Iсторiя украiнськоi лiтератури ХХ столiття

М. Зарудний, Є. Кравченко та ряд інших авторів, котрі прийшли у літературу по війні, безперечно, бачили величезну дистанцію між дійсністю і мистецтвом. Суспільні, обставини не дозволили їм почати власний художній пошук. Мистецькі орієнтири пропонували не життя, не багатий досвід національної драматургії, а нав'язували партійні постанови й еталонні п'єси О. Корнійчука, на які слід було рівнятися. Не помилимось, коли скажемо, що весь цей період не збагатив українську драматургію жодним по-справжньому вартісним твором мистецтва.

Та з'являлися п'єси, які супроводив глядацький успіх. Чи не в усіх театрах СРСР була поставлена комедія В. Минка «Не називаючи прізвищ» (1953), в якій талановито, соковито висміювалось товстошкіре міщанство. Помітними явищами у тогочасній драматургії стали психологічна драма Ю. Яновського «Дочка прокурора» (1953) і сатирична драма О. Корнійчука «Крила» (1954).

«Долаючи відставання драматургії», письменники зосередились на комедійній розробці того різновиду конфлікту між «новим» і «старим», де останнє виступає в шатах міщанства. Згадаймо комедії з елементами сатири: «Мовчати заборонено» В. Минка (1955), «Чому посміхалися зорі» О. Корнійчука (1957), «Гості з Києва» Є. Кравченка (1959) та ін. Певної привабливості цим п'єсам додавав гумор, яскраві комедійні ситуації. «Серйозне» ж вирішення того самого, стереотипного для всієї драматургії кола проблем, позбавлене й таких животворних ін'єкцій, було сумовито одноманітним — це п'єси О. Левади «Марія» та «Остання зустріч», В. Собка «Капітан Коршун» і «Золоте листя», Л. Дмитерка «Шляхи людські» й «Золота брама» та ін. На тлі цих творів, які визначали репертуар тогочасних театрів, вирізнялися одноактівки І. Кочерги «Досить простягнути руку», «Хай живе шум!», «Три пари туфель», «Хай буде світло!».

Корпус п'єс, які з'явилися у другій половині 40-х — на початку 50-х років, можна аналізувати за тематикою, перш за все, це—вищеназвані твори, бо в них зображувалось, «оспівувалось», «звеличувалось», а насправді — ідеалізувалося і спотворювалося мирне будівництво. Продовжувалась і розробка воєнної тематики; при цьому драматурги загалом спиралися на вже вироблені кліше, недаючи помітних художніх відкриттів. П'єси Л. Дмитерка «Генерал Ватутін» (1946, повоєнна редакція),Л. Смілянського «Ластівка» (1946), Я- Баша «Професор Буйко» (1950), Ю. Буряківського «Прагазалишається моєю» («Юліус Фучік», 1951) пафосно розкривали керівну роль партії в перемозі над фашизмом. Кількісно значним був і список п'єс, присвячених міжнародному життю: трагедія «Під золотим орлом» Я. Гадана (1947), «За другим фронтом» В. Собка (1949), «Життя починається знову» Ю. Буряківського (1950), комедія-памфлет «Райський табір» Ю. Яновського (1953), «Під зорями балканськими» О. Левади (1955) та ін.

Кістяк генерального для всього мистецтва соцреалізму конфлікту «нового» зі «старим», соціалістичного і капіталістичного обростає свіжою ідеологічно-культурною плоттю. Українські драматурги, які працювали в міжнародній тематиці, обстоювали переваги соціалістичного способу життя, вславляли «натхненницю й організаторку всіх перемог», звеличували плакатний образ народу — воїна і творця і т. д. Пріоритетності набула тема боротьби за мир у розумінні мирного наступу соціалістичних ідей, замаскованої боротьби за світове панування.

У кінці 40-х — на початку 50-х років з'являються п'єси про «класові суперечності» на західноукраїнських землях. Я. Галан («Любов на світанку», 1948), А. Хижняк («На велику землю», 1951) та ін. не шкодують фарб для зображення переваг соціалістичних перетворень та «розвінчання» всього того, що їм протистояло. Розгортається процес примусової колективізації в Західній Україні.При цьому поза увагою авторів лишалися масові депортації трудівників до Сибіру, розгром греко-католицької церкви, вбивства колишніх активістів КПЗУ, взагалі весь-кривавий терор, який запанував на західноукраїнських землях після визволення їх од фашистського ярма. Трагедія народу, змученого змінами хижих режимів, безсилого довести своє природне й віковічне право на життя, узгоджене із своїми національними традиціями, характером, демократичними прагненнями, була трактована лише у «світлі» партійних догм.

Героїня мелодрами Я. Галана «Любов на світанку», закохана в бійця УПА Луку, твердою рукою вбиває свого обранця, котрий намагається перешкодити колгоспній посівній, випустивши з клітки циркового лева... Точилася запекла боротьба між комуністами і «буржуазними націоналістами», «бандерівцями». Українська драматургія, певна річ, стояла на партійних позиціях, торуючи людям західноукраїнських земель шлях у «світле» майбутнє.

Новий виток актуалізації «класової боротьби» відбився і у п'єсі О. Довженка «Потомки запорожців» (1935—1953). У цьому творі вирішується конфлікт між колективістським та одноосібницьким світоглядами. Перемога — за ідеологією колективізму. Звертаючись до цього й подібних творів, сучасний читач (бо п'єсу «Потомки запорожців» навряд чи ставитимуть на сцені) має можливість відчути, якою ціною давалася перемога колгоспного ладу, яких безжальних експериментів зазнала народна свідомість. З огляду на це стає більш зрозумілим, чому так важко повертається до селян (і не тільки до них) любов до землі, почуття господаря в посткомуністичну добу. Талант художника дозволяв О. Довженку піднести поставлену проблему «наше чи моє?» на рівень світових питань. Безсилля художника, навіть геніального, за обставин тоталітаризму спонукало його до пошуку фальшивих рішень (удосконалення стилю і методів керівництва «масами», добір керівних кадрів тощо).

Повоєнне п'ятнадцятиліття характерне з'явою низки історичних, історико-революційних та історико-біографічних творів. Серед них назвемо віршовану драму Л. Дмитерка «Навіки разом» (1950), де вславляється дружба українського і російського народів («старшого» та «меншого» братів), сакралізуеться вікопомна Переяславська рада й очорнюються «вороги народу», найперше — гетьман Виговський. Драма В. Суходольського «Арсенал» (1953—1956) також викривала «зрадників» і «запроданців»: Винниченка, Петлюру, демократичну Центральну Раду загалом і оспівувала невдале повстання робітників київського заводу «Арсенал», котре, втім, сприяло воєнній перемозі російського більшовизму на Україні і встановленню пролетарської диктатури.

Останні роки з життя Шевченка художньо відобразив у віршованій драматичній поемі І. Кочерга («Пророк», 1948). Шевченкіану поповнює п'єса О. Ільченка «Петербурзька осінь» (1951), драматична переробка відомої повісті Ю. Яновського «Молода воля» (1954), перша частина задуманої тетралогії Ю. Костюка «Слово правди» (1955). На українській сцені з'являються образи Лесі Українки («Червоні троянди» Л. Смілянського), М. Лисенка («Творець пісні» Ю. Мокрієва), Софії Перовської («Перший грім» С. Голованівського) та ін. Закономірний потяг драматургії до культурницької проблематики не став плідним з художнього боку, хоча важливий сам по собі як факт мистецького життя. Головна вада згаданих та інших творів полягала в установці авторів на введення видатних постатей та подій національної культури в догматично потрактований соціалістичний контекст. Природно, що при цьому блакитна троянда Лесі Українки зухвало перефарбовується в червоний колір («Червоні троянди» Л. Смілянського), одноколірності, одновимірності набуває історія культури народу загалом.

Не становить винятку і п'єса О. Довженка «Життя в цвіту» (1947), перероблена з кіносценарію«Мічурін». У ній традиційний образ гуманного, квітучого земного життя, образ саду політизується, править за символ насильної переробки світу на соціалістичний кшталт. Прийоми мічурінської селекції безпосередньо проектуються на людину (діалог садівника й Калініна в фіналі), художньо стверджується право компартії на такі ж експерименти з людською свідомістю, психікою, як і ті, що поставив 1. Мічурін у своїх садах, виховуючи, а точніше — дресируючи свої рослини. Поза волею відомого садівника-самоука його діяльність набула ідеологічного значення (звідси і його слава), стала метафорою сталінської селекції на «людському матеріалі». Довженкові думки та мрії про «життя вцвіту» зів'яли в загальному ідеологічному контексті твору. До слова скажемо, що більшість мічурінських гібридів також деградувала...

Було б помилкою нігілістично відкидати чи спрощувати двадцятилітній (40—50-ті роки) період історії української драматургії. Це був складний час творчого згасання, виродження мистецтва драми під впливом ідеології. Творчість українських письменників дає щедрий матеріал для роздумів про те, як нищівно вплинула комуністична ідеологія на свідомість народу, як пригнітила і згасила його думку, його духовний потенціал.

30—50-ті роки XX ст., найбільш політизовані й ідеологізовані, виявились найменш плідними з творчого боку для української культури. Саме трагічна для культури взаємодія з політикою на засадах підпорядкування, «служіння», тотальної громадянської заангажованості є найвагомішим аргументом на користь деідеологізації, деполітизації мистецтва.