Релігієзнавча концепція Зигмунда Фройда

Таким чином, підсумовує  Фройд, всі жахи, страждання і труднощі життя призначені до спокути. Тобто життя після смерті, яка продовжує наше земне життя, принесе виконання всього, чого ми тут, не дочекалися. Недоступна мудрість, яка управляє цим процесом та чинить справедливість - це риси божественних істот, що створили нас і світ в цілому. Або скоріше єдина божественна істота, яка в нашій культурі зосередила в собі образи всіх богів архаїчних епох. Народ, якому вперше вдалося таке з'єднання всіх божественних властивостей в одній особі, чимало пишався цим кроком вперед. Він відокремив батьківське ядро, яке з самого початку приховувалося за всяким виглядом Бога. По суті це було повернення до історичних початків ідеї Бога. Тепер, коли Бог став єдиним, ставлення до нього знову змогло знайти інтимність і напруженість дитячого ставлення до батька. Відтак, оскільки для божественного батька люди зробили так багато, їм хотілося б отримати взамін і винагороду, принаймні стати його єдиною улюбленою дитиною, обраним народом. [3]

Відтак, для Фройда релігійні  вчення, за своєю психологічною природою являють собою ілюзії. Ось чому він, визнаючи, що релігія надала людській культурі велику послугу, зробивши багато для упокорення асоціальних потягів, визначаючи дійсну цінність релігії, вказує на дві обставини: по-перше, на те що релігія зробила багато, але все ж недостатньо, якщо мати на увазі моральний вигляд суспільства. Більш того, Фройд вважає, що у всі часи аморальність знаходила в релігії не меншу опору, ніж моральність, по-друге, перспективу він бачить в заміщенні релігійних мотивів культурної поведінки мирськими. Фройд вважає, що краще припинити маніпулювання символічними масками істини. Його ідеал - "людство, яке відреклося від всіх ілюзій і завдяки цьому зуміло стерпно влаштуватися на землі!". [13]

Як бачимо, З. Фройд цілком логічно приходить до висновку, що всі вище розглянуті ним релігійні  уявлення, природно, мали довгу історію  свого розвитку, й були зафіксовані  різними культурами на їх різних фазах. Фройд особливо виокремив таку фазу, яка приблизно відповідає остаточній формі релігії в нашій сучасній християнській культурі. Це в широкому сенсі релігійні уявлення, які  вважаються найбільшим надбанням культури, вищою цінністю, набагато більшою, ніж  всі мистецтва і уміння, що дозволяють відкривати земні надра, постачати  людство їжею або запобігати його хворобам. Тому людям й видається, що життя стане нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту цінність, яку вони їм приписують.

3.2 Індивідуальна  релігійність як невроз та  релігія як «колективна хвороба  людства».

Релігійні уявлення за Фройдом, як вже згадувалось, вважаються найбільшим надбанням культури, вищою цінністю, яку вона може запропонувати своїм учасникам, набагато більшою, ніж всі мистецтва і уміння, що дозволяють відкривати земні надра, постачати людство їжею або запобігати його хвороби. Люди кажуть, що життя стане для них нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту цінність, яку вони їм приписують. [3]

Фройд розглядаючи психоаналітичне мотивування формування релігії розбирав, через дитячу психіку. І так, він казав, що мати яка втамовує голод дитини, стає першим об'єктом його любові і, звичайно, першим заслоном проти всіх туманних, загрожуючим із зовнішнього світу небезпек. У цій функції мати скоро витісняється більш сильним батьком, за яким функція захисту з того часу закріплюється на весь період дитинства. Ставленню до батька притаманна, однак, своєрідна амбівалентність. Він сам являє собою загрозу, можливо, зважаючи на характер своїх відносин з матір'ю. Так, що батька швидше бояться, ніж тягнуться до нього і захоплюються ним. Прикмети цієї амбівалентності ставлення до батька, підкреслює З. Фройд, глибоко відображені у всіх релігіях. Коли підростаюча людина помічає, що їй судилося назавжди залишитися дитиною, що вона ніколи не перестане мати потребу в захисті від потужних чужих сил, вона наділяє ці останні риси батьківським образом, створює собі богів, яких боїться, яких намагається схилити на свій бік і під якими тим не менш, відчуває себе під захистом. Таким чином, мотив туги за батьком ідентичний потребі в захисті від наслідків людської слабкості. Спосіб, яким дитина долає свою дитячу безпорадність, наділяє характерними рисами й реакцію дорослого на свою мимоволі визнану ним, безпорадність, а такою реакцією, вважає З. Фройд, і є формування релігії. [3]

Релігійні уявлення, на думку З. Фройда, тут постають, як висловлювання про факти та обставини зовнішньої (або внутрішньої) реальності, що повідомляють щось таке, чого ми самі не виявляємо і що вимагає віри. За своєю психологічною природою релігійні уявлення є ілюзіями. Видаючи себе за знання, вони не є підсумовуванням досвіду або кінцевим результатом думки. Це ілюзії, реалізації найдавніших, найбільш сильних, самих наполегливих бажань людства, і таємниця їхньої сили криється в силі цих бажань. Ми вже знаємо, що лякаюче відчуття дитячої безпорадності пробудило потребу в захисті, і цю потребу допоміг задовольнити батько. Усвідомлення того, що та ж безпорадність продовжується протягом всього життя, викликає віру в існування якогось, тепер уже більш могутнього батька. Добра влада божественного провидіння пом'якшує страх перед життєвими небезпеками, постулювання морального світопорядку забезпечує торжество справедливості, чиї вимоги так часто залишаються всередині людської культури невиконаними, продовження існування в майбутнього життя пропонує просторові і тимчасові рамки, усередині яких треба очікувати виконання цих бажань. [3]

Виходячи з передумов  цієї системи, виробляються відповіді  на загадкові для людської допитливості питання, наприклад про виникнення світу і про ставлення між  тілом і душею. Вони роблять гігантське полегшення для індивідуальної психіки. Ніколи до кінця не подолані конфлікти дитячого віку, закорінені в батьківському комплексі, знімаються з неї та отримують свій дозвіл в прийнятому всіма релігійному сенсі. [3]

Коли Фройд казав, що все це ілюзії, то він мав на увазі, що ілюзія не те ж саме, що омана, вона навіть не обов'язково збігається з поняття помилки. Характерною рисою ілюзії є її походження з людського бажання. Ілюзія не обов'язково повинна бути помилковою, тобто нездійсненною або суперечити реальності. Ми називаємо віру ілюзією, підкреслював Фройд, коли до її мотивування домісити виконання бажання, і при цьому відволікаємося від її відношення до реальності, точно так само, як сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження. Твердження релігії не можуть бути спростовані розумом. Вони всі - ілюзії, доказів їм немає, нікого не можна змусити вважати їх справжніми, вірити в них. Про відповідність більшості з них дійсному стану речей ми не можемо судити. Наскільки вони недоказові, настільки ж і незаперечні. Ми знаємо ще дуже мало, щоб зробити їх предметом критичного розгляду. Загадки світу лише повільно відкриваються перед дослідженням, наука на багато питань ще не в змозі дати ніякої відповіді.[3]

Скарбниця релігійних уявлень, підкреслює З. Фройд, містить не тільки виконання бажань, але і важливі історичні особливості. Ця взаємодія минулого і майбутнього  повинна наділяти релігію унікальною силою. Втім, можливо, аналогія допоможе нам зрозуміти тут ще й щось інше. Недобре пересаджувати поняття далеко від того грунту, на якому люди виросли. Про людське в дитині нам відомо, що вона не може успішно пройти шлях свого культурного розвитку, якщо не пройде через фазу неврозу, у одних більше, в інших менш виразну. Це відбувається тому, що дитина не може придушити раціональною роботою свого духу численні позиви підсвідомих потягів, в майбутньому нереалізованих, але повинна приборкувати їх актами витіснення, за якими, як правило, стоїть мотив страху. У своїй більшості ці дитячі неврози спонтанно долаються в процесі перетворення дитини у дорослу людину. Така в особливості доля дитячих нав'язливих неврозів. Розчищенням решти, зауважує вчений, потім доводиться ще займатися психоаналізом. [3]

Таким самим чином, Фройд припускає, що і людство в цілому у своєму багатовіковому розвитку впадає в стани, аналогічні неврозам, причому через ті ж самі причини, а саме тому, що в епохи інтелектуального безсилля воно домоглося необхідної для людського співжиття відмови від несвідомих потягів за рахунок чисто афективних зусиль. Наслідки таких процесів, що склалися ще в доісторичний час, маючи витиску вальний характер, потім ще довгий час переслідують культуру. Релігію в такому випадку можна було б вважати загальнолюдським нав'язливим неврозом, який, подібно відповідному дитячому неврозу, корениться в едиповому комплексі, в амбівалентному ставленні до батька. У відповідності з цим розумінням можна було б прогнозувати, що відхід від релігії неминуче здійсниться з фатальною невблаганністю процесу зростання, причому зараз ми знаходимося якраз в середині цієї фази розвитку.[3]

Нам у своїй поведінці, як вважає Фройд, слід було б тоді орієнтуватися на зразок розумного вихователя, який не противиться майбутнього новотвору, а прагне сприяти йому і пом'якшити насильницький характер його вторгнення в життя. Істота релігії, в нашому релігійному світобаченні, зрозуміло,  не буде вичерпуватись . Якщо, з одного боку, вона несе з собою нав'язливі обмеження, просто зразок індивідуального нав'язливого неврозу, то, з іншого боку, вона буде містити в собі цілу систему ілюзій, продиктованих бажанням, що супроводжуються запереченням дійсності, як ми це спостерігаємо в ізольованому вигляді тільки при галюциногенній сплутаності думки. Все це лише порівняння, за допомогою яких Фройд намагався зрозуміти соціальний феномен релігії. .Щоправда, індивідуальна патологія не може бути тут повноцінною аналогією.[3]

З. Фройд, неодноразово вказував на те, як аж до якихось подробиць простежується подібність між релігією і нав'язливим неврозом, як багато своєрідних рис та історичних перипетій релігії можна зрозуміти на цьому шляху. З висловленим ним добре узгоджується і те, що благочестивий віруючий у значній мірі захищений від небезпеки відомих невротичних захворювань: засвоєння універсального неврозу знімає з нього завдання подолання свого персонального неврозу.

Підсумовоючи свої міркування щодо релігії, З. Фройд висновує, що розуміння історичної цінності відомих релігійних вчень підвищує нашу повагу до них, однак не знецінює нашу рекомендацію виключити релігію при поясненні мотивувань приписів культури. Навпаки! Ці історичні пережитки допомогли нам виробити концепцію релігійних догматів як свого роду невротичних реліктів, і тепер ми маємо право твердити, що, мабуть, настав час, як і при психоаналітичному лікуванні невротиків, замінити результати насильницького витіснення підсвідомих потягів і бачень плодами розумної духовної роботи. Поставлене перед нами завдання примирення людей з культурою буде на цьому шляху в значній мірі вирішене. Нам не варто вболівати про відхід від історичної істини в разі прийняття раціонального мотивування культурних приписів. Істини, що містяться в релігійних вченнях, все одно настільки спотворені і систематично перелицьовані, що маса людей не може визнати в них правду. «Це той же самий випадок, - вказує Фройд, - як коли ми розповідаємо дитині, що новонароджених приносить лелека. Тут ми теж говоримо про істину в символічному вбранні, бо знаємо, що насправді означає цей великий птах. Але дитина цього не знає, він вловлює лише момент спотворення, вважає себе обдуреним, і ми знаємо, як часто його недовіра до дорослих і його норовливі бувають пов'язані саме з таким його враженням. Ми прийшли до переконання, що краще припинити маніпулювання символічними масками істини і не відмовляти дитині в знанні реальних обставин, стосовно до ступеня його інтелектуального розвитку». [3]

Отже, на думку З. Фройда, релігія безсумнівно зробила людській культурі велику послугу. А саме - зробила для упокорення асоціальних потягів багато, але недостатньо. Впродовж багатьох тисячоліть вона правила людським суспільством, у неї був час показати, на що вона здатна. Видатний психолог, намагається осмислити розвиток людства в світлі того знання, яке він придбав вивчаючи психічні процеси у індивіда за час його розвитку від дитинства до зрілості. При цьому у нього створюється погляд на релігію, як на щось аналогічне дитячому неврозу, і він досить оптимістичний, щоб припустити, що людство подолає цю невротичну фазу, подібно до того як багато дітей виростають зі своїх неврозів.

ВИСНОВКИ

Згідно з натуралістичною концепцією, релігія породжується внутрішніми потребами людського організму, його фізіологічними процесами. У такій інтерпретації релігія постає атрибутом біологічної природи людини, її внутрішніми  психічними проявами, які ретельно вивчав Зигмунд Фройд.

Як вже згадувалось, Зигмунд Фройд входив до представників натуралістично-біологічного, психологічного пояснення релігії, - це були В. Джеймс, Л. Леві-Брюль, та послідовники Зигмунда Фройда  К. - Г. Юнг та Е. Фром.

Якою ж є позиція  Фройда стосовно релігії? Людина, на його думку, безпорадною перед силами природи та внутрішніми інстинктивним  силами. Звідси виникає релігія. Вона з'являється на ранніх етапах розвитку людства, коли людина ще не може застосовувати  розум. Релігія – це повторення дитячого досвіду, вважає вчений. Людина за допомогою  релігії захищається від небезпеки, як у дитинстві: коли звертається  за захистом, допомогою до своїх  батьків. Її страхи є схожими на ті, які викликають дитячий невроз. Спираючись на ці свої висновки, психолог й намагався  зясувати, чому люди сформували ідеал  Бога.

Власне, за Фройдом на відмові у задоволенні бажань позасвідомого й базується культура. У праці «Тотем і табу» він наголошує на тому, що всі соціальні явища культура розглядає як систему забобонів , за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини («лібідо»). Завдяки культурним нормам поведінки природжені інстинкти і потяги людини або зміщуються у сферу безсвідомого, або «сублімізуються», тобто перетворюються на форми соціальної творчості, до яких Фройд відносив і релігію. Приміром, таємницю виникнення тотемізму він вбачав у переносі первісною людиною свого подвійного відношення до батька, обумовленого на основі так званого "едипового комплексу" - потягу в ранньому дитинстві хлопчика до матері і двоїстого ставлення до батька. Батько, з одного боку, сприймається як конкурент у взаєминах з матір'ю, від якого дитина підсвідомо прагне позбавитись. З іншого боку, батько виступає як ідеал з яким малюк себе ототожнює. Отже у маленької людини формується комплекс суперечливих почуттів до батька, причому негативне ставлення до батька пригнічується і витісняється в несвідоме.