Німецько–Українські відносини в роки центральної ради, гетьманату та директорії

РОЗДІЛ 2

НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ГЕТЬМАНАТУ

7 березня 1918 р. Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. Німецькі війська до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. Їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.

Незабаром «союзники» перетворилися  на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні  ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу  чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть  та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало  цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні  надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати  під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом  між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У  кінці березня 1918 р. в Лубнах з  ініціативи Української демократично-хліборобської  партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти  соціалізації землі та повернення приватної  власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські  і російські партії.⁸

Цей конфлікт хліборобів з  УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув  бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. Їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги.⁹

Німці хотіли мати в Україні  тверду владу, цього ж прагнув  і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував  переворот, заздалегідь намагаючись  провести його так, щоб не викликати  серйозних ускладнень. За його наказом  в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні  деякі військові частини, вірні  УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість.

Українська гетьманська  держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М.Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).

У Грамоті говорилося, що метою нового керівника Української  держави (так іменувалася Україна  замість УНР) є «забезпечити населенню  спокій, закон і можливість творчої  праці». Гетьманові мала належати вся  законодавча і виконавча влада  до скликання Сейму, хоча його строки не визначалися. В другому документі  — «Законі про тимчасовий устрій»  — визначалися прерогативи влади  гетьмана: призначення уряду і  його отамана (голови уряду), керівництво  зовнішньою політикою. Гетьман був  головнокомандуючим, оголошував воєнний  стан і т.ін. Усе це свідчило, що в  Україні на зміну демократичній  парламентській формі державного управління антиконституційно, шляхом військового  перевороту прийшов авторитарний режим, політика якого була спрямована проти  інтересів широких народних мас, на задоволення потреб окупаційних  властей і великих землевласників.¹⁰

Але, прийшовши до влади, гетьманський режим відразу ж  зіткнувся з великими труднощами: з ним відмовились співпрацювати  основні політичні партії і соціальні  групи суспільства. Гетьман розраховував на участь в уряді партії хліборобів-демократів і УПСФ (колишньої ТУП), однак вони відмовились і вимагали визнання новою владою Конституції УНР, затвердженої 29 квітня 1918 р. Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли ліві українські партії — соціал-демократи і есери.

Уряд з перших кроків своєї  діяльності почав наносити превентивні  удари по революційно-демократичних  силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і  військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.

Але найбільшого розмаху  і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед  поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам  збитків. Для покарання селян  поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих  селах створювали свої загони, які  жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути  майно і заплатити за користування поміщицькою землею. Це викликало  новий вибух обурення селянства: збройні виступи, знищення посівів, вирубка лісів, підпали маєтків. Організовували боротьбу селян різні  соціалістичні партії. З червня ЦК УПСР, в якому на цей час більшість  мали ліві есери, оголосив, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уряду, створення партизанських  загонів. На Київщині ліві есери відразу  ж підняли селянські масові повстання, які перекинулись на Чернігівщину і  Волинь. Німецьке та австрійське командування відповіло масовими розстрілами, арештами, грабежами та насильством. Однак  повстанський рух набував все  більшого розмаху, Активно діяло більшовицьке підпілля, яке очолювало робітничі страйки та селянські повстання на Чернігівщині, Київщині та в інших районах. Бурхливо розвивався повстанський рух на Катеринославщині, яким керував анархіст Нестор Махно.

Німецькі правлячі кола, розуміючи, що за таких умов вони не зможуть зібрати і вивезти  до Німеччини зерно і сировину, порадили гетьманові вступити в союз з українськими демократичними партіями. Останні, поєднуючи підпільні та легальні форми боротьби, вже наприкінці літа були об´єднані в Український  національно-державний союз, який проголосив своєю метою угворення суверенної демократичної Української держави  парламентського типу. Почалися затяжні  переговори, але в жовтні 1918 р. стало  цілком зрозуміло, що незабаром Німеччина  та її союзники капітулюють, і влада  гетьмана приречена. Політичні маневри  Скоропадського, який залучив деяких українських політичних діячів в  уряд, уже не відігравали ніякої ролі. Слід підкреслити, що діяльність Скоропадського та його уряду відзначалась суперечливістю рисами: з одного боку, намагання відновити старий напівфеодальний  поміщицький режим, з другого  — значні кроки в розвитку української  національної культури та відродження  української церкви. Зокрема, за період існування гетьманату було відкрито 150 українських гімназій, університети у Києві і Кам´янець-Подільському, Національну галерею мистецтв, Українську академію наук. На Церковному соборі у  Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. була створена Українська автокафедральна православна  церква на чолі з митрополитом Василем  Липківським.¹¹

Швидко формувалася українська армія. З полонених в Австрії  була створена дивізія сірожупанників (за формою і кольором одягу) і розташована  поблизу російського кордону  в районі Стародуба — Конотопа. В серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців  під командуванням полковника Е. Коновальця і начальника штабу підполковника  А. Мельника. Почалась розбудова військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі та Маріуполі, реставрація старих військових кораблів і запровадження інших кроків, спрямованих на створення українського військового флоту.

Отже, слід відзначити, що, здійснюючи лінію, протилежну політиці Центральної Ради, в соціально-економічній, військовій політиці, гетьманська держава продовжувала зовнішню політику УЦР, яку започаткував уряд В.Голубовича, підписавши Брестський мир. До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика гетьманського уряду орієнтувалася лише на країни Четвертого союзу. Серед них пріоритетом користувалася Німеччина, яка контролювала і корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Досить дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявилися холодними через підтримання нею намагань польських політичних кіл залишити Галичину і Холмщину в складі Польщі, яка поступово формувалася як держава. Значну роль в цьому ускладненні відігравали і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма, який в українських колах мав ім´я Василя Вишиваного, на український монарший стіл. Австрія — єдина з чотирьох центральних держав не ратифікувала Брестський договір. П. Скоропадський особисто виявляв все більшу схильність до Німеччини як головного союзника і у вересні 1918 р. зробив свій перший і єдиний закордонний візит до Берліна, де домовився з кайзером Німеччини про його підтримку самостійності України та формування її армії.¹²

РОЗДІЛ 3

НІМЕЧЧИНА ТА ДИРЕКТОРІЯ

Поразка Четверного союзу  і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський  втратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася  дуже слабкою.

13 листопада Союз обрав  керівний орган повстання —  Директорію, до якої увійшли лідери  основних політичних українських партій: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, A. Макаренко, П. Андрієвський. Директорія видала відозву до народу, де в загальних фразах закликала до повалення влади Скоропадського — «насильника і узурпатора народної волі» і обіцяла, що всі «соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені». Це була демократична платформа лівих і центристських політичних сил, об´єднання яких забезпечило успіх у боротьбі.¹³

Повстання почала Директорія у Білій Церкві, де її опорою стали  січові стрільці, а їх командир Е. Коновалець був посвячений у плани боротьби. До повсталих приєдналися значні сили української армії, велика кількість  селянських повстанських загонів. Німецькі війська, що знаходилися під впливом  Листопадової революції в Німеччині, зайняли позицію невтручання. 18 листопада  в бою біля станції Мотовилівка  війська Директорії розбили загони гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва, оборона якого була добре  укріплена. З 14 листопада у столиці  в підпіллі діяв створений при  ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили  Б.Мартос, В. Мазуренко, М. Порш, B. Чехівський та інші. Ревком готував повстання в Києві, де в цей час панував терор російського офіцерства, що його залучив гетьман до боротьби проти українських революційно-демократичних сил. Україна все більше занурювалася у вир громадянської війни, в якій соціальні конфлікти були переважаючими. Головними силами повстання були селянські маси, які відстоювали відібрану у поміщиків землю. Зрозумівши безперспективність боротьби проти всього народу, втративши іноземну підтримку, П. Скоропадський відмовився від влади. Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.¹⁴

14 листопада 1918 р. на  підпільному засіданні Українського  національного союзу була створена  Директорія на чолі з В. Винниченком,  яка взяла на себе функцію  відкритої боротьби проти гетьманського  режиму. Невдовзі вона підписала  угоду з німця ми, де зобов'язувалася  допомогти їм евакуюватися разом  з майном в обмін на нейтралітет  у боротьбі з гетьманом.

14 грудня 1918 р. Скоропадський  зрікся влади і разом з німецькими  військами виїхав до Берліна.  До Києва тріумфально в'їхала  Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала  свій програмний документ —  Декларацію, в якій проголошувала  ліквідацію гетьманського режиму  і відновлення незалежної Української  Народної Республіки. Одним з  основних положень Декларації  була обіцянка експропріювати  державні, церковні та великі  приватні землеволодіння для  їх перерозподілу серед селян.  Директорія також обіцяла відновити  8-годинний робочий день, установити  «трудову владу», провести вибори  до Трудового конгресу, якому  й належатиме вища законодавча  влада. Однак більшість цих  обіцянок так і залишилися  на папері. Усередині Директорії  точилася постійна боротьба за  владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які  відрізнялися у поглядах на  державний устрій України. Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові Ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад. Реальна влада на місцях належала командирам військових час тин — отаманам — Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. Це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.¹⁵