіть стати володарем речі Посполитої. Інші - заперечують ці звинувачення.