Князь Кий як магістральний герой однойменного роману Володимира Малика

Почалися тривалі й  клопітні пошуки, роздуми. Особливо важко  було знайти  головного героя. Потрібен був історичний персонаж — молодий, сміливий, розумний  і добре освічений  козак. А серед запорожців, як зазначав І. Ю. Репін у своїх  замітках, написаних  під час роботи над картиною, розумних і освічених людей —  тодішніх «інтелігентів» — було немало.

Письменникові допоміг щасливий випадок. В  одному з письмових  історичних джерел ішлося про те, що напередодні  російсько-турецької  війни 1677 — 1681 років (походів османського війська на  Чигирин) кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко відрядив до Туреччини  козака, який добре знав турецьку мову і звичаї населення, з таємним завданням —  розвідати наміри султана Магомета IV та дізнатися про його військові  приготування. Через деякий час козак повернувся на Січ і привіз важливий  документ — султанський фірман (указ), в якому говорилося про намір Порти  захопити й поневолити Україну та розкривалися основні воєнно-стратегічні плани  Османської імперії проти Російської держави. Іван Сірко відіслав цей документ у  Москву для вжиття контрзаходів. Там він і понині зберігається в архіві  колишнього Посольського приказу. 

Історичні джерела не зберегли імені розумного й сміливого козака-розвідника.  В. Малик назвав його Арсеном Звенигорою і вивів головним героєм  тетралогії, яку розпочав у 1963 році. Вагань у виборі жанру й стилю не було:  якщо писати для молоді, то в історико-пригодницькому ключі, не поступаючись  історизмом, життєвою правдою.  Обшир історичного матеріалу наштовхував на створення великого епічного полотна.  Так у письменника з'явився й визрів задум цієї вельми цікавої й захоплюючої тетралогії, що здобула широку популярність на Україні і перекладена російською  та іноземними мовами.

Століття пролягають між  часами, коли діяли герої його творів. Так само сотні літ розділяють нас із ними. Але талановита, вправна письменницька рука скоротила ці відстані, зробила близькими змальовані події, увічнила в нашій пам'яті благородну, в ім'я народу та свободи рідної землі, боротьбу героїв. У книгах В. Малика багато захоплюючих пригод, швидка зміна подій, динамічний сюжет. Недарма читачі та деякі літературні критики порівнюють твори В. Малика з творами французького романіста Олександра Дюма, а талант українського письменника ставлять поряд з мистецькою майстерністю поляка Генріка Сенкевича. Помер майстер українського історичного роману Володимир Кирилович Малик 31 серпня 1998 року.

Отже, В. Малик, як ніхто інший, може у доступній, зручній і мелодійній формі розповісти історію рідного краю. Його книги – це справді знахідки. У житті письменник був чесною, скромною та доброю людиною. Багатьом початківцям він постійно надавав інформаційну та матеріальну допомогу. Сьогодні його ім'я носить Лубенська центральна районна бібліотека.

1.3. Жанрові ознаки  історичного роману

Звертаючись до жанру твору, стає зрозуміло, що «Князь Кий» — це роман.

Роман – це універсальний  жанр, який здатний відтворити найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні  проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні  картини життя, сповнені складних перипетій  і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери  в їх становленні й розвитку, в  найрізноманітніших зв’язках зі світом [28, 44] Його своєрідність визначається особливим, підкреслено специфічним змістовим аспектом. Роман, за влучним спостереженням М.Бахтіна, має справу лише з «неготовою, невизрілою, що перебуває у становленні, дійсністю, з її постійною переоцінкою і переосмисленням». Орієнтація на широке охоплення дійсності та поглиблене  дослідження людських характерів зумовлюють необхідність розгалуженого сюжету, ускладненої композиції, оригінального моделювання просторово-часових параметрів.

Роман не має твердо усталеного канону. Порівняно з іншими епічними жанрами це найбільш «вільна» форма, нескута внутрішніми нормативами, форма, яка дозволяє широкий спектр пошуків у доборі та розміщенні художньо осмислюваного матеріалу й у  виборі оповідача, засобів втілення авторського задуму.

Роман ХХ століття — це різноманітні типи й різновиди роману , при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Різняться вони літературними епохами, періодами, течіями, стилями і теоретичними засадами (просвітницький, сентиментальний, екзистенціалістичний ін); змістом (соціальний, історичний, філософський, біографічний ін). За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором події). За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний роман, мариністичний роман [28, 15].

Таким чином, «Князь Кий» — історичний роман, написаний в ХХ ст. та його дія  відбувається у середині першого тисячоліття, коли після роздроблення держави легендарного гуннського вождя Аттіли його спадкоємці намагалися підкорити східнослов’янські племена. Багато уваги в романі «Князь Кий» автор приділяє історичному колориту. Історизми та архаїзми письменник використовує для відтворення колориту епохи. Твір історичної тематики з'явився в наш час, тому використану автором застарілу лексику можна розглядати як таку, що відтворює колишні реалії. В. Малик не зловживає, як це іноді трапляється, численними архаїзмами, а обережно, з почуттям міри насичує ними, а також давньоруською побутовою та військовою лексикою свою оповідь. Архаїзми є також засобом мовної характеристики головного героя.

Розділ  2. Художнє осмислення образу князя Кия в романі В. Малика “Князь Кий”

2.1. Специфіка характеротворення   образу Князя Кия

Без перебільшення можна  твердити, що наше суспільство переживає  своєрідний "історичний ренесанс", ознаками якого є підвищений інтерес  до історичних сюжетів у засобах  масової інформації, кіномистецтві, численних історичних виданнях, науково-популярних, історико-публіцистичних, художніх творах. У цій зливі пересічний громадянин нерідко почуває себе позбавленим  найпростіших орієнтирів. До того ж "історичний ренесанс" іноді перетворюється на історичну міфотворчість, надмірну ідеологізацію минулого. У нашому знанні найдавніших етапів слов’янської історії більше здогадок, аніж фактів…  Недостатність писемних джерел і  намагаються компенсувати письменники, нарощуючи на реконструйований істориками, археологами, мовознавцями та етнографами  кістяк м’язи художнього осмислення тієї епохи.

Обмаль  документального матеріалу обумовлює  специфіку і ускладнює завдання художнього освоєння того історичного  минулого, „що віддалене від нас  глухою стіною забуття” [21, 456]. Осягнення письменником прадавньої доби уподібнюється „пошукам підземної ріки, існування якої угадується, виявлення конче потрібне, а доступ неможливий” [21, 456].

Таким ось „пошуком підземної ріки”  можна вважати і роботу В.Малика над романом „Князь Кий”. Перед  письменником стояло нелегке завдання: осмислити всі ті події й відтворити складну історичну епоху засобами художнього слова, визначити найголовніші соціально-політичні проблеми, які  тоді вирішувалися, і показати роль князя у суспільному житті  того часу. „Писати цей твір, — зізнався письменник, — було дуже важко. Адже вітчизняних історичних документів з часу заснування Києва не збереглося, довелося користуватись відомостями чужоземних авторів, які в своїх хроніках торкалися політичного устрою та побуту східних слов’ян, доповнювати їх даними археології”[16, 57].

В.Малик  „не ставив собі за мету написати про  Кия роман – хроніку” [18, 268]. Задум прозаїка був, за його словами, „значно скромніший – в сюжетній формі реконструювати лише невеликий відтинок Києвого життя, але відтинок важливий. Тут – напад однієї з гуннських орд, що після розпаду держав Аттіли кочувала в причорноморських степах, зміна династії в полянському союзі племен, заснування Києва” [18, 268].

У реалізації задуму роману „Князь Кий” значно більшу, ніж в інших творах В.Малика, роль відіграв вимисел: „ті, ще долітописні, часи постають на сторінках твору  як виплід авторової письменницької уяви” [4], оскільки літописний переказ  про Кия, вміщений, до того ж, у недатованій  частині „Повісті временних літ”, аж надто скупий на свідчення про нашого першокнязя. Крім його імені, літописець зафіксував те, що Кий мав братів Щека та Хорива і сестру Либідь, що вони „заклали городок і назвали його Київ” і що „інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: “на перевіз на Київ”, а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до царя, якого – не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого – не знаю і при якому приходив царі.

Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець. Кий же прийшов у свій город Київ, тут скінчив життя  своє, і брат його Щек, і Хорив, і  сестра їхня Либідь – тут померли.

І після  тих братів почав їхній рід  держати княжіння в Полях” [4, 19].

Перші століття історії Давньої Русі оповиті  серпанком невідомості. Цей, здавалося  б, банальний вислів загалом відповідає науковій правді. Як переконуємося, літописний переказ не має конкретно “прописки” у часі і містить тільки найзагальніші  свідчення про життєдіяльність  Кия. Все інше – від деталей біографії до деталей багатьох важливих подій, таких, скажімо, як закладення Києва, — мала зродити письменницька уява. Набутий неоціненний досвід історичного романіста під час написання тетралогії “Таємний посол” на повну силу спрацював у романі “Князь Кий”, де історико-пригодницьке начало виразно проявилося у “зітканій з пригод-подій напруженій фабулі” [4], у прийомах і засобах зображення образів-персонажів.

Не  тільки літописні Кий, Щек, Хорив  і Либідь діють у романі, а й  ще понад три десятки персонажів, які є представниками різних родів  і племен. Їх доля тією чи іншою мірою  виявилася дотичною до долі “роду  русів, що з племені полян” [19, 5], — того роду, вихідцем із якого був, згідно з версією романіста, князь Кий.

Центральною постаттю у романі є Кий, що й підкреслює назва твору. Читаючи роман, ми розуміємо, що автор “реконструював лише невеликий  відтинок Києвого життя”, але незважаючи на це образ головного героя набув  такої рельєфності, якої він у  нашій літературі до появи твору  В.Малика не мав. Більша частина роману присвячена показу передкнязівського  етапу біографії Кия, коли відбувалося  становлення його як військового  і політичного діяча, і тільки на прикінцевих сторінках роману ми бачимо Кия князем. Не тільки батальні епізоди, а й ті, у яких розкриваються  його стосунки з найближчими йому людьми – батьком Туром, братами, сестрою – є важливими для  розуміння складного процесу  становлення Кия як особистості. І недаремно старійшина роду Тур  вважає найстаршого сина “надією  і гордістю” не тільки своєю, а й “всього роду” [19, 5]. З любов'ю ставився Кий до своїх молодших братів та сестри Либеді. Спостерігаючи, наприклад, за наймолодшим, Кий “усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив”:          “ – Дитина ще наш Хорив, – промовив замислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!” [19, 8].

В.Малик  приділив велику увагу показу стосунків  у сім’ї, у якій виростав Кий, думається, що зовсім не випадково. Відчуття роду, єдності з ним, відповідальності за нього – це те, що стало органічною складовою свідомості Кия, пізніше зумовлювало його діяльність, спрямовану на об’єднання полянських родів, на союз з іншими племенами заради спільного порятунку, спільного майбутнього.

Щоб краще зрозуміти логічність і  доцільність трактування В.Маликом  взаємин між героями літописного  переказу звернемося до роману “Гнів  Перуна”, де Раїса Іванченко по-іншому інтерпретує образи братів: “У граді  Києвім старшинствував його менший брат Щек. Тихий на вигляд, завжди кусав  знишка, яко повзуча гадюка. Від  того й прозвали Щеком – тобто  шипучий, яко гадина. Старший брат його Кий усім узяв – і розумом, і силою, і виглядом. Вдачею своєю  був одкритий до людей – в очі  говорив правду, ніби києм рубав. Того й Кий. Як не заздрити такому? І Щек  заздрив йому. Щоб не відстати від  брата, і собі побудував градок на горі, що височіла навпроти Києвої. Відтоді  її називають Щекавицею.

Був у Кия ще один брат, якого люди називали Горивом, або Хоривом. Горив  хотів перевершити своїх старших  братів, бо також був заздрісним та гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі, недалеко від  Почайни. Того й звали Горив або  Горинич” [4, 374].

Подібне трактування не узгоджується з літописним переказом, у якому недвозначно  мовиться про інший характер стосунків  між братами – саме такий, який відображений у романі В.Малика.

Намагаючись яскраво і всебічно змалювати  образ головного героя, В.Малик  показав його у хитроплетиві подій, пов’язаних із обома наскрізними  сюжетними лініями роману. Перша  – це історія боротьби різних родів  і племен проти гуннської навали. Еволюція образу Кия простежується  в зв'язку з цією боротьбою. Уже  на перших сторінках роману знайомимося  з Києм, двадцятиоднорічним отроком. Він “високий, ставний, широкоплечий” [5, 5], хоробрий, без вагання приходить  на допомогу родині князя уличів Добромира: “Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!” [19, 18]. Однією з характерних рис, що відрізняла Кия від ровесників, була його зацікавленість історією предків його роду, чим і була обумовлена у романі вставна новела “Слово про короля Божа”. Пізнане Києм минуле “стукало в серце” [19, 25], змушувало юнака замислюватися над долею племені. Здобуті знання не тільки підказували відповіді, а й породжували нові питання, які стосувалися взаємовідносин між родами, племенами. Поступово, і це засвідчується цілим рядом епізодів, формувався Кий-політик, Кий-дипломат, Кий-військовий діяч. Участь у перших боях із гуннами, поразки у них змусили Кия глибоко замислитися над тим, як саме треба протистояти завойовникам: “Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегороджене полянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючи повітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, в сто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю. Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?” [19, 146].