індустріалізація і колективізація в україні: теорія та практика

      Голодомор 1932-1933 рр. належить до числа трагедій, наслідки яких відчуваються багато десятиліть. Умирали від голоду здебільшого селяни-українці. Трагедія 1932-1933 рр. остаточно зламала їхній опір колгоспно-феодальній системі, суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний .режим, саме про це цинічно говорили його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» - підбивав підсумки голодомору секретар ЦК КП(б)У і секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М.Хатаєвич.[3, 227]

     Тероризуючи село голодомором, керівництво більшовицької партії в той же час робило певні кроки щодо зміцнення колгоспів. Рішенням січневого (1933 р) об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) створювалися політвідділи МТС і радгоспів, наділені надзвичайними повноваженнями на селі. Для роботи в політвідділах в Україну було направлено кілька тисяч комуністів з міст, у тому числі з Москви і Ленінграда. Водночас для постійної й, тимчасової роботи в колгоспи України прибуло близько 16 тис. чол. Ці люди, як правило, зовсім не знали сільського господарства, звичаїв і традицій місцевого населення. У спотвореній уяві вищих партійних чиновників ця обставина не була недоліком, а перевагою. Саме такі особи без сумнівів і вагань могли реалізувати сталінську лінію в колгоспному будівництві. З допомогою місцевого активу, органів ДГІУ-НКВС відряджені з міських центрів члени ВКП(б) мали налагодити роботу колгоспів, вдихнути в них життя. Вони довершили в селі розгром сил, котрі чинили бодай найменший опір аграрній політиці держави. Було здійснено масову перевірку голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завідуючих фермами. Багатьох з них звинуватили в антиколгоспній діяльності й репресували. Тривали пошуки «куркулів» і «підкуркульників», які нібито проникали в колгоспи для шкідництва. Лише на Одещині в 1933 р. було «викрито» понад півтори сотні «куркульських груп». Місця звільнених і репресованих займали висуванці, нашвидкуруч підготовлені на короткотермінових курсах з числа сільських активістів, які відзначилися під час проведення колективізації.

      1932-1933 рр. засвідчили, що «воєнно-комуністичні» методи управління сільським господарством в їх чистому вигляді ведуть до вимирання села. Сталінське керівництво змушене було шукати шляхи вдосконалення управління селом. У січні 1933 р. РНК СРСР і ЦК БКП(б) ухвалили спільну постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами й одноосібними господарствами». Запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, навесні доводили до відома колгоспів і колгоспників, яка частина врожаю залишиться виробникам, а яка - державі. Це було розраховано на пробудження зацікавленості селянства в результатах праці.

      За допомогою політвідділів держава прагнула внести елементи організованості в роботу колгоспів, ліквідувати знеосібку в оцінці праці. У колгоспах було створено виробничі бригади, з'явилася колгоспна ланка як форма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалися земля й реманент на весь виробничий сезон. У колгоспах впроваджувались елементи нормування й відрядна форма оплати праці.

      Одночасно колгоспи оснащувалися сучасною сільськогосподарською технікою. Її випускали заводи сільськогосподарського машинобудування: Харківський тракторний, запорізький комбайновий «Комунар», харківський «Серп і молот», кіровоградський «Червона зірка» та ін. Наприкінці другої п'ятирічки на полях УРСР працювало 84 тис. тракторів і 27 тис. комбайнів.

      Технічне обслуговування колгоспів здійснювали державні організації - машинно-тракторні станції (МТС). Наприкінці першої п'ятирічки їх було 657, а на кінець другої - 958. Проте великій загін механізаторів МТС мав загалом досить низький технічний рівень. Як правило, це були вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. - Майже половина тракторів і комбайнів, які потрапляли в їх розпорядження, невдовзі перетворювалася на брухт.

      У такій складній обстановці завершувався процес колективізації. На 1937 р. колгоспи України об'єднували 96,1% селянських господарств і 99,7% посівної площі. Напередодні Другої світової війни у республіці існувало майже 30 тис. колгоспів, близько тисячі радгоспів. Селянство поступово звикало працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де, коли і що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай.

Про результати перших п'ятирічок радянське керівництво говорило як про один з найважливіших своїх успіхів. 
      При цьому замовчувалося найсуттєвіше: натуроплата колгоспників становила 
лише 12-15% від заробленого. Подібна експлуатація нечасто зустрічалася в Україні навіть за кріпацтва. За таких умов селянство поступово втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. На фоні пануючих у колгоспах апатії та байдужості окремі їх члени виділялися   своїми виробничими досягненнями. Ланкова  колгоспу села Старосілля  на Черкащині  Марія Демченко в 1935 р. стала ініціатором руху за вирощування 500 ц цукрових буряків з гектара. Того ж року Паша Ангеліна, бригадир тракторної бригади Старобешівської МТС на Донеччині, закликала до всесоюзного змагання тракторних бригад. За цими починами, що, як правило, ретельно готувалися і яких в 30-і роки було немало, стояли місцеві партійно-господарські керівники, котрі в такий спосіб прагнули продемонструвати верхам ефективність своєї особистої роботи і   життєвість колгоспної системи. Але вирішального впливу на стан сільського господарства успіхи цих ентузіастів, забезпечених усім необхідним для рекорду за рахунок інших колгоспників, справити не могли.[3, 231]

           Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарської продукції зростав повільно. У 1933 р. держава насильницькими методами домоглася від українського села 317 млн. пудів хліба, в 1935-му - 462 млн., у 1940 р.- 576 млн. пудів. Непомірною, страхітливою ціною платили селяни за ці досить скромні результати. За надзвичайно несприятливих соціально-економічних і політичних умов селянство відроджувало підірване насильницькою колективізацією і голодом 1932-1933 рр. сільське господарство України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 Висновки.

 

       Отже можна зробити висновки, що значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації та колективізації для України неоднозначні:

 

—з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

 

—розгорнувся  процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

 

— розгорнувся  процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен  третій);

 

—для одержання  коштів для індустріалізації експлуатувалося  і грабувалося українське село;

 

—демонтовано  неп і запроваджено командно-адміністративну  систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком  підприємств;

 

—ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;

 

—створено атмосферу  напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових  репресій.

 

 

                                                  

 

 

                                                         План.

 

 

      Вступ……………………………………………………………………………....1

  1. Індустріалізація  на Україні. Теорія і практика…………………………………2

2. Колективізація на Україні. Теорія і практика…………………………………..14

     Висновки.……………………………………………………..…………………..25

     Список використаної літератури………………………………………………..26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Міністерство освіти і науки України.

     Київський Національний Економічний університет ім.. В. Гетьмана.

 

 

 

 

 

 

                                      Реферат

На тему:«Індустріалізація й колективізація в Україні: теорія та практика.»

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                      Виконала:

                                                                                                 Студентка   II     курсу

                                                                            Групи   III

                                                                                            Спеціальність  6106

                                                                             Гевчук О.І.

                                                                                                    Перевірив: Логінов М.М.

 

 

 

 

                                                 Київ – 2006

      

 

                                Список використаної літератури.

 

 

1.   Бойко О.Д.  Історія України. Посібник. - К.:  Академвидав, 2003.- 388 с.

2.    Субтельний  О. Україна: історія. – К., - 1993. – 178с.

3.    Турченко  Ф.Г. Новітня історія України.  К., - 1994. - 207с.

4.    Полонська - Василенко Н.  Історія України – В 2-х т. -  К.: Либідь, 1993.

5.    Конквест  Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.,1993.