Iсторiя украiнськоi лiтератури ХХ столiття

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ
ДРАМАТУРГІЯ

Українська драматургія часів другої світової війни самотньо представлена п'єсою О. Корнійчука «Фронт». Цей твір був зрозумілий окопним бійцям і командирам, його захоплено прийняла сталінська партверхівка, високо оцінили союзники по антигітлерівській коаліції, називаючи взірцем воєнної самокритики, його виставляли й за кордоном. П'єса сприймалася як документ воєнно-стратегічний f, по суті, була саме такою.

Фахова доладність цього твору, написаного по-корнійчуківськи вправно, професійно, лише «забезпечувала» її ідеологічний заряд. Письменник вирішує тему в політичній площині, у всі часи важливішій для більшовиків за людинознавчу. Надзвичайній популярності зобов'язаний «Фронт» насамперед своїй актуальності, своєчасності, державній постановці важливої з воєнної точки зору проблеми (необхідність заміни армійського керівництва зразка громадянської війни новим, сучаснішим). З благословення Сталіна п'єса набула нормативного характеру, діяла як наказ. Із суто воєнного погляду (а цей погляд неодмінно враховує моральний стан військ) драма О. Корнійчука сприяла політико-моральному переозброєнню Червоної армії, отже, мала працювати на перемогу.

У «Фронті» з особливою силою розкрився талант Корнійчука-політика, ідеолога, соціального «стратега», що вкупі з притаманним йому вмінням типізувати, узагальнювати, плести драматичну інтригу становить осереддя його письменницького хисту.

Водночас не слід применшувати й художності п'єси, яка в контексті свого часу була помітним словом української драматургії офіційного штабу, правила за «взірець для наслідування».

Як свідчать статті і листи О. Корнійчука, драму «Фронт» він вважав найкращим, найдорожчим для себе твором. Прикметно, що в 60-ті роки він рекомендує театральним діячам по-новому осмислити «Фронт»,-твердячи, що колізія, закладена у п'єсі, знов актуалізувалася. На думку автора, Горлов — тип радянської дійсності, який не обмежується лише обставинами фронту і воєнної професії, а вкорінений у найрізноманітніші сфери суспільного буття й існуватиме ще довго і ніколи не здаватиме позицій без відчайдушного опору.

О. Корнійчук виражав думки й умонастрої партієрархії, зводячи головний «внутрішній» конфлікт доби війни й відлиги 60-х років до зіткнення між горловими й огневими. Як черговий раунд цього перманентного протистояння задумувалась і «перебудова». У боротьбі між огневими й горловими полягає енергетичне джерело самооновлення, самоочищення, самовдосконалення партократично-адміністративної системи: «нове» у ній, «огнєвське», приходить на зміну «горловському», старому, щоб у свою чергу виродитись, зробитися «горловським» з точки зору новітніх огневих...

Дії цього спектаклю періодично розігрувались на великій кремлівській сцені. Дія перша — ленінська, дія друга — сталінська, третя — хрущовська, четверта — брежнєвська, п'ята — горбачовська. За жанром же цей складний радянський період історії — кривава трагедія. Народ брав у ній участь як статист, учасник масових сцен, «людський матеріал», «людський фактор»... Народ був пасивним спостерігачем, сподіваючись на те, що новий наглядач виявиться добрішим од попереднього. Народ завжди аплодував огневим, які перемагали, щоб потім слухняно обплювати, коли, згідно з марксо-ленінською діалектикою, вони стануть горловими...

Конфліктуючі начала у п'єсі О. Корнійчука «Фронт» можна представити як «плюс» і «мінус» більшовицької системи, без наявності яких, як в електросхемі, не виникне напруга, не світитимуть ні кремлівські зорі, ні «лампочки Ілліча».

Імперативна стаття «Подолати відставання драматургії», що з'явилася в «Правде» 7 квітня 1952 р., й низка інших партдокументів різних років та написаних на їх основі критичних розробок, гостро засуджуючи «теорію безконфліктності», спрямовували увагу письменників на розробку саме такої, «горловсько-огнєвської» колізії, на конфлікт «нового» зі «старим», еталонний і, по суті, єдиний в ідеології соцреалізму. Цей «внутрішній» (до речі, і «зовнішній» зводився до переможної боротьби «нового» із «загниваючим»), безпечний і вітамінозний для партократичної системи двобій покликаний був притлумити, замаскувати інші, насамперед конфлікт самої системи з власним народом, глобальний конфлікт тоталітаризму й гуманізму.

Зіткнення двох тоталітарних систем, кожна з яких маскувалася в партійній ідеології класовими інтересами пролетаріату (націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини і ВКП(б)), і перемога однієї з систем у цій запеклій хижацькій боротьбі ще не означали, що на її боці — вселюдські ідеали гуманізму. Ці ідеали, привласнені сталінською клікою на правах переможця, взяті як воєнний трофей. Обидві (фашистська й більшовицька) тоталітарні держави були однаково ворожі цим ідеалам, обидві були ворожі своїм народам, утягнутим у безглузду воєнну м'ясорубку. .Ворогуючі армії сходилися з іменами Гітлера й Сталіна на устах. Це було самозасліплення: ті й ті виступали під прапорами кримінальних злочинців і ошуканців. Головним же конфліктом другої світової війни було глобальне зіткнення тоталітаризму в його крайніх формах (сталінізм, фашизм) і загальнолюдського гуманізму. Перемогу здобув гуманізм, а лаври переможця привласнив той же тоталітаризм, іще не дозрілий для остаточного краху. Таким чином, історичне значення конфлікту «горлових-огнєвих» виявляється досить периферійним. При всій його актуальності й важливості в часових межах певної воєнної ситуації, цей конфлікт з відстані часу прочитується зовсім не так, як мислив автор. Первісна назва п'єси «Фронт» — «Правда побеждает». О. Корнійчук показав чергову перемогу більшовицької «правди». З погляду істини, тобто з погляду загальнолюдських ідеалів, горлови й огневи — деталі однієї, командно-адміністративної системи, котра певний час була нездоланна і до всіх своїх «зовнішніх» перемог повинна долучити і «внутрішню», над власним народом, війна з яким триває вже понад сім десятиліть.

Однією з найцінніших якостей партійного письменника вважалась оперативність. Корнійчук потвердив своє право на лідерство у літпроцесі сорокових років, блискавично відгукнувшись на події, пов'язані з початком війни. У вересні сорок першого він пише комедію «Партизани в степах України», в якій діють персонажі його широко відомого твору. Це була фальшивка, заснована на офіціозній оцінці ворога в початковий період війни («трусливый враг наступал»), справедливо забута. Через рік з'являється «Фронт», а ще через рік — знову комедія «Місія містера Перкінса в країну більшовиків», в якій знайшов своє сценічне відображення політичний досвід, набутий О. Корнійчуком на посаді заступника наркома закордонних справ СРСР (у п'єсі йдеться про відкриття союзниками другого фронту). Цю політизовану комедію можна з повним правом прилучити до творчих невдач драматурга. Комедії і драма «Фронт» — ужинок О. Корнійчука під час війни. Всі ці твори написані з позицій вищого ешелону більшовицької влади, в усіх трьох стикаємося із схематизованою, ідеологізованою правдою життя, всі три точно відбивають «кремлівську правду», визначним виразником якої був лідер тогочасної драматургії.

На відміну од прози й поезії, українська драматургія часів другої світової війни майже не лишила творів, що збагатили скарбницю національного мистецтва. Причини — в загальній воєнно-ідеологічній ситуації тих років та в специфіці жанру. Література працювала під жорстким тиском цензури, постійно стикалася із заборонами, таємницями, була бойовим загоном партії, а отже, підлягала регламентаціям бойового статуту. Якщо дозована правда війни проникала в лірику і прозу, напоювала підтексти авторських роздумів, описів тощо, то шлях її на сцену був перекритий неприступними бастіонами. Театральне дійство мало інсценізувати переможні удари «геніального стратега», репліки героїв, зодягнутих у сірі шинелі, звернені до глядачів, зодягнутих у такі ж шинелі, мали звучати, як напутнє слово замполіта перед боєм. Отак і звучали. Патріотичний пафос місцями перебивався привальним солдатським гумором, нотками ностальгічної лірики, спогадів про рідний дім і т. п. Загалом, спектр барв, якими послугувалася воєнна драматургія, звузився до пафосу, лірики й гумору, та й сама вона, зодягнувши солдатську шинель, відчутно подалася в бік агіток часів громадянської війни. Описовість, ілюстративність, схематизм, поверхове зображення правди війни, часом відвертий примітив,— ось головні прикмети української драматургії часів війни.

Не реалізм, а «романтизм» став домінуючою стильовою течією драм і комедій українських авторів, причому своєрідний різновид «соціалістичного романтизму» — воєнний. Досвід творців кінофільму «Чапаев» був начисто забутий. Героїв-переможців зображувано на котурнах, у величальних іконописних традиціях. Це п'єси «Початок битви» («Генерал Сербиченко») Л. Первомайського, «Хрещатий яр» («Генерал Ватутін») Л. Дмитерка, «Син династії» Ю. Яновського, «Вірність і зрада» («Мати») Ю. Мокрієва. Романтичним пафосом пройняті віршована драма О. Левади «Шлях на Україну», п'єса Г. Плоткіна «Одеса» тощо.

Драматургію часів війни розглядали свого часу за тематико-обставинним принципом, залежно від того, де відбувалася дія: на фронті, в тилу, на тимчасово окупованій території. Зрозуміло, цей обліковий принцип нічого не додає до розуміння естетичної вартості п'єс, та саме його застосування свідчить про труднощі, з якими стикалися дослідники, оцінюючи те, що було напівмистецтвом або й геть позбавлене прикмет естетичного.

Дещо відмінно од загальних тенденцій вирішує тему війни І. Кочерга у п'єсах «Чаша», «Нічна тривога», «Китайський флакон». Усі ці твори присвячені подіям, які розгортаються в тилу, в евакуації. Властивий І. Кочерзі потяг до притчевості, символіки, складної драматургічної інтриги, пригодництва, історичних паралелей відзначає й ці п'єси, багаті на тонкі спостереження над тиловим, евакуаційним побутом.

1944 р. в журналі «Українська література» з'явилася драматична поема І. Кочерги «Ярослав Мудрий», в якій піднесено ідею державної єдності слов'янських народів, їхнього гуртування перед небезпекою ворожих сил. Звернення до пам'яті героїчних предків практикувала в роки війни більшовицька пропаганда (згадаймо ордени Хмельницького, Невського, Суворова, Кутузова, Нахімова), аби задіяти найглибші фонди народної патріотичної пам'яті. Цим прийомом користувалась і література. Однак тільки драма І. Кочерги «Ярослав Мудрий» серед інших взірців історичного та історико-біографічного жанру мала самостійне естетичне значення. П'єси «Чому не гаснуть зорі» О. Копиленка, «Мужицький посол» Л. Смілянського та інші штучно використовували історичні постаті й факти як матеріал для воєнно-патріотичної пропаганди.

Зокрема, у драмі Л. Смілянського «Мужицький посол», присвяченій І. Франкові (поставлена театром ім. М. Заньковецької у 1944 p.), обстоювались переваги соціалістичного вибору над демократичним.

У роки війни закономірно активізувалася одноактна драматургія, добре пристосована до імпровізованої фронтової сцени (і не тільки фронтової), зручна у виконанні, компактна, оперативна, можлива й у самодіяльній постановці. У липні — серпні 1941 р. В. Суходольський написав одноактну п'єсу «Дні війни» та чотири скетчі. Згодом з-під його пера вийшли «Шляхи-дороги», «Понад Дніпром», «Гірницький син», «Хазяйка», «Початок путі», «Заговорив», «Десант». Успіхом у глядача користувалась його комедія «Дурень», написана у традиціях українського водевілю. Комізм ситуації полягав у тому, що- сільський парубок, удаючи пришелепкуватого, обманював німців. Народна кмітливість, гумор, оптимізм високо цінувалися на фронті, що сприяло популярності твору.

До жанру одноактівки звертаються в роки війни І. Кочерга («Квартет»), Я. Галан («Шуми, Марица») та ін. Якщо оцінювати драматургію 1941—1945 pp. лише за естетичним рівнем, матимемо невтішний висновок: процес розкладу, що посилився у 30-ті роки, активізувався. Та не забуваймо, що, прочитуючи цей період у розвитку нашої драматургії, слід враховувати унікальні обставини глобального воєнного конфлікту. Зрозуміти, а тим більше — відтворити цей конфлікт у всій його загальнолюдській повноті радянська література не змогла.

Процес розвитку української драматургії і театру другої половини 40—50-х років спрямовувався керівними постановами партії, котра намагалася регулювати ситуацію. Помітну роль у подальшому занепаді жанру відіграла вже згадувана стаття у «Правде» «Подолати відставання драматургії». Викладені в ній докори були справедливі, загалом правильно названо симптоми хвороби: схематизм, штампи, фальш, агітковий примітивізм, опрощення дійсності і т. д. Але «спрямовуючий» документ, певна річ, не розкривав причин занепаду драматургії, та й не міг цього зробити, оскільки джерелом фальші, примітиву і т. д., що принизували всі сфери тогочасного життя й мистецтва, була офіційна ідеологія в її сталінському варіанті, принцип партійності, засади методу соцреалізму в цілому.

Драматургія плодила й нагромаджувала штампи і схеми, шукаючи виходу в конструюванні якихось нових схем і штампів,— лише до такого наслідку могла призвести чергова кампанія після згаданої статті. У письменнику цінувався насамперед талант інтерпретатора партійних документів. Найвизначнішою постаттю на ґрунті української драматургії був, як і в роки війни та повоєння, Корнійчук. Зі звичною для нього оперативністю (синдром «застрільництва») О. Корнійчук одним із перших чи й першим заходився до розробки теми повоєнної відбудови. З'являються його п'єси «Приїздіть у Дзвонкове» (1945), «Макар Діброва» (1948), «Калиновий гай» (1950), плодячи нормативні взірці того, як слід освоювати тему мирного будівництва. Відразу ж скажемо, що драматурги активно використовували при цьому досвід 30-х років, розробляючи безперспективні з художнього боку «виробничі конфлікти».

Повоєння дає чимало так званих виробничих п'єс, драм і комедій, «повнометражних» і одноактівок. Серед них — «Весна» (1950) М. Зарудного, «Комсомольська лінія» (1951).Є. Кравченка, «Завтра вранці» (1951) О. Ільченка та ін. Повернувшись із фронту, герой однієї п'єси, офіцер Сокіл виводить відсталу артіль у передові («Весна» М. Зарудного). Завдяки втручанню демобілізованого фронтовика-переможця в колгоспі з'являється палац культури, музична школа, нова забудова, заврожаюється поле. Сокіл розпочинає навіть будівництво «колгоспного моря»... Подібні ж ідилічні фантазії присутні у п'єсі М. Зарудного «Велике доручення» (1951). Народним гумором приваблювала глядача комедія Є. Кравченка «Комсомольська лінія», хоча і в ній конфлікт, зав'язаний довкола будівництва міжколгоспної електростанції, конфлікт між «передовою» молоддю й «відсталим» головою колгоспу був усього лише варіантом «обов'язкової програми» — протистояння «хорошого і ще кращого», того фантастичного за відношенням до дійсності конфлікту, в рамках якого задихалася драматургія перших повоєнних років під тиском партійних догм.