індустріалізація і колективізація в україні: теорія та практика

         Економічне безумство, що охопило всі рівні керівництва, тривало й у 1932 р. Г.Орджонікідзе в доповіді на XVII конференції ВКП(й) повідомив про запланований   на     1932   р.  приріст  промислової  продукції  -  36%.  Ніяких серйозних обґрунтувань такого феноменального стрибка зроблено не було. Та й не дивно. Як і попередні, ця цифра була абсолютно нереальною.

         Ось чому, коли настав час підбивати підсумки п'ятирічки, політбюро своїм рішенням від 1 лютого 1933 р. заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові дані з цього приводу. Країні запропонували узагальнюючу версію, сформульовану Й.В.Сталіним: по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях, промисловість виконала п'ятирічний план за 4 роки і 3 місяці, причому важка промисловість виконала на 108%. Натуральних показників (у кілограмах, тоннах, метрах, штуках), як правило, не наводилося. Такий підхід мав завдання створити картину безперервних успіхів і приховати справжній стан справ. Для п'ятирічки була характерною поява нових виробництв, яких раніше не було. Це давало змогу з допомогою цін нарощувати «вал». Крім того, у ці роки в умовах інфляції стрімко підвищувалися ціни на всі види промислової продукції. Насправді ж досягти намічених Сталіним рубежів не вдалося. Протягом п'ятирічки темпи розвитку промисловості впали від 23,7% у 1928/29 рр. до 5% у 1933 р. У середньому, після «великого перелому» 1929р., щорічний приріст становив 15,7%, що було менше передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б).[1, 392]

     Розглянемо стан розвитку чорної металургії, й вугільної промисловості Донбасу - ключових галузей індустрії України.

     П'ятирічний план України передбачав збільшення виплавки чавуну з 2,4 млн. т у 1928 р. до 6,6 - у 1933 р. Потім план переглянули, й металургії України було поставлено завдання збільшити обсяги виробництва чавуну втроє. Фактично, у 1933 р. було виплавлено тільки 4,3 млн. т.       

      Подібна ситуація склалась і у вугільній промисловості Донбасу. П'ятирічним 
планом передбачалося довести видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. Потім 
завдання шахтарям різко збільшили. Наприкінці п'ятирічки вони мали видобувати до 80 млн. т вугілля. Але фактично їм удалося досягти лише 45- 
мільйонного рубежу. 

      Незважаючи на провал політики форсованого розвитку, країна за п'ятирічку зробила великий крок уперед. Надзвичайне напруження сил, жертви, на які йшла велика частина робітників, щиро вірячи в світле майбутнє, забезпечили значне нарощення промислової продукції СРСР.

              Форсованому економічному розвитку було принесено в жертву життєвий рівень народних мас. Максимальна концентрація засобів на розвитку важкої промисловості загострила й без того важку ситуацію в легкій промисловості. Це 
негативно відбилося на становищі трудящих. Деяке номінальне підвищення 
заробітної плати не забезпечувалося товарною масою. Емісія грошей викликала їх знецінення. Державні позики з'їдали заощадження. У 1927 - 1929 рр. 
розповсюджувалися три позики індустріалізації, у 1930 р. - позика «П'ятирічка 
за чотири роки», у 1931-му - позика «Третього вирішального року», у 
наступному - позика «Четвертого завершального». У роки першої п'ятирічки . 
держава розгорнула широку торгівлю алкогольними напоями. У вересні 1930р. 
Сталін дав вказівку Молотову «відкрито піти на максимальне збільшення 
виробництва горілки...». В умовах гострої продовольчої кризи, голоду в селі 
сталінське керівництво продовжувало експорт, хліба. У побут радянських 
людей надовго ввійшли черги, продовольчі картки, дефіцити найнеобхіднішого. 
Сотні тисяч людей, які виїхали із села й стали робітниками, не могли одержати 
житла. Плинність робочої сили була величезною. На Донбасі, наприклад, 
протягом другої половини 1930 р. було прийнято на роботу 195 тис. чол., а 
звільнено 180 тис. Всюди панував принцип: «Спочатку завод, а потім місто». 
Диктат адміністрації щодо робітників наростав. У республіці, як і в країні в 
цілому, була організована кампанія самозакріплення, у ході якої робітники 
брали зобов'язання до кінця п'ятирічки не змінювати місця роботи. Інтереси 
народних мас мало що значили для Сталіна з його підручними, всупереч їхнім 
демагогічним заявам. 

      Друга п'ятирічка, розрахована на 1933-1937 рр.; продовжила суперечливі тенденції попередніх років. «Директиви по складанню другого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР» прийняла в лютому 1932 р. XVII конференція ВКП(б). XII з'їзд КП(б)У, який відбувся в січні 1934 р., схвалив тези й накреслив перспективи розвитку УСРР у другій п'ятирічці. Особлива увага надавалася створенню найновішої технічної бази промисловості, завершенню будівництва й освоєнню нових підприємств. В Україні передбачалося ввести в дію гіганти чорної металургії - «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», великі машинобудівні заводи - Новокраматорський, Харківський турбогенераторний, Луганський паровозобудівний та ряд інших. Провали першої п'ятирічки не минули марно. Передбачалося, що приріст продукції промисловості СРСР у 1933-1.937 рр. щорічно становитиме 16, 5%.

      П'ятирічний план передбачав також програму соціальних перетворень: остаточне витіснення капіталістичних елементів і ліквідацію поділу суспільства на класи взагалі.

Якщо економічний бік п'ятирічного плану був більш-менш виважений, то соціальна програма - продовженням «воєнно-комуністичного» штурму, який застосовувався попередньої п'ятирічки. «Витіснення капіталістичних елементів» втілилося в закриття тих нечисленних приватних торговельно-промислових закладів, котрі ще залишалися після першої п'ятирічки. Ця обставина посилювала товарний голод на ринку предметів повсякденного вжитку.

        Що ж до «ліквідації поділу суспільства на класи взагалі», то це була чергова утопія. Сталінізм продовжував експлуатувати революційний ентузіазм тієї частини робітничого класу, яка вбачала в плані п'ятирічки    вирішальний шлях до соціалізму - ідеального, безконфліктного і безпроблемного суспільства, для 
досягнення котрого потрібне нове напруження всіх сил країни. Саме ця частина робітничого класу дала ініціаторів нових трудових починів, активних учасників виробничого змагання другої п'ятирічки. 

      Найвідоміший трудовий почин другої п'ятирічки зв'язаний з іменем Олексія Стаханова. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна Ірміне» в Кадіївці О.Стаханов застосував новий метод роботи, заснований на розподілі виробничих операцій між вибійником і кріпильниками. У результаті за зміну ним було вирубано 102 т вугілля, що у 14,5 рази більше норми, яка на той час дорівнювала 7 т. Стаханову допомагали два кріпильники, прізвища яких залишилися невідомими.[3, 213] 

      Преса підхопила почин Стаханова. В інших галузях народного господарства з'явилися послідовники стахановського методу роботи. У верстатобудуванні стахановський рух розпочав фрезерувальник Московського верстатобудівного заводу ім. Г.Орджонікідзе І.Гудов, в автомобілебудуванні  коваль   Горьківського автозаводу О.Х.Бусигін. На залізничному транспорті новаторські методи вперше впровадив машиніст депо «Слов'янськ» Донецької залізниці П.Ф.Кривоніс. 

      Досягнення стахановців лягли в основу перегляду виробничих норм усіх 
робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку зросли на 35- 
45%. Далеко не скрізь це робилося достатньо обґрунтовано. У багатьох 
випадках підвищення норм призводило до перенапруження виробничого 
процесу, незадоволення робітників та інженерно-технічних працівників. Це 
в свою чергу, викликало репресії НКВС, який у всіх зривах на виробництві, 
новобудовах, на транспорті вбачав підступи «класових ворогів». 

       Друга п'ятирічка була новим важливим етапом індустріалізації. До ладу діючих у СРСР стали ще 4500 підприємств. В Україні особливо швидко розвивалося машинобудування, було налагоджено виробництво радіальних, свердлильних, шліфувальних та інших верстатів, потужних паровозів, доменного й прокатного обладнання, великих турбогенераторів, підйомних кранів тощо. Новокраматорський завод важкого машинобудування, введений у дію 1934 р., став одним з найбільших заводів цього профілю в Європі. У перші роки другої п'ятирічки стали до ладу гіганти металургії: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь.    

       Характерною особливістю другої п'ятирічки був також досить швидкий розвиток легкої і харчової промисловості. Мільйони нових жителів міст слід було забезпечити найнеобхіднішим.

       Як і результати першої п'ятирічки, сталінське керівництво фальсифікувало підсумки розвитку країни в 1933-1937 рр. Було оголошено, що промисловість СРСР, як і УРСР, справилася із завданням п'ятирічки 1 квітня 1937 р., тобто за 4 роки і 3 місяці. Але це не відповідало дійсності. Проаналізувавши 46 найважливіших показників другої п'ятирічки, дослідники дійшли висновку, що лише по 10 з них завдання були виконані. Якщо ж узяти повний набір показників, то процент виконання плану п'ятирічки не перевищував 70-77 %

        План третьої п'ятирічки, розрахований на 1938-1942 рр., був прийнятий ХУІІI з'їздом ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р. Європа стояла на порозі нової світової війни, тому були різко збільшені асигнування на оборону. В 1939 р. вони становили 25% державного бюджету, в 1941 р. - 43,4%. Передбачалося досягти швидкого розвитку перш за все воєнно-промислових галузей СРСР.

В Україні планувалося  збільшити видобуток вугілля, нарощення потужностей машинобудівної промисловості, хімічних підприємств, електроенергетики.

     У цілому темпи розвитку промисловості в роки п'ятирічки не відставали від запланованих. Це було результатом надзвичайних заходів, які, фактично означали прикріплення робітників та інженерно-технічних працівників до підприємств, новобудов, установ. Наприкінці грудня 1938 р. ЦК ВКП(б), РНК СРСР разом зі слухняними профспілками прийняли спільну постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування та боротьбу із зловживаннями в цій справі», якою запроваджувалась єдина трудова книжка, а виплати по соціальному страхуванню робилися залежними від ставлення робітника до праці, у червні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про перехід на 8-годиннийі робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками й службовцями підприємств і установ». порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину й каралось ув'язненнями.

     Довоєнні п'ятирічки вивели Україну на якісно новий рівень економічного розвитку. Тривалий час для ілюстрації цього вказували на зміну співвідношення промислової й сільськогосподарської продукції. В усіх підручниках стверджувалося, що за роки другої п'ятирічки питома вага промисловості у валовій продукції народного господарства УСРР досягла 77,4%. Вважалося, що це одне з найважливіших досягнень п'ятирічок. При цьому в основу обчислення бралися вартісні показники. Але відомо, що ціни на продукцію сільського господарства в ті роки були штучно занижені одночасно із завищенням цін на промислову продукцію. Тому точно визначити питому вагу різних секторів у загальному обсязі продукції неможливо. І все ж не викликає сумніву, що в результаті перших п'ятирічок відбулось історичне зрушення: переважно аграрний  характер  економіки  України відійшов у минуле. На карті Європи з'явилась індустріальна Україна. Досягнуто це було переважно за рахунок форсованого розвитку чорної металургії й вугільної промисловості. За обсягом виплавки чавуну Україна посідала друге місце в Європі (після Німеччини), за видобутком вугілля - четверте місце в світі. Швидко нарощува лися також потужності підприємств важкого машинобудування. В Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій, і серед них сім промислових гігантів-новобудов: Запоріжсталь, Криворіжсталь, і Азовсталь, Дніпрогес, Дніпровський алюмінієвий у Запоріжжі, Краматорський машинобудівний і Харківський тракторний заводи. На величезні підприємства перетворилися п'ять реконструйованих об'єктів - Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський і Комунарський металургійні заводи. Вартість кожного з цих дванадцяти заводів за тогочасним обчисленням перевищувала 100 млн. крб. Таких промислових гігантів у СРСР було близько трьох з половиною десятків, однак вражаючі темпи розвитку важкої промисловості не супроводжувалися відповідним приростом продукції легкої і харчової, соціально-культурної сфери. Індустріальна потужність України була зорієнтована на первинну переробку сировини і «виготовлення машин для виробництва машин», а не на задоволення повсякденних потреб людини.[4, 156]

      У роки довоєнних п'ятирічок мало що змінилось і в географії української промисловості. Значні зрушення відбулися в традиційних промислових центрах -"Донбасі, Придніпров'ї, а також у Харкові, Одесі, Києві, деяких інших великих містах республіки.

      Радянське керівництво постійно наголошувало на прагненні ліквідувати фактичну економічну нерівність, що склалась між центром і національними районами в імперські часи, сприяти гармонійному розвитку всіх радянських республік. Однак на практиці цього не відбувалося. Хронічна нестача всього штовхала керівництво на пошук найлегших, найекономічніших варіантів розміщення новобудов: споруджували там, де були кадри відповідного профілю і кваліфікації, де існували запаси сировини і корисних копалин. Переважно зі стратегічних міркувань нові виробництва розгортались у східних районах СРСР. У результаті цього закріплювалася традиційна економічна структура, яка ще до революції прив'язувала народне господарство України до потреб імперії, а за нових умов продовжувала служити засобом підпорядкування республіки центру. Що ж до досягнень важкої промисловості, то в умовах, коли Українська РСР втратила свій економічний і політичний суверенітет, а її промисловістю розпоряджалися центральні відомства, народ республіки від них мало що одержав.

В цілому, за роки перших п'ятирічок у надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму трудящі  України створили потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.

                         2. Колективізація на Україні. Теорія і практика.

       Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки колективного виробництва.

       Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств при активному сприянні радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення, колективні господарства поділялися на кілька типів: товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви й майно, але залишалася, присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колективи. В.Ленін, який у перші роки радянської влади активно підтримував колективізацію, у грудні 1920 р. змушений був визнати: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий, і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».[3, 221]

     Новий імпульс ідея перетворення селянського господарства дістала в статті Леніна «Про кооперацію», продиктованій на початку 1923 р. Кооперативи виникли задовго до 1917 р. і в умовах «воєнного комунізму» вважалися «буржуазно-торгашеською» формою економічних зв'язків між виробниками, несумісною із соціалізмом. Тодішні уявлення більшовиків про соціалізм, як про безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, суперечили господарській практиці кооперації, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Після переходу до непу уявлення про методи соціалістичного будівництва на деякий час змінилося: тепер вони включали ринок і товарно-грошові відносини. Виходячи з цього, у кооперації, що гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси, В.І.Ленін почав вбачати шлях як найбільш простий, легкий і доступний для селянства «при переході до соціалізму».

Цілком очевидно - кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й.В.Сталін, усупереч реаль ному стану речей, оголосив у 1928 р. Колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації». 

Колгоспи  були зручною формою, з допомогою  якої можна було легко викачувати