індустріалізація і колективізація в україні: теорія та практика

ресурси в  державний бюджет. Саме цим вони привернули до себе увагу

Сталіна. З самого початку колективізація розглядається як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - головного ворога радянської влади.

     Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок на  шляху до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, в Україні - 30%. Сталінське керівництво і його представники 
в Україні визначили республіці сумнівну «пальму першості» в розселянюванні  
Радянського Союзу. 

План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був ,

прийнятий, а  вже пролунали заклики до форсування колективізації. 1 березня 1928р. секретар ЦК ВКП(б) В.Молотов оголосив, що оцінка роботи місцевих парторганізацій буде прямо залежати «від успіхів у розширенні посівів і колективізації селянських господарств». У 1929 р. в обстановці боротьби з «правою небезпекою», що її уособлювали противники прискорення   колективізації,   у   партії   визрівають   настрої   на   користь   суцільної колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929 р.) пленум  ЦК  ВКП(б).  Серед ініціаторів  форсування  колективізації  був  і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й.Сталіна, 1 В.Молотова і Л.Кагановича завершити суцільну колективізацію протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу  на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства.

     В  обстановці  загального  запаморочення  лунали  і  поодинокі  тверезі  голоси. Нарком землеробства УСРР О.Шліхтер і голова Колгоспцентру І.Гаврилов висловилися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки. Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації   колгоспів у різних районах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу  постанови ЦК ВКП(б) від 6 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено  до групи районів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени  1931р. або навесні 1932 р. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання по організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.

     Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгоспи.

Лише грубе  адміністрування, погрози, облудні обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи. Вишколений у дусі бездумного виконання рішень Москви, партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У січні 1930 р. Шепетівський окружком КП(б)У на своєму пленумі вирішив протягом весняної посівної кампанії досягнути 75%, а до 13-х роковин жовтневого перевороту - суцільної колективізації. Подібні рішення ухвалили Бердичівський, Криворізький, Сумський, Тульчинський та деякі інші окружкоми партії. У маси було кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну - до осені 1930 р.» Таким чином, вузьке коло партійних намісників центру, яким належала вся повнота влади у республіці, скоротило строки колективізації на 1-1,5 року.[1, 397]

     Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й націлювали місцевий актив. У січні 1930 р. голова Колгоспцентру СРСР Г.Камінський, виступаючи перед представниками районів суцільної колективізації, сказав: «Якщо ви перегнете палицю і вас заарештують, пам'ятайте, що вас заарештували за революційну справу». Таким чином, партійні й державні керівники заздалегідь   «відпускали гріхи» насильникам, звільняючи їх від будь-яких правових чи моральних норм. У селі Передільському на Луганщині під керівництвом уповноваженого з округу була влаштована демонстрація з червоним і чорним прапорами. Демонстранти зупинялися біля кожного двору і пропонували господарю стати під червоний прапор - якщо він «за соціалізм» або під чорний - якщо той «за капіталізм». У Ровеньківському райокі тієї ж округи уповноважений районний суддя засудив селянина до двох років ув'язнення за те, що він не вступив до колгоспу. У с.Григорівці Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. С.В.Косіор у звіті ЦК КП(б)У XI з'їзду КП(б)У (червень 1930 р.) визнав: «...Кожний партпрацівник на селі міг робити все, що йому завгодно». Темпи колективізації стрімко зростали. Якщо на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4% селянських господарств, то на 1 березня - 62,8%. У колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю.

     Колективізація перетворювалася в комунізацію, що викликало впертий  опір селянства. У багатьох місцевостях України, у тому числі в тих, де партійні керівники ще недавно рапортували про намір протягом року досягти суцільної   колективізації,  мали місце антиколгоспні  й  антирадянські  виступи.  Але    праведний гнів селянства падав не на ініціаторів експерименту з колгоспами,    а на дрібних виконавців з місцевого партійного і радянського активу або уповноважених з міських центрів, яких наділяли надзвичайними повноваженнями й тисячами направляли схиляти «малосвідоме» українське селянство до соціалістичного раю. Розрізнені селянські виступи було придушено. Поставлене в безвихідь селянство. почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. Село поринуло у   вир самознищення. У 1928-1932 рр. в Україні було винищено близько половини поголів'я худоби. На його відновлення потрібні були десятиліття.

     Події набували таких загрозливих масштабів, що ігнорувати їх було неможливо. 21 лютого 1930 р. у Москві пройшла нарада парт керівників РСФРР і УРСР з участю політбюро ЦК ВКП(б), що розглянула заходи по виправленню становища. На початку березня 1930 р. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів»; у якій засуджував «перегини». Але головна відповідальність за «викривлення партлінії» покладалася на місцеве керівництво. Тоді ж було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі, котрий давав колгоспникам право мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну постанову, якою зажадав від парторганізацій негайно усунути допущені помилки. 

     Ці документи дещо заспокоїли селянство. Почався масовий його  відплив з 
колгоспів. Лише наприкінці 1930 р. цей процес був зупинений. 

     У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна 
ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. Насправді, лише невелика частка їх використовувала 
найманих селян. Як правило, основою їхнього добробуту була праця всіх членів 
родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селянства була найміцніше 
зв'язана із землею й не бажала з нею розлучатися. За даними статистики, в 
Україні 1927 р. заможні селянські господарства становили 3,8% від загальної кількості, або 200. тис. в абсолютному обчисленні. 

     З 1927-1928 рр. у політиці держави щодо заможного селянства з'являються нові. акценти. Було посилено оподаткування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент. Ситуація поставила заможних власників перед необхідністю ділити землю між членами сім'ї, розпродувати майно й худобу та переїжджати до міста. Йшло вибіркове «розкуркулювання». Внаслідок цього кількість заможних господарств різко зменшилась.

      Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. У квітні

1929 р. на XVI партконференції секретар ЦК КП(б)У П.Любченко висловив 
думку, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Щоправда, остаточної згоди

з цього питання  делегати не досягли. Лише в квітні 1929 р., після листопадового   пленуму ЦК ВКП(б), який проголосив перехід до суцільної колективізації, на

конференції аграрників - марксистів Й.Сталін визначив нове стратегічне завдання - перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Цей висновок увійшов у постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву».; Наприкінці січня була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Особливо інтенсивно терор проти заможних селян провадився в перші місяці   1930 р. На 1 червня було «розкуркулено» 90тис.селянськихгосподарствУкраїни, що становило 1,8% їх загальної кількості. Конфісковано й передано   в колгоспи худоби, різноманітного реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб.   Характерно, що під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувались йти в колгоспи. їх оголошували «підкуркульниками». По суті, кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й примушувала їх вступати у колгоспи.

     Прагнення радянського керівництва розгорнути новий наступ на селянство відбилося в листі ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», надісланому на місця у вересні 1930 р. Передбачалося, що протягом 1931 р. в Україні в завершиться суцільна колективізація основних сільськогосподарських районів. Це призвело до прискорення темпів колективізації наприкінці 1930- на початку 1931 р. Якщо1 січня 1931 р. у колгоспах було 34,4% господарств, то 1 червня - 64,7%, а 1 листопада - 69,3%.

     У 1931 р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих селян, які не бажали колективізуватися. Внаслідок цього навесні та влітку було «розкуркулено» ще 23,5 тис. сімей, або близько 150 тис. чол. Випадки «розкуркулення» траплялися й у наступні роки. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 200 000 селянських господарств. Разом з усіма членами сімей це становило приблизно 1,2-1,4 млн. чол. Понад половину з них - близько 860 тис. чол. - виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія населення називалася «спецпереселенцями» і зазнавала нелюдських страждань, використовувалася на найважчих роботах. Багато з них, особливо літніх, дітей, жінок загинуло.

Наслідки  колективізації драматичні:

1. сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;
2. ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;
3. поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;
4. знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося «розселянювання»;[5, 303]
5. голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу.

     Створивши колгоспи, держава установила над ними всеохоплюючий контроль. Першою їх заповіддю були поставки державі. Розподіляти на трудодні після поставок, як правило, було нічого, бо розміри цих поставок заздалегідь не визначалися. За свою продукцію колгоспи одержували від держави чисто символічну плату. Колгоспники покладалися в основному на свою присадибну ділянку. Вони перетворювалися, в людей «нижчого ґатунку», головне суспільне призначення яких - забезпечення індустріалізації дешевим хлібом. Примусити їх погодитися з такою роллю можна було лише позаекономічними методами. І, справді, сталінське керівництво, ввівши у 1932 р. паспортну систему в місті, фактично прикріпило селян до землі, зробило їх державними кріпаками, об'єктом середньовічної експлуатації.

     Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Протягом січня-листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період І931 р. державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931-1932 рр. привид "голоду вже стукав у двері селянських хат України. Фізично ослаблене ,селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість селян у ефективній, продуктивній роботі в них.

Інформація  про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). На Україні хлібозаготівельну комісію очолював В.Молотов, який діяв особливо .жорстоко. У районах, занесених на «чорну дошку», конфіскувалися продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л.Каганович, він привіз директиву Сталіна про здачу (в разі невиконання плану хлібозаготівель ) насіннєвих фондів.

     У січні 1933 р. Сталін замінив керівництво Харківського і Дніпропетровського обкомів КП(б)У. Другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став особистий посланець Й.Сталіна - П.Постишев. Переїхавши на роботу в Україну, він залишився секретарем ЦК ВКП(б) і членом політбюро ЦК. Таким чином, у партійній ієрархії він стояв вище першого секретаря  ЦК КП(б)У, яким продовжував залишатися С.Косіор. П.Постишев очолив кампанію репресій проти тих комуністів, які не знаходили в собі достатніх сил для ролі катів власного народу. Протягом року, починаючи із 1933 р., з КП(6)У виключили 100 тис. чол. Вони були розстріляні або вислані.

      ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ стали сліпим знаряддям злочинної політики сталінського керівництва. На території власної республіки, відносно власного народу вони діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, солінь, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть. Голод охопив величезну територію, райони найбільш інтенсивного сільського господарства - Україну, Північний Кавказ і Кубань, Поволжя, Північний Казахстан. Але найбільших масштабів голод набрав саме в Україні.