Що ж стосується
роману П. Куліша "Чорна рада",
то, насамперед, треба зауважити,
що сутністю історичного твору
є художньо-естетичні осмислення
історичного факту, його белетризація,
тобто, взаємодія художньої та
історичної інформацій. Історична
інформація (наукова правда) як система
певних історичних факторів уводиться
автором у тканину художнього
твору і відображається у світі
індивідуальних художньо-естетичних
поглядів. Важливим при цьому
є історичне знання як складник
авторського мислення, оскільки
письменник вільно оперує фактами,
добре знає документи, прагне
переосмислити історію на художньому
рівні. Ці факти спричинюють
цілу низку питань, пов'язаних
з потрактуванням художніх текстів
історичної тематики.
Здобутком Куліша як
першого українського романіста
є структура твору. Куліш домігся
послідовного, логічного розгортання
сюжету. Якщо мають місце такі
докладні описи, як зображення
Хмарища, хутора Гвинтовки чи
прощання запорожців зі світом,
то це спосіб введення нових
персонажів до твору, а не
етнографічні екскурси. Письменник
визначив ідейний центр твору,
навколо якого зосереджував основні
лінії,- рада 1663 p., де розв'язується
основний конфлікт. Це кульмінація.
Проте зіткнення двох ворожих
сторін готується вже з першого
розділу всім розвитком сюжету.
Цілеспрямовано розвивається
основна сюжетна лінія - показ
чвар в Україні за гетьманську
булаву після смерті Б. Хмельницького,
збагачення старшини, соціальні
суперечності між багатою верхівкою
і незаможними шарами українського
суспільства, що й призводить
до драматичного конфлікту.
Хоча сюжетна лінія
роману жодного разу не сягає
легендарних Дніпрових порогів
і автор не вводить читача
на територію Січі, її образ
присутній у романі: він - у
спогадах старих січовиків, у
діалогах козаків за столом
чи в дорозі, у відступах-роздумах
самого автора. "Запорожжя споконвіку
було серцем українським, на
Запорожжі воля ніколи не вмирала,
давні звичаї ніколи не забувались,
козацькі предковічні пісні до
посліду днів не замовкали,
і було те Запорожжє, як у
горні... Як вода в Чорному морі
не переведеться, поки світ сонця,
так і в Січі до віку вічного
не переведуться лицарі. З усього
світу злітаються вони туди, як
орли на недоступну скелю"
В історичних поглядах
П.Куліша проглядається виразна
тенденція до злиття "вальтерскоттівського"
(історіографічного) і "гоголівського"
(фольклорно-поетичного) типів художнього
історизму, що означало не просто конкретно
історичний підхід до аналізу фактів історії,
а й естетичне осмислення і концептуальний
їх виклад у тісному поєднанні з творчою
фантазією автора у відтворенні історичного
духу, колориту.
Пантелеймона Куліша
цікавили не тільки справжні,
конкретні історичні події і
факти, а, головним чином, відображення
і спосіб їх відтворення в
народнопоетичній творчості, в
свідомості народу.
В епоху романтизму,
що був також своєрідною відповіддю
на прискорення попереднього
суспільного розвитку, ломку старих
феодальних порядків, народ як
головний суб'єкт історичного
життя з усім притаманним йому
комплексом уявлень, звичаїв,
культури і мови опиняється
в центрі всіх форм суспільної
свідомості, стає головною рушійною
силою і таким же аргументом
у боротьбі пригноблених націй
за самостійне існування. Саме
на цьому тлі й відбувається
процес поєднання в творчості
П.Куліша історії, етнографії, фольклористики,
літератури із суспільно-політичною
концепцією вільного розвитку
етносу .
Події, змальовані в
тексті, відбуваються в скорому
часі після возз'єднання України
з Росією. На Україні розгортається
складна політична боротьба за
владу, що призводить до Чорної
ради в Ніжині 1663 року, на якій
було скинуто наказного гетьмана
Сомка, а замість нього обрано
Івана Брюховецького. У раді, крім
козацької старшини, брали участь
запорожці, селяни, міщани ("чернь")
- тому її названо чорною.
Українська історія
є трагічно багатою на численні
приклади громадянських конфліктів,
кривавих міжусобиць, пошуків "внутрішнього
ворога", коли суспільство ділили
на "своїх" і "чужих", еліту,
що має дане Богом право
керувати, та "голодранців". Наслідки
таких розколів української громади
завжди були воістину страшні.
Руйнувалися підвалини державності,
не в останню чергу внаслідок
безмежного соціального розшарування,
витоптувалися крихкі паростки
громадянського суспільства, катастрофічно
знижувалась "вартість" людського
життя.
Саме ці думки Куліш
розкриває у 14 та 15 розділах "Чорної
ради", де через літературні
образи гетьманів, старшин, а
також запорожців розповідає
події, які відбулися у Ніжині,
на зловісній Чорній раді.
Події, що відбулися
в середині червня 1663 року в
Ніжині на Чернігівщині, мають
бути й предметом уважного
вивчення нових поколінь українців,
що цікавляться своєю історією
та відчувають себе громадянами
своєї Вітчизни, і виключно актуальним
моральним уроком. У ті дні
там була скликана знаменита
Чорна рада, зауважимо, рада виборна:
метою її було обрати нового
постійного гетьмана Лівобережної
України з двох реальних претендентів
на цю посаду: Якима Сомка та
Івана Брюховецького, за участю
представників десятків тисяч
"чорного", незаможного люду - селян,
міщан, бідних козаків та іншої
"голоти". Активними дійовими
особами цієї історичної драми
були, звичайно ж, і провідники
козацької старшини на чолі
з тим же Якимом Сомком, котрий
був тоді "наказним" (тобто виконуючим
обов'язки) гетьманом, і маси запорозького
низового козацтва, і, нарешті,
посол московського царя Олексія
Михайловича, царський окольничий
князь Гагін із чималим загоном
війська. Подивимось, як відбувалися
вибори в Ніжині, результати яких
ще більше загострили суспільну
кризу доби Руїни та визначили
майбутній розвиток подій в
Україні.
Отже, яким же було
історичне тло драми, що розігралась
у Ніжині в червні 1663 року. Як
ми вже зазначали вище, невдовзі
після смерті гетьмана Богдана
Хмельницького (1657 рік) в Україні
розпочалась складна політична
боротьба за владу (за посаду
гетьмана послідовно змагались
Іван Виговський, Юрій Хмельницький,
Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван
Брюховецький, згодом - Петро Дорошенко).
Але варто мати на увазі,
що, окрім політичної "складової"
(боротьба точилася між прихильниками
"західної", тобто пропольської,
та промосковської орієнтації; трагічно
мало було поборників орієнтації
проукраїнської), катастрофічні події
Руїни мали ще й складову
соціальну. Увесь час поглиблювалась
прірва між заможними козаками
(як сказав Куліш: "тяжко грошовитими",
або кармазинниками, і основною
масою народу (селянство, міщанство,
незаможне козацтво). Ці люди пам'ятали
про обіцянки Хмельницького дати
не тільки національну та духовно-релігійну
свободу, але й землю, й волю. А реально
кількісно невеликий прошарок козацької
старшини, зосередивши у своїх руках політичну
владу й майже всю власність, виконувати
оці обіцянки зовсім не збирався. Це багато
в чому й пояснює перебіг подальших подій.
Важливе місце в
романі відведено показу бідноти
- селянства, міщан, козацької
голоти. Зрештою, саме ці верстви
суспільства, "чернь", і визначають
наслідки чорної ради - обрання
гетьманом Івана Брюховецького.
Біднота в романі виступає
загальною масою, хоч і активно
діючою. Її представники показані
тільки як епізодичні персонажі,
вони не індивідуалізовані. Проте
з окремих сцен, епізодів, з того,
як змальовує П. Куліш їхню
поведінку, дії, їхні розмови,
виступає узагальнений образ
народу як "черні", не здатної
усвідомити загальнонародні інтереси,
готової до стихійного бунту,
грабіжництва, нерозумних вчинків.
Ось як описує Куліш
народ, що зібрався на раду:
"Виїхали на узлiссє, аж людська
юрма усе поле вкрила, а найбiльш
чернь мужики. Мужики ж i мiщане
валять купами, а козацтво йде
лавою пiд мiсто. А пiд мiстом
розiп'ято царський намет i московське
вiйсько з боярами стало. З
правого боку суне з своєю
стороною Брюховецький, а з лiвого
Сомкове вiйсько виступає. Тiлько
ж за тими купами люду мало
що можна було й розгледiти.
Хiба по корогвах можна було
розпiзнати, де запорожцi, а де
городовi. У запорожцiв на бiлих
корогвах тiлько червонi хрести, а
в городових орли i всяке мальованнє
з золотом. Гомiн чинивсь по
полю скрiзь такий, мов пiдступає
орда. Одно конем їде, друге
пiхом; той у кармазинах, а тiї
в личаках та в семрягах. Поперед
себе звелiв Гвинтовка їхати
чотирьом козакам, а то б
i не протовпивсь до намету..."
У 1660 - 1661 роках став явним
процес руйнування раніше єдиної та централізованої
гетьманської влади. Правобережна Україна
визнала своїм гетьманом Павла Тетерю
(цей регіон загалом залишався сферою
впливу Польщі), а за посаду гетьмана Лівобережної
України розпочалася запекла боротьба.
Наказним гетьманом став Яким Сомко, родич
Богдана Хмельницького (брат його дружини),
представник "статечної", найбільш
заможної частини козацтва. В політичному
плані Сомко (як й інший "претендент
на булаву", ніжинський полковник Василь
Золотаренко), безперечно, орієнтувався
на Росію, проте водночас був і прихильником
широкої автономії України. Але не це відіграло
фатальну роль у долі цих двох яскравих
представників тодішньої козацької верхівки.
Згубним і для їхньої кар'єри, і для життя
стало інше, а саме - становий егоїзм.
А козацька голота
розуміла свободу по-своєму. Ось
як викладає свій погляд на
волю, рівність та справедливість
неназваний старий козак з
"Чорної ради": "Горе, що старожитні
козаки, що з предку-віку козаками
бували, військовій черні позавиділи,
не схотіли ділитись рівно... Прийде,
було, полковник або військовий
старшина до гетьмана: "Благослови,
пане гетьмане, зайняти займанщину!"
- та й займає, скільки оком
закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних
озер, і вже це його родова
земля... Отак-то, братці, отак-то, діти,
тії багатирі, тії дуки-срібляники
з голоти розплодились! У Хмельниччину
рідко який шляхтич зачепивсь
на Україні, приставши у козацтво,
а тепер їх не перелічиш!"
Нажаль і мужицький
прошарок змальований у Куліша
не світлого боку, багато хто,
під розбрат та шум, мріє
собі нагребти побільше добра,
між народом точаться розмови
про те, що запорожці добро
панське на всіх будуть ділити:
" - Ну, вже, брате, - каже
інший, - з порожніми кишенями
до жінок не вернемось! А
другий, сміючись:
- Заробимо лучче, ніж
на косовиці! Бач, у яких пани
кармазинах, які тиляги пiд золотом
та пiд срiблом понадiвали! Аж
хрястить! Усе наше буде!
- Та й коло крамних
комор руки погріємо! Казали запорожці,
що все порівну між миром
поділять..." (с. 129).
Чи дивно, що саме
на такому тлі зійшла зловісна
для України "зірка" Івана
Мартиновича Брюховецького, колись
- особистого охоронця Хмельницького
та його слуги, а тепер - найпершого
"заступника народу", спритного
демагога та кар'єриста. Його гасла,
як вони подані у "Чорній
раді", дуже прості: "Серце моє
болить, дивлячись на ваше убозтво...
За батька Хмельницького текли
по Вкраїні медовії ріки, люд
убиравсь пишно та красно, як
мак у городі; а тепер достались
ви таким старшинам та гетьманам,
що скоро й шкуру з вас
іздеруть. Не знатимете під моєю
булавою жодного козака або
козацького старшини над собою
паном: усі будемо рівні!" (с.
103).
Оцим підступним політичним
жонглером була людина, зовнішність
та одяг якої Куліш описує
так: "Чоловічок сей був у
короткій старенькій свитині,
у полотняних штанях, чоботи шкапові
попротоптувані - і пучок видно.
Хіба по шаблі можна б догадуватися,
що воно щось не просте: щабля
аж горіла од золота; да й
та на ньому була мов чужа.
І постать, і врода в його
була зовсім не Гетьманська.
Так наче собі чоловік простенький,
тихенький. Ніхто, дивлячись на
його, не подумав би, що в сій
голові вертиться що-небудь, опріч
думки про смачний шматок хліба
да затишну хату. Тільки очі
були якісь чудні - так і
бігають то сюди, то туди і,
здається, так усе і чигають
ізпідтішка чоловіка". Але юрба
простих людей вірить цьому
пройдисвіту: "Безумна якась радість
у всякого в очах і річах.
Усюди знай викрикують: "Іван
Мартинович, батько наш любий!".
Прості запорожці вірили, що вони
"тепер перші люди в світі.
Кажуть, подаровав їм цар усю
Україну" (с. 102).
Весною 1663 року становище
на Лівобережній Україні загострилось
до краю. Брюховецький аж ніяк
не обмежувався популістською
агітацією, він постійно й наполегливо
апелював до Москви від імені
усіх запорожців, стверджуючи, що
козацька рада у Козельці (1662 року),
на якій Якима Сомка було
обрано наказним гетьманом, є,
кажучи сучасною мовою, нелегітимною,
бо на ній не було представників
Запоріжжя. І Москва прислухалася
до нього. Коротше кажучи, цар
Олексій Михайлович через свого
посла Гагіна призначив "окончательную"
раду з виборів гетьмана, котра
й відбулась у Ніжині 14-17 червня
1663 року.
На початку ради - а
на ній явно переважали селяни,
міщани й голота, "оброблені"
Брюховецьким! - Сомко спробував,
апелюючи до Гагіна (втім, це робили
обидві сторони) проголосити себе
винятково законним гетьманом: "А
кругом радного колеса крик i гомiн
такий, мов Чорне море грає.
Однак почув Сомко, як закричали
йому брюховцi:
- Положи й ти булаву!
Положи бунчук i корогов, переяславський
крамарю! Сомко звелiв ударити
своїм тимпанникам у срiбнi бубни.
Ущухнув трохи галас. Вiн тодi
голосом чистим i поважним, мов у
золоту трубу, протрубив:
- Не положу! Нехай скажуть
менi мої пiдручники (i поглянув
гордо на обидва боки). А вас,
голодранцiв, я не знаю, звiдки
ви втерлись мiж козацьке лицарство!"
(с. 130).
У відповідь "брюховці"
напали на Сомка зі старшиною,
мало не вбили їх, через що
ті змушені були шукати рятунку
в стані московського війська.
Ось як розказує про ці події
П. Куліш: "А запорожці схопили
Iванця за руки да вже й
на стіл саджають, i булаву й
бунчук до рук дають. Зопхнули
й князя з думними дяками, як
поперлись.