Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Октября 2013 в 00:59, реферат
Важаю, що багато років він так вірно служив Сталіну, не задля підтримки його політики, а тому що знав, що коли Сталін піде то він, Микита Сергійович, змінить життя на краще виправить помилки минулого, зуміє провести необхідні реформи. І чим більше літератури та документів я опрацьовувала, тим більшою ставала моя повага до цієї людини, а за тиждень звичайна повага переросла в захоплення.
Через декілька років була названа і головна ланка, вхопившись за яку, сподівалися витягнути весь ланцюг науково-технічної революції - хімія. Пленум ЦК КПРС в травні 1958 р. вжив важливих заходів щодо розвитку хімічної промисловості в СРСР. Пленум відзначив, що новітні відкриття в області хімії дають можливість повніше використовувати багаті природні ресурси народного господарства для виробництва синтетичних матеріалів, що йдуть на виготовлення взуття, одягу, предметів побуту. Пленум доручив уряду Союзу РСР передбачити в плані розвитку народного господарства СРСР на 1959 - 1965 рр. «необхідні капіталовкладення в хімічну промисловість, забезпечуючі високі темпи розвитку цієї найважливішої галузі важкої індустрії», з тим щоб випуск найважливіших хімічних продуктів виріс в 2-3 рази, а виробництво штучних і синтетичних волокон, а також пластичних мас в 4,5-8 раз. Форсований розвиток хімічної промисловості обгрунтовували посиленням її ролі в створенні матеріально-технічної бази комунізму.
Важливою віхою в розвитку промисловості став 1957 рік. Саме тоді було ухвалено рішення скасувати міністерства і перейти на територіальний принцип управління промисловістю. Замість міністерств створювалися Ради народного господарства (Совнархози).
На перших кроках реформа управління дала позитивні результати, але скоро вони були вичерпані. Слабшали зв'язки між галузями виробництва в масштабах всієї країни, стало важче проводити єдину науково-технічну політику. Замість бюрократії Міністерств, виникла не менше чисельна бюрократія Совнархозов. Реформа управління не торкнулася основного осередку - підприємства. Вони як були безправними, так і залишилися. Тільки диктат центру змінився диктатом совнархозов. Реформа управління зайшла в глухий кут.
Успіхи народного господарства дозволили здійснити ряд заходів по підйому добробуту трудящих. В липні 1956 р. був прийнятий закон про державні пенсії, згідно якому число одержуючих пенсії виросло до 18 млн., а пенсія для деяких категорій трудящих була збільшена в 2 рази і більш. Почався переклад робітників і службовців на 6- і 7-годинний робочий день; був скорочений на дві години робочий день в суботні і передсвяткові дні, відмінена платня за навчання в середній і вищій школі. Встановили шестигодинний робочий день для підлітків.
Глава четверта
Новий напрям політики – Духовна відлига
Неохідно вказати, що радянське життя набуло новизни у духовності. Першою ластівкою пробудження в Українській республіці стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.
На нову ситуацію зреагували українські письменники. З позицій розширеного трактування методу соціалістичного реалізму” написані автобіографічна повість О.Довженка „За ширмою”, поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” В.Сосюри, Л.Первомайського „Дикий мед”, роман Гр.Тютюнника „Вир”. У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін. Політична „відлига” призвела до нової хвилі „українізації”. Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На захист української мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письменник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена” за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав газету „Новое время”, і Шульгіна- видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин”. Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація”. Період „відлиги” був характерний і певним відновленням історичної справедливості -- поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини.
Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників -- Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша та багатьох інших. Ряд письменників було поновлено у правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костенко, П.Кононенко, П.Колесник, А.Петрусь-Карпатський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущенко, М. Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О. Журлива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні -- В.Мисик.
Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології української поезії” та збірнику „Революційні поети Західної України”. В газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.
„Відлига” породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво -- рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій „нарід російщать”, -- це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби
„Інтернаціоналізм
чи русифікація”. З позицій „розширеного
трактування соціалістичного
Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко її перші збірки написані під час „відлиги”, „Проміння землі”, „Вітрила”, „Мандрівки серця” засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.
Більш плідною
й багатою в новій суспільно-
Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками - „шістдесятниками” стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. До 15,5 млн. на рік.
З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу.
„Відлига” дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги” для України припав на кінець 50 -- початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 -- 60, у 1960-му -- 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. -- 41%. Далі -- лише неухильно зменшувався.
Глава п’ята
Хрущев і світ
«Наздогнати і перегнати Америку» - таким був головний курс Микити Сегрійовича. Він намагався довести всім, що соціалістична економічна система переважає над всіма існуючими. Одним з найяскравіщих доказів цього був політ Гагаріна у комос. Хрущев намагався широко використовувати успіх радянської космічної програми, і здебільшого направляв його у русло, що відповідало за озброєння країни. Він щиро сподівався, що соціалізм буде в змозі отримати перемогу над капіталізмом.
Частина третя
Падіння відлиги
Глава перша
Новочеркаські події
1962 рік став роком падіння відлиги і всіх надій, які вона дала суспільству. В країні знову постала необхідність роздавати дефіцитні товари по талонам і карткам. Вибух обурення викликало рішення керівництва в 1962 , збільшити ціну на основну групу продуктів(м’ясо, молоко, масло). В доповідях КГБ повідомлялося про випадки протестних мітингів в Ризі, Києві, Москві; заклики до мітингів розповсюджувалися в Ленінграді (Санк-Петербург), Іванові, Магнітогорську.
Вимоги мітингуючих зводилися до того, що ціни мають бути повернені на старий рівень, а гроші, яких не вистачає державі, отримати за рахунок відмови допомагати малозабезпеченим країнам, зниження платні чиновникам, або знайти інший спосіб поповнення державної скарбниці. Але не за рахунок звичайних радянських трудяг. Народ побачив у підвищенні цін намагання держави вирішити свої проблеми грошима робітників.
В Новочеркаську підвищення цін збіглося зі зниженням заробітної плати. Першого червня , коли новочеркащани дізнались про такі грошові махінації в свому місті, то працівники найбільшого підприємства - Електровозобудівного заводу, стихійно зібралися на мітинг, і заявили керівництву заводу, що в знак протесту вони відмовляються працювати , і зупиняють роботу заводу. А на ранок вирішили взяти червоні прапори, і портрети Леніна піти до місцевого міськкому Партії. Також, відправили людей на інші підприємства з закликом приєднатися до їхнього бунту. Місцева влада змогла подати «звичайний» мітинг протесту, як антирадянський бунт, і особистий випад проти Хрущева. Тому вночі на 2 червня до заводу направили війська і танки. Рішення направити проти мітингуючих танки були прийнято прибувшими до Новочеркаська членами Президіума і секретарями ЦК КПСС і обговорено з самим Першим Секретарем. Стрільба з автоматів по неозброєним людям не була самообороною солдат, це був жорстоко підготовлений і не менш жорстоко виконаний розстріл. Але солдати в більшості своїй стліляли поверх людей, а деякі офіцери відмовилися пускати танки на беззахісних людей. Загальна кількість загиблих склала 24 людини, трупи яких були таємно поховані.
Трагедія , що сталася в Новочеркаську приховувалася владою від народу до початку 90-х років.
Глава друга
В пошуках виходу
Погіршення економічної ситуації,а в кінці 50-х ще й екологічні негаразди, змусили керівництво країни обирати: чи вносити зміни до самої суті соціалістичного устрою, чи провести ще одну хвилю адміністративно-командних реформ. Відмовившись від першого варіанту, керівництво країни починає розвивати ідею ривка до комунізму. Підтримку «бригад комуністичної праці», атака на присадибне господарство, боротьба з будь-якими відхилиннями від норми - від широких штанів до абстрактного мистецтва - що значило відмова під початкового варіанту реформ. Наступним кроком став поворот до «форсированного строительства коммунизма», що був оголошений на ХХІІ з’їзді КПСС в жовтні 1961 року. В программі, що була прийнята, комунізм малювали як «реальність завтрашнбого дня». В Программі писали, що вже в настуні 10 років(1961-1970) СРСР випередить по виробництву на душу населення найбільш могутню і сильну країну капіталізму - США; значно підвищить матеріальний стан і культурно-технічний рівень робітників. А за наступні десь років вони планували створити сильну матеріально-технічну базу комунізму, яка б забезпечила матеріальними і культурнимим благами все населення Союзу.
Але Хрущев розумів, що апаратними методами неможливо зупинити негативні тенденції. Але й стояти на місці не можна було, треба було «одягнути, накормити, взути народ».
Хрущев підтримав пропозиці економіста Е.Либермана, який пропонував звернутися до світової практики: госрозрахунку, товарно-грошовим відносинам, розуміння суті прибутку і його ролі в системі господарювання.
Провалом закінчилася і спроба в листопаді 1962 розділити обкоми і райкоми КПСС на промислові і сільські. Прийняте ріншення викликало несхвалення партійних і господарських керівників всіх інстанцій. В результаті продуктивність виробництва сільського господарства не змінилася , але на томість виросла сила бюрократії. Хрущев намагався зменшити цей вплив, але ці спроби не були успішними.
В кінці 60-х Хрущев зробив останню спробу покінчити зі сталінським спадком. На ХХІІ з’їзді почався новий етап антисталіньської кампанії. Були оприлюднені нові факти репресій і терору, з Партії виключили колишніх соратників Сталіна: Кагановича та ін. Тіло Сталін булоа винесено з Мавзолею на Червоій площі. На піку десталінізації виникло питання про створення нових юридичних гарантій законності, правов та свобод громадян.
25 квітня 1962 року на
сесії Верховної Ради СРСР
Хрущев виступив з