Есхіл - видатний давньогрецький драматург

Егіст першим спокутує свій злочин: прийшовши  до палацу Орест убиває його. На крик слуг прибігає Клітемнестра. Зрозумівши, що перед нею Орест, вона починає благати його про пощаду:

Стривай, синочку! Згляньсь на груди мамині!

А не боїшся ти прокляття  матері?

[7; с. 259-260].

Орест дослухається до цих молінь і розгублюється: ”Що діяти, Піладе? Рідну мати вбю?“, але Пілад нагадує  йому про веління Аполлона. Після  короткого діалогу Орест веде Клітемнестру до палацу і вбиває її [7; с. 261].

Слід відзначити, що Есхіл часто вживає прийом трагічної іронії. Вже сама назва трагедії ”Хоефори“ - тобто ”ті, що приносять жертву на могилі“, містить таку іронію. Клітемнестра сподівалась жертвою умилостивити дух вбитого чоловіка, але сама стає жертвою.

Коли Орест вбиває матір, зявляються страшні богині помсти Ерінії:

Орест О, ні! Це не видіння - не дрімаю ж я:

Це матері собаки - люті месники.

Провідниця хору Ще кров он, бачу, свіжа на руках твоїх,

Од неї в тебе й  розум, видно, хмариться.

Орест Владарю Аполлоне! Як багато їх!..

З очей у них спливає  чорна кров гидка.

[7; с. 265].

Друга частина трилогії ”Хоефори“  закінчується тим, що напівбожевільний Орест тікає від них, а хор  сподівається на очищення юнака і  розмірковує про долю людини. Есхіл  перший у світовому мистецтві  поставив проблему злочину і кари. За уявленнями сучасників Есхіла, невідворотність відплати - один з аспектів цієї проблеми.

Трилогія, розроблена за допомогою давніх героїчних образів, до яких приєднуються також і образи богів та демонів, а нагромадження численних жахів робить стиль трагедії патетичним. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими фразами. Есхіл заперечує закон ”кров за кров“.

Розглянемо образи трагедії. У Есхіла вони в основному прямолінійні та схематичні. Такими постають образи Електри та Егіста. Зовсім іншим постає образ Клітемнестри - монументальний і суперечливий.

Мабуть, це був перший в історії світової літератури образ  ”демонічної жінки“. Клітемнестра була насамперед знаряддям демона родового прокляття і сама себе усвідомлює таким.

Неможливо не згадати, якою була Клітемнестра в першій частині  трилогії, бо в ній ми можемо побачити мотиви, якими вона пояснює свій злочин - вона нібито вбила чоловіка, помщаючись за принесену в жертву Іфігенію і за зраду чоловіка з Кассандрою.

Клітемнестра врешті постає як зосередження всіх негативних людських рис. Героїня задовго до прибуття чоловіка замислила план вбивства і власноручно здійснила його. Небагато чоловіків здатні на такий  вчинок. З цього боку Есхіл не пошкодував барв для зображення її люті, мстивості, жорстокості та безжальності.

Доречно нагадати, що у  міфах більш поширеним був  варіант, за яким Агамемнона вбиває Егіст. Щоб надати образові Клітемнестри більшого драматизму, Есхіл вкладає меча в її руки. Напевно невідомо, але Есхіл використав або мало поширений варіант міфу, або навмисне змінив його.

Жорстока і владна, брехлива й підступна, цинічна й  брутальна, але стримана й розсудлива, навіть смілива - саме такою Клітемнестра постає в різних сценах трагедії. Разом з тим, їй притаманні суто людські почуття і мрії, вона хоче жити просто й спокійно і навіть примиритися з демоном помсти.

У порівнянні з першою трагедією, в другій трагедії - ”Хоефори“, Клітемнестра стає дещо лагіднішою, більш  м’якою. Есхіл подібну зміну не пояснює, але ми можемо її зрозуміти, адже єдиним месником для Клітемнестри міг стати син Орест і довгі вісім років вона зі страхом чекала його прибуття. Саме тому вона не змогла стримати радості, коли дізналася про його ”смерть на чужині “.

Слід зазначити, що довголітній  тягар цього чекання не міг  не позначитися на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей  тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади.

Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокинеться в ній: довідавшись про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер вже кров сина, аби тільки зберегти своє життя:

Ой лишенько! З півслова здогадалася!

Як підступом  вбивали, так і гинемо.

Сокиру гостру в руки хто б то дав мені?

Впаду чи впаде ворог - ще побачимо!..

Страшна хвилина... Відступати нікуди...

[7; с. 259 ].

Дещо суперечливим постає і Орест. Нелегкою була його доля. Проданий матір’ю в рабство, він довго  жив на чужині, а потім нові удари  долі - наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань.

Плануючи помсту, Орест  виявляє себе розсудливою, обачною  і далекоглядною людиною. Це виявляється  в тому, що знаючи про злочин матері, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі нам вагання - адже мова йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти.

Справді, Орест - виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька, але тільки після  страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи...

Якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Отже, роблячи висновок, можна відмітити, що образ Ореста - досить складний і  глибоко драматичний.

Доля штовхає Клітемнестру, Аполлон - Ореста на вбивство, проте, незважаючи на вищі сили, ми розуміємо, що вони - злочинці. А могли ними й не бути! Вони однаково винні й невинні, і драматизм  трагедії від цього зростає .

Окремо слід звернути увагу на мову героїв.

За словами самого Есхіла, який писав, що могутнім героям має відповідати й могутня  мова. Такою могутньою ми споглядаємо  мову трилогії. Велична, уповільнена, часом  сповнена й урочистості, різноманітна за багатством поетичних засобів, мова героїв справляє не менше враження, ніж напружена дія самої трагедії.

Есхіл уводить в неї  архаїчні вирази і слова, її урочиста піднесеність відповідає повільному розгортанню  сюжету, поступовому зростанню напруження драматичного конфлікту.

Приховані пристрасті героїв Есхіл часто передає довгими промовами, у своїх інтимних почуттях герої завжди стримані й зовнішньо виявляють їх рухами та досить сухими, напівофіційними словами чи виразами.

У промовах персонажів трагедії зявляються образи-метафори, що відбивають внутрішні страждання героїв. Про себе й сестру Орест говорить: ”...бачиш безпорадний виводок / Орла, що загинув, оповитий кільцями / Змії страшної...“ [7; с. 237].

Як висновок можна  зазначити, що Есхіл піднімає закон  помсти до рівня загальносвітової об’єктивної закономірності, посилює елемент суб’єктивної вини і відповідальності. Слід виділити наступні лейтмотиви, в яких головні ідеї трилогії отримують підчас образно-символічне значення:

- незворотність пролитої  крові;

- неминучість помсти  і розплати за неї;

- неможливість перешкодити  божественному задуму;

- образ звіра, що  потрапив у тенета.

Також відмітимо, що елемент  субєктивності веде до більшої індивідуалізації образу в античному розумінні  цього слова.

Міф про Електру, дочку  Агамемнона і Клітемнестри, послужив темою другої частини Есхілової трилогії ”Орестея“, і трагедії Софокла ”Електра“. Слід відзначити, що кожен трагік, відповідно до свого світогляду, надає цьому давньому міфові якісь певні риси.

Сюжет трагедії, взятий Софоклом з Троянського циклу, багато в чому повторює зміст ”Хоефор“ Есхіла. Але якщо Есхіл зображує свою героїню досить схематично і роль Електри в ”Хоефорах“ другорядна, оскільки головну роль відведено Оресту, то Софокл у своїй трагедії ”Електра“ робить її головною, вона стає центральним персонажем.

3. Образ Ореста в трагедії

Орест (грец. Ορέστης) — герой давньогрецьких епічних переказів троянського циклу, син Агамемнона і Клітемнестри.

За міфами, після смерті батька виховувався в дядька, фокідського  царя Строфія. Син Строфія Пілад став вірним другом Ореста, допомагав йому, коли Орест, виконуючи волю Аполлона, помстився Клітемнестрі та її коханцеві Егісту за вбивство Агамемнона. Богині помсти еринії переслідували Ореста за пролиту кров матері. Юнак утік до Афін і сховався в храмі Афіни. На пагорбі Ареса було влаштовано суд, у якому брали участь найбільш шановані афінські старійшини (ареопаг). Орест намагався виправдатися тим, що злочин матері подвійний: вона вбила свого чоловіка і батька Ореста. Тому син мусив удатися до кривавої помсти. Еринії звинувачували Ореста в найтяжчому злочині — матеревбивстві, вважаючи, що Клітемнестра не порушила родових законів, оскільки не перебувала в кровному спорідненні з чоловіком, якого вбила. Аполлон захищав Ореста, твердячи, що батько як кровний родич важливіший, ніж мати: дитину створює не мати, а батько, мати лише годувальниця прийнятого насіння.

Клітемнестра пішла на страшний злочин, бо підняла руку на свого чоловіка — господаря. При однаковій кількості голосів за і проти Ореста справу вирішив голос Афіни, яка стала на бік батьківського права. Щоб уласкавити розгніваних ериній, вона встановила в місті культ цих богинь. Відтоді їх стали шанувати в Афінах під іменням евменід (добродумних). За однією з версій, оракул порадив Оресту привезти з Тавріди статую Артеміди, яка вилікує його від докорів сумління. Син Агамемнона вирушив у дорогу із своїм другом Піладом. У Тавріді їх схопила сторожа, закувала в кайдани і привела до жриці Артеміди. Жрицею виявилась сестра Ореста, та сама Іфігенія, яку Артеміда забрала з жертовника в Авліді. Брат і сестра впізнали одне одного, і вночі всі троє втекли, забравши з собою чудову статую. Згодом Орест убив Неоптолема, щоб одружитися з Герміоною, яка була йому обіцяна, й царював у Мікенах. Він успадкував також владу над Арголідою і Спартою. Помер в Аркадії, але прах його перенесено в Спарту.

Міфи про Ореста використали  грецькі трагіки Есхіл, Софокл, Евріпід, у новому європейському письменстві — Расін, Вольтер, Кребільйон, Альфієрі, Сартір. Сюжет «Гамлета» Шекспіра близький до змісту міфа про Ореста.

Вагоме місце у драматургічній спадщині Есхіла належить трилогії «Орестея»  — єдиній, що збереглася до наших  днів. У першій її частині («Ага-мемнон») автор подає своєрідне трактування  теми Троянської війни. Переможець Агамемнон і його родичі не відчувають справжнього тріумфу від перемоги, надто великими виявилися жертви і руйнування. Царя пригнічують похмурі передчуття, які посилюються нестямними пророцтвами Кассандри, полонянки Агамемнона. Вона віщує низку кривавих подій в аргоському палаці. Відтак у таборі переможців розгортається трагедія: Клітемнестра, дружина уславленого вождя Агамемнона, котра спочатку влаштувала чоловікові-переможцеві пишну зустріч, згодом убиває його у внутрішніх покоях палацу. Свій учинок вона виправдовує, посилаючись на родового демона помсти, який віддавна переслідує дім Атридів. У різних аспектах розвиваючи тему родової помсти, Есхілвисуває на передній план проблему особистої відповідальності за скоєне. У другій частині трилогії «Хоефори» («Ті, що приносять жертви на могилі») Клітемнестрі та її спільникові і коханцеві Егісфу доведеться заплатити за вбивство Агамемнона й узурпацію влади. Клітемнестра страждатиме особливо тяжко, адже в ролі месника виступає її власний син Орест.

Образ Ореста — найяскравіший і найтрагічніший у драмі. Це образ месника мимоволі, котрий із надзвичайним внутрішнім болем зважується стратити матір і своєю чергою розплачується за скоєне. У третій частині трилогії «Евменіди» («Милостиві») Орест страждає від переслідування страшних Еріній, богинь кревної помсти. Врятувати його від їхнього гніву може лише богиня Афіна, але вона відмовилася від одноособового рішення. На пагорбі, присвяченому богові Аресу, у своєму місті — Афінах — збирає мудра Зевсова донька судилище, яке має цивілізовано розглядати справи про кровопролиття, — Ареопаг. У заключній частині трилогії змальована боротьба двох сторін в Ареопазі: Аполлона, котрий спонукав Ореста до помсти, і самого Ореста, з одного боку, та Еріній — з другого. Ерінії захищають своє право мордувати Ореста, оскільки він пролив рідну, материнську кров, а натомість Клітемнестра вбила чоловіка, котрий належав до іншого роду. Аполлон же захищає чоловіче, батьківське право: Клітемнестра скоїла страшний злочин, убивши чоловіка, голову сім'ї і батька власних дітей, за що син справедливо покарав її. Присуд ухвалюють голосуванням, причому вирішальним стає голос самої Афіни, котра прислухалася до аргументів Аполлона. Афіна також вгамовує гнів невдоволених вироком Еріній. Вона запрошує їх оселитися у передмісті Афін і прийняти подобу нових богинь, що дарують родючість землі, мир і злагоду; відтак громадяни вшановуватимуть їх під новим іменем Евменід («Милостивих»). Трилогія завершується урочистим походом Еріній-Евменід до їхньої нової оселі на землі Аттіки.

Як бачимо, у своєрідній драматичній формі Есхіл передав  важливі історичні процеси: запеклу  боротьбу між матріархатом і патріархатом, утвердження нових, демократичних  інституцій, які зміцнюють авторитет держави, освячений протегуванням самої богині Афіни. «Орестея» — пізня трагедія Есхіла, що характеризується зрослою майстерністю автора, який, імовірно, уже зазнав впливу нової драматургії Софокла. Це виявилося у впровадженні у дію третього актора, збагаченні пластики персонажів, динамічнішому розвитку подій. Незважаючи на те, що Есхіл дещо скоротив партії хору, підпорядкувавши їх драматичному аспектові трагедії, проте вони продовжують відігравати важливу роль у його п'єсах. У «Евменідах» хор Еріній репрезентує одну із сторін конфлікту. У «Хоефорах» хор постійно спонукає до дії Ореста. І нарешті, цілком особливу роль відіграє хор в «Агамемноні». Хоча тут він не є дійовою особою, але зате створює виразне тло для розвитку дії. Завдяки пісням хору, передчуття майбутніх подій зростає з кожною сценою і готує глядача до катастрофи. У кожній із есхілівських трагедій можна знайти виразні, метафоричні партії хору, цікаві також їхнім внутрішнім перегукуванням.