Німецько–Українські відносини в роки центральної ради, гетьманату та директорії

 

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

 

Історичний факультет

 

 

Кафедра нової та новітньої  історії зарубіжних країн

 

 

 

Реферат на тему:

 

«НІМЕЦЬКО–УКРАЇНСЬКІ  ВІДНОСИНИ В РОКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ»

 

 

 

 

студентки 3 курсу 3 групи

Кришталь Світлани

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

ЗМІСТ

 

ВСТУП …………………………………………………………………………...3

 

РОЗДІЛ 1. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА НІМЕЦЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ КОМАН-   

             ДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН…...…5

 

РОЗДІЛ 2. НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ГЕТЬМА-

              НАТУ…………………………………………………………………..12

РОЗДІЛ 3. НІМЕЧЧИНА ТА ДИРЕКТОРІЯ ...............................................17

 

 

ВИСНОВКИ ...................................................................................................20

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ......................................................22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Дослідження питань дипломатичної історії німецько-українських відносин УНР доби Центральної Ради, за часів Гетьманату та Директорії як в історичному, так і у джерелознавчому відношенні на сьогодні перебуває в процесі становлення, оскільки за радянських часів, зважаючи на ідеологічний чинник, ця тема довгий час перебувала під забороною.

Об’єкт дослідження –  німецько-українські відносини за часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Предметом дослідження є особливості німецько-українські відносини щодо устрою в різних сферах життя та їх влив на суспільство.

Мета дослідження –  з’ясувати характер німецько-українських відносин в політичній, соціальній, економічній сферах та встановити його наслідки.

Для досягнення даної мети дослідження, поставлено наступні завдання:

• дослідити і проаналізувати встановлення німецько-українських відносин за часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії;
• встановити наслідки, спричинені німецькою окупацією;
• визначити ставлення українського народу до німецького уряду в даний період.

 Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії».

Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально  вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади  стали приділяти велику увагу  українознавству. Розроблялися різні  концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини  роздертої в 1919—1920 рр. української  території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі. Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.

Німецька  політика України, формувалася в  трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Пангерманська ліга і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Хронологічні  рамки даної роботи охоплюють  період з кінця 1917 р. – 1918 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА НІМЕЦЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ КОМАНДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН

 

Наприкінці 1917 р. виявилось, що Росія  не могла далі продовжувати Першу світову війну. Розпочавши переговори з державами Четверного союзу у Брест-Литовську, 2(15) грудня 1917 р. російська делегація підписала перемир’я з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Довідавшись про цю подію, уряд УНР звернувся до всіх воюючих держав з нотою, що петроградська влада не має права представляти на переговорах інтереси усіх народів Росії, зокрема українського. Німці збагнули, що присутність у Бресті української делегації дасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес. 13(26) грудня Німеччина та її союзники сповістили Центральну Раду, що вони готові мати справу з УНР у переговорному процесі.

Конфлікт з більшовицьким урядом Росії змусив уряд Української Народної Республіки розпочати переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної Республіки на чолі з В. Голубовичем. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. Делегація УНР у Бресті офіційно оголосила, що не визнає радянський уряд і почала сепаратні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Україні тоді встановилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харкові — уряд радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну Україну, Центральна Рада дала згоду на укладення сепаратного мирного договору з Німеччиною та її союзниками.¹

Коли в Брест прибула делегація радянської України, Німеччина й Австро-Угорщина відмовилися її визнати й вирішили укласти договір з урядом Центральної Ради, допомогти йому повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих поставок.

Договір між Центральною  Радою й представниками Четверного союзу був підписаний у Бресті 9 лютого 1918р. Згідно з договором  німецькі війська мали окупувати всю Україну, допомогти відновити владу Центральної Ради. Разом з німецькими окупантами війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За військову допомогу Німеччини Україна зобов'язалася до 31 липня 1918 р. поставити їй близько 1 млн т зерна (60 млн пудів), 44 тис. т м'яса, 600 тис. т залізної руди, 400 млн штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою до 12 фунтів (близько 5 кг).²

У цей самий час у Києві перебували більшовицькі війська на чолі з Михайлом Муравйовим і на вигнання їх власними силами українська влада не сподівалась. Тому 12 лютого 1918 Рада народних міністрів УНР, яка перебувала у Житомирі, прийняла рішення просити військової допомоги у Німеччини. Того ж дня німецькій делегації у Брест-Литовську було передано заклик до німецького народу з проханням про допомогу. 21 лютого німецькі, а 27 лютого й австрійські війська розпочали просування в Україну. Загальна чисельність німецько-австрійських військ невдовзі досягла 450 тисяч солдатів і офіцерів. Вони швидко просувались вперед майже не зустрічаючи опору. Командування німецького корпусу, що рушив через Бердичів на Київ, пішло на переговори з урядовцями Центральної Ради та командуванням Запорізького корпусу. Було узгоджено, що наступаючи на Київ, українські частини, Січові Стрільці та гайдамаки мусили йти попереду німецького війська.³

Бойовий дух червоногвардійських частин, які понесли значні втрати під час вуличних боїв, також підупав. До того ж Михайло Муравйов, так само як і головнокомандувач Антонов-Овсієнко, вважали захоплення Києва остаточною перемогою над Центральною Радою і не сподівались на її повернення. Загальний наступ українського війська на Київ відбувався під командою генерала Костянтина Прісовського. На підступах до міста 28 лютого 1918 року українські підрозділи розбили рештки більшовицького загону Василя Кіквідзе біля Северинівки під Бучею. Шлях на Київ був вільний. До 14 години 1 березня нечисленні залишки більшовицького війська відійшли на лівий берег Дніпра, у Дарницю. Того ж дня кияни побачили на вулицях нечисленні підрозділи українського війська: гайдамаків Симона Петлюри, Січових Стрільців Євгена Коновальця та запорожців Костянтина Прісовського. Їм було влаштовано урочисту зустріч з церковними дзвонами та молебнями.⁴

Німецька армія вступила до міста наступного дня, прибувши залізницею. За словами очевидців, німецькі солдати здавались похмурими і втомленими, вони зовсім не нагадували бравих німецьких вояків. Проте підрозділи не пішли одразу до міста. Німці почали з того, що мобілізували кілька десятків жінок, які гарячою водою і милом вимили вокзал. Потім там же на вокзалі близько десяти годин німецьке військо приводило себе в порядок. І лише наступного дня колони німців вступили до міста, влаштувавши урочистий парад на Софійському майдані. Цього разу вони вже відповідали традиційному уявленню про німецьку армію.

Ставлення киян до німецького війська  було двоїстим. З одного боку це все-таки були визволителі від більшовиків, з іншого — німці уособлювали ворога, з яким кілька років велася важка й кровопролитна війна. Проте, на відміну від більшовиків, німецьке військо спочатку поводило себе коректно. Німецька комендатура зайняла будинок Дворянського зібрання на Думській площі (нині — Майдан Незалежності), німецький гарнізон у Києві складав близько 30 тисяч вояків. У Києві перебував і штаб окупаційних військ (група армій «Київ») на чолі з генералом Ейхгорном.

З приходом німців у Києві миттєво  встановилися порядок і спокій. Зникли грабунки й насильства. Навіть пізньої  ночі можна було ходити по вулицях, не відчуваючи небезпеки. Відкрилися театри, кінематограф, ресторани, магазини. Зголоднілі за війну німецькі солдати були просто приголомшені великою кількістю продуктів харчування у київських магазинах, вони, типово, купчилися біля вітрин, де були виставлені смажені поросята, кури, гуси, качки, сало, масло, цукор і різні солодощі, які можна було придбати без усяких карток і за порівняно дешевими цінами. Зранку на базарах німці залюбки купували сало, що стало звичайною на той час картиною.⁵

Господарювали німці у Києві  з притаманною їм схильністю до порядку. Був віддрукований прекрасний план міста німецькою мовою, на київських перехрестях з'явилися таблички з німецькими написами. Місто вкрилося павутиною телефонних і телеграфних дротів, які зв'язували між собою німецькі установи. Поновилися зв'язки з Європою: відкрилися два великих книжкових магазини, які крім книжкових новинок отримували свіжі берлінські й віденські газети.

Німецька окупаційна влада від  самого початку не приховувала своєї  головної мети перебування в Україні. За мирним договором (на додаток до Брестського протоколу пізніше було прийнято ще три економічні угоди) німці мали отримати велику кількість продовольства, сировини та збіжжя. Продовольство вивозилось різними каналами. Для киян найбільш помітними були часті посилки німецьких солдат додому. Було навіть відкрито спеціальний магазин, де продавались різного розміру невеликі дерев'яні ящики для «посилок на батьківщину».Звичайно, це була лише краплина у тому морі продовольства, яку окупаційна влада сподівалась вивезти з України.

Слідом за німецькою армією до Києва  повернулася і законна українська влада: спочатку — Рада народних міністрів, а 9 березня 1918 року — Центральна Рада. Урядовці УНР, малодосвідчені і навіть наївні, вважали себе господарями становища і розцінювали прихід німців лише як «дружню допомогу» у вигнанні більшовиків. У своїй внутрішній політиці вони дотримувалися попереднього соціалістичного курсу і цілком щиро сподівались, що німецька армія не втручатиметься у внутрішнє життя України. Але окупаційна влада мала власні інтереси в Україні.

Тому, пересвідчившись у нездатності  Української Центральної Ради до державного керівництва, німці підтримали державний переворот 29 квітня 1918 року, який змінив соціалістичний режим на більш поміркований — гетьманат Павла Скоропадського.

Після вигнання з Києва уряд Центральної  Ради підписав 26 січня 1918 р. у Бресті угоду з державами німецького блоку. Згідно з цією угодою УНР зобов'язувалася  постачати продовольство, а Німеччина  і Австро-Угорщина - надати Центральній  Раді дипломатичну і воєнну допомогу у боротьбі проти більшовицьких сил. Радянська Росія не мала сил, щоб протидіяти Німеччині, а тому змушена була підписати також 3-го березня 1918р. у Бресті угоду, згідно з якою, зокрема, визнавала Центральну Раду і окупацію України німецькими і австро-угорськими військами.⁶

Центральна Рада і її уряд віддали  Україну під владу окупантів  і втратили авторитет серед широких  верств українського народу. Німецьке командування почало схилятися до пошуків  встановлення альтернативної влади  в Україні, розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати стабільних поставок продовольства до Німеччини. Консерватизм німецького генералітету врешті-решт став базою для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Німецька сторона невдовзі саме на нього і зробила ставку.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у  діяльності Центральної Ради, яка  без бою віддала владу в  руки П. Скоропадського, проголошеного  на з’їзді земельних власників гетьманом  України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували. В останній день свого існування Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи, права національним меншинам.⁷

Отже, доба Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. Коли Німеччина та її союзники звернулися до уряду РСФРР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте більшовицька Росія продовжувала операції проти УHP. Тоді війська Німеччини і Австро-Угорщини перейшли у наступ проти військ РСФРР. Протягом березня-квітня 1918 р. російські війська були вигнані з України. Радянська Росія визнала суверенітет ЦР над УНР. Треба зазначити, що, з одного боку, Брестський мирний договір поклав початок міжнародному визнанню незалежної України, а з іншого боку, Україна перетворилася на харчовий придаток Німеччини, що дало останній змогу продовжувати війну на Заході ще майже рік.