Культурно-дозвіллєва діяльність в музеях (на прикладі відомих українських музеїв під відкритим небом)

     У перші роки своєї діяльності колектив музею прищеплював у киян художні смаки, проводив масову та наукову роботу. Наприклад, у 1911 році музей організував першу виставку творів Т.Г. Шевченка, а у тривожні часи Першої світової війни працівники музею врятували від розкрадання та знищення національної цінності, які зберігалися у колекціонерів. У час української революції Микола Біляшевський тричі звертався до Павла Скоропадського з проектами надання музеєві звання національний. Тричі проекти розглядалися, але через політичну нестабільність вони не були реалізовані.

     Радянська влада націоналізувала  музей. Але матеріальне ставновище його працівників залишалось скрутним. Цілих шість років з 1920 по 1926, приміщення музею не опалювалося, не виділялися кошти на зарплату  працівників.

     У 1934 році музей переводять  у непристосоване приміщення  Лаври. Протести, надіслані з цього приводу першому секретареві ЦК КП(б) У П.Постишеву, позитивного результату не дали. Музей ліквідували і на його основі утворились два самостійних музеї: Київський державний музей українського мистецтва та Центральний історичний  музей на базі приміщення Лаври [25].

     Під час Другої  світової війни частина експонатів  історичного музею була пограбована  фашистами, частина їх була вивезена  до Уфи. У 1944 році історичний музей  відновлює свою роботу у новому  приміщенні по вулиці Володимирській, у статусі Державного історичного музею. З 1950 року його перейменовують у Київський державний історичний музей, а з 1965 року – у Державний історичний музей УРСР. З 1963 року на території Лаври створюється філіал музею з назвою «Музей історичних коштовностей України» [48].

     Наприкінці XIX – початку XX ст. в Україні відкривається ряд музеїв: Херсонський історико-археологічний, Херсонський археологічний, Полтавський земський, етнографічний Харківського історико-філологічного товариства, Товариства дослідників Волині в Житомирі, Таврійської архівної комісії, Подільського історико-археологічного товариства, Старосховище Волинського археологічного товариства, Археологічний музей при Вищих жіночих курсах у Києві та ін.

     Завдяки ініціативі  окремих ентузіастів було створено кілька музеїв у повітових містах і навіть селах: Остерський, Острозький, Вовчанський, Хорольський, Кам´янець-Подільський, Ніжинський, в с. Городку на Волині та с. Круглику під Лубнами (усього на східній Україні до 1917 р. було 36 музеїв).

     На західноукраїнських землях великим музейним центром стає місто Львів. Тут 1874 р. відкрито Міський промисловий музей, у 1887 р. – Музей Ставропігійського інституту; 1895 р. – Етнографічний музей Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка; 1904 р. – Археологічний музей "Народного дому", 1907 р. – Народний музей (тепер Львівська галерея мистецтв) та ін. В 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей.

     На початку XX ст. в  Україні створюються меморіальні  музеї. Так, 1904 р. у Ялті відкрито  меморіальний музей А. П. Чехова. До 1917 р. в Україні не було жодного меморіального музею, присвяченого Т. Г. Шевченкові, І. Я. Франкові, Лесі Українці або іншим діячам української культури [ 17, 18].

    З 1920 –1930-х років зростає  увага до теорії і методики  музейної справи. Діяльність музеїв урізноманітнюється й активізується; постійно вводиться в практику музейної справи культурно-освітня діяльність. Широкого розмаху набула науково-дослідна робота музеїв. Варто виокремити видання щоденних збірників, програм, методичних розробок, каталогів і путівників.

     Велике значення для  розвитку музейної справи в  цей період мав Перший музейний  з'їзд (1930 p., Москва). З одного боку, на з'їзді обговорювалися конструктивні  питання побудови екскурсій, організації  різних виявів музейної роботи. З іншого боку – з'їзд вирізнився зростанням ідеологічного пресингу на музейних працівників, боротьби з "буржуазними" проявами у музейній діяльності, публічного таврування сотень визначних працівників музейної сфери України та поширенням сталінських репресій.

     У роки Другої світової  війни (1939 –1945 pp.) фашистами було  зруйновано і розграбовано десятки  музеїв України. Особливо потерпіли  історичні і художні музеї. У  повоєнні роки відбудовано зруйновані  музеї, частково повернуто вивезені колекції, зібрано нові експонати, створено нові експозиції. Варто зазначити, що у ці роки створено також нові історичні, краєзнавчі, художні, літературно-меморіальні музеї. Серед літературно-меморіальних: Музей Ю. А. Федьковича у Чернівцях (1945 p.), Музей І. П. Котляревського в Полтаві (1952 p.), музеї Т. Г. Шевченка (1962 p.), М. Т. Рильського (1966 p.), музей І. Я. Франка в Нагуєвичах (1946 p.), Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному на Волині (1949 p.). Серед художніх музеїв – Закарпатська картинна галерея в Ужгороді (1948 p.), Державний музей Українського декоративного мистецтва у Києві (1954 p.), Донецький художній музей (1960 р.) та ін.

     У 70-ті роки були  створені музей народної архітектури  та побуту України в Києві, етнографічні комплекси просто неба у Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях, Львові, Ужгороді, інших регіонах. (1967 р. в Ніжині відкрито краєзнавчий музей; фонди музею налічують понад 20 тис. оригінальних експонатів; найцікавіші колекції: нумізматична, орденів і медалей, рушників ХІХ-ХХ ст., холодної і вогнепальної зброї XVІІІ-ХХ ст.) [16,18].

     Загалом, На Україні до 1917 р. було 36 різних музеїв. На кінець 1985 р. в Україні   працювало 174 державних, близько 400 народних музеїв  та 8 тисяч – на громадських засадах.

     Створення нових музеїв – як державних, так і народних – триває в умовах існування незалежної Української держави. Вперше в історії українського музейництва правдиво висвітлено національно-визвольні змагання українського народу за свою державність в 1914 –1945 pp., державотворчу діяльність ЗУНР, видання товариств "Просвіта", "Рідна школа", "НТШ", відомості про Організацію Українських Націоналістів, події 1939 –1941 pp. на західноукраїнських землях, про діяльність Української Повстанської Армії, голодомор в Україні 1933 p., геноцид під час сталінських репресій тощо [17].

     Сьогоднішній день вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему “Інтернет” інформації про діяльність музеїв України, їх збірки, окремі музейні пам‘ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

     Музеї активізують  свою діяльність з наданням  методичної допомоги з питань музейної справи громадянам (оформлення документів на вивіз музейних предметів для виставок за кордоном; з питань фондової роботи; розробки статуту та ін.), збільшилась кількість виставок в Україні і за її межами. З великим успіхом експонувалися пам‘ятки із зібрань музеїв України у Російській Федерації та Японії.

     В музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам’яток. Протягом минулого року організовано 5.377 виставок у музеях та 3.084 за їх межами в різних регіонах України, здійснено 21 міжнародний проект з експонування пам’яток із музейних зібрань України за кордоном. Музеї та заповідники у 2004 р. відвідало близько 18 млн. чол. [15].

     Отже, зародки музейної справи на теренах України сягають часів Київської русі ( IX cт.) і пов’язані з колекціонуванням книг, картин, прикрас тощо. Самі ж музейні установи виникають у XIX ст. в результаті зацікавлення пам´ятками місцевої старовини та успіхами археології. З цього часу ці «храми муз» відіграють важливу роль у пізнанні свого минулого, оберігають історичну пам’ять народу, дають глибокі і правдиві знання про минулі покоління. Музейні експозиції розповідають про речі, зрозумілі всім, мовою, що не потребує перекладу. З часу свого заснування становище музеїв було скрутним: не вистачало коштів, приміщень, експозицій, безліч пам’яток було знищено під час революцій та війн.  Тільки після незалежності України фінансовий стан цих закладів культури покращився, вони стали розвиватися відповідно до сучасних суспільних вимог та уподобань. Музеї XXI ст. стають центрами естетичного та культурного виховання. Вони дієво впливають на формування особистості, прилучають громадян до надбань національної історико-культурної спадщини, прищеплюють почуття любові до своєї Батьківщини.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

    

 

     РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ РОБОТИ В МУЗЕЯХ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ.

     2.1. Культурно-дозвіллєва діяльність Центру народознавства «Мамаєва Слобода»

     Музеї під відкритим  небом— це різновид музеїв, де  експонати розміщені на відкритому просторі.                                

     Існують такі різновиди, як скансен, музеї забудов, музеї  сільських господарств, музеї живої  історії і фольклорні музеї. Найновіша  концепція — це екомузей, яка  зародилася вперше у Франції.           

    Більшість музеїв під відкритим небом спеціалізуються на колекціюванні і реконструкції старовинних помешкань на великих відкритих територіях, зазвичай історично пов'язаних з експозицією. Експонати часто розбираються, переносяться і збираються по детальних кресленнях. 

     Попередниками музеїв  просто неба в Україні були  виставки, на яких експонувалися  окремі будівлі. У липні 1887 року  в Тернополі відбулась перша  етнографічна виставка на території  України. У парку був організований архітектурний розділ, який складали чотири селянські хати — подільська, надбужанська, гуцульська і наддністрянська.

     У 1894 році у Стрийському  парку Львова відбулась крайова  виставка, на якій було відтворено  шість типових садиб з різних  районів Галичини, Гуцульську церкву, шість придорожніх хрестів і вітряк.

     У 1964 році засновано  перший скансен на території  України в Переяслав-Хмельницькому  на Київщині. Далі було засновано  музеї просто неба в Ужгороді (1965), у Львові (1966), Києві (1969), Чернівцях (1977) [27].

     Унікальний скансен  розташований на території 9,2 га  за сім кілометрів від Хрещатика  довкруг історичного урочища, в  якому бере початок річка Либідь  – Мамаєва Слобода (Центр народознавства  «Козак Мамай»).

     Понад триста років  тому ці землі належали Михайлівському Золотоверхому монастирю. Серед діброви над витоком Либіді приблизно в тому ж самому місці, де зараз міститься «Мамаєва Слобода», стояла монастирська пасіка з хутором та ставом.

     Минуло кілька століть  і знову на пагорбах довкруг витоку Либіді, розкинулись мальовничі гаї, які чагарниковим живоплотом в’юняться на луки, створюючи ландшафт з унікальним краєвидом долини, характерний для Наддніпрянщини.                                                                                                                                      

     У центрі долини  серед кучерявих вишневих садків, оперезаних плетеними тинами, стоїть  козацька „Слобода". В центрі  архітектурного ансамблю, що нараховує 98 об’єктів, розташовується козацька триверха дерев’яна церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці із дзвіницею, подібні до тих, що стояли на Запорозькій Січі в часи Богдана-Зиновія Хмельницького.

     Неподалік від церкви  на узвишші серед невеликого  поля пшениці видно вітряк - символ  мирної хліборобської України. Далі над двома покритими очеретом, лілеями та лататтям озерами розташовуються садиби титаря, козаків-джур, козацького старшини, коваля із кузнею, гончаря із гончарною майстернею, ворожки, шинок єврея-крамаря, а також пасіка та водяний млин. Садиби складаються з різних за своїм господарським призначенням споруд: це комори, повітки, стайні, льохи, хліви, клуні, возовні тощо. Цей традиційний український краєвид доповнюється базарним майданом, управою та козацькою залогою.

     Використовуються об’єкти «Мамаєвої Слободи» методом відтворення живої історії, тобто максимально наближено до свого первісного функціонального призначення, а саме, для популяризації та відродження самобутніх народних традицій, звичаїв, обрядів, забутих трудових навичок та ремесел [35].

     Музей під відкритим  небом «Мамаєва Слобода» -  це  великий культурно-дозвіллєвий комплекс, який пропонує своїм відвідувачам  безліч пізнавально-навчальних (майстер-класи  з різних промислів та ремесел, навчання верхової їзди) та культурно-відпочинкових послуг, серед яких: фестивалі, ярмарки народних майстрів, виставки, презентації, кінні шоу, вечорниці, народні гуляння, різноманітні тематичні свята, організація старосвітських бенкетів та вечірок тощо.

      Одним за найпопулярніших  заходів у Центрі народознавства «Козак Мамай» є проведення фестивалю «Країна Мрій Різдвяна», який включає в себе святкування Різдва Христового, Старого Нового Року (Маланка) та Водохреща.

    Різдво в «Мамаєві  Слободі» починається з куштування  звареного на відкритому вогні козацького кулішу та дегустації традиційних хмільних українських напоїв козацької доби (вишняк, слив’янка, дулівка, медовуха). Далі гостей очікують різдвяні розваги для дітей та дорослих, майстер-класи від народних майстрів, співи біля вогнищ, катання на санчатах, Різдвяна Шопка, Вертеп, виступи відомих гуртів, козацькі танці та святковий настрій до опівночі. Незважаючи на мороз та завірюху, українці йдуть сюди цілими сім’ями. Вони вітають один одного, вшановують традиції предків та щиро веселяться [20].