Після поразки на
Ніжинській "чорній" раді Сомко
просив притулку й оборони
в російських представників Ромодановського
й Гагіна, але ті видали його
Іванцеві, який не забарився приректи
в'язня до смерті.
Звісно П. Куліш ідеалізує
в романі образ Сомка. Наказний
гетьман Сомко щиро засмучений
недолею рідного краю, він - продовжувач
справи Богдана Хмельницького.
Про це свідчать Сомкові слова:
"Зложити докупи обидва береги
Дніпрові, щоб обидва приклонились
під одну булаву!"(с. 44). Він щирий
і незлобливий лицар, гордий
і розумний ватажок. Коли вірні
йому козаки вирішили покласти
голови, але не віддати свого
гетьмана на поталу, він говорить:
"Братці милі! Що вам битись
за мою голову, коли погибає
Україна!" (с. 135). Портрет Сомка
у романі подано романтичними
фарбами, виразами схожими на
історичні пісні та легенди,
автор нам подає гетьмана таким,
яким бачив його народ: "Сомко
був воїн уроди, возраста і
красоти зіло дивної" (пишуть
у літописах); був високий, огрядний
собі пан, кругловидий, русявий;
голова в кучерях, як у золотому
вінку; очі ясні, веселі, як зорі;
і вже чи ступіть, чи заговорить,
то справді по-гетьманськи..." (с.
42).
Благородно поводиться
він в останню годину життя,
відмовляється врятуватися ціною
смерті Кирила Тура, який прийшов
визволити його з в'язниці. Сомко
виступає за єднання з Росією,
прагне зберегти кращі народні
традиції, з повагою відгукується
про запорожців. Він виступає
у романі уболівальником за
долю України, не хоче, щоб через
його особисті інтереси почалися
чвари.
В уявленні П. Куліша
саме така людина могла об'єднати
в одне могутнє ціле Україну,
тому і Сомко в романі носій
саме цієї ідеї - прибічник возз'єднання
Право- та Лівобережної України.
В романі цю ідею висловлює
полковник Шрам: "- Браттє моє
миле! - рече тоді полковник Шрам.-
Тяжко моєму серцю! Не здолаю
більш од вас таїтись! Їду
я не в Київ, а в Переяслав,
до Сомка-гетьмана; а іду от
чого. Україну розідрали надиос:
одну часть, через недоляшка
Тетерю, незабаром візьмуть у
свої лапи ляхи, а друга сама
ію собі перевернеться кат
знає на що. Я думав, що Сомко
вже твердо сів на гетьманстві,-
а в нього душа щира, козацька,-
так міркував я, що якраз
підійму його з усіма полками
на Тетерю, да й привернем усю
Україну до одної булави. Гіркої
підніс ти моєму серцю, божий
чоловіче, да ще, може, як-небудь діло
на лад повернеться, їдьмо за
мною на той бік: тебе казаки
поважають, твоєї ради послухають..."
(с. 16).
Сомка автор наділяє
характерними рисами українського
полководця і державного діяча
- тими рисами, якими наділив його
народ в думках, піснях легендах.
На відміну від ідеалізованого
образу гетьмана Сомка. Образ
Брюховецького змальований автором
в більш реальному ключі. Звісно,
що Куліш негативно оцінює
свого героя. В першу чергу
це виражається в словесному
портреті Брюховецького в романі:
"...іде збоку чоловік середнього
росту й віку, а за їм і
по боках його ціла юрба
усякою люду - і запорожці, і
городове козацтво, і мішане, і
прості мужики-гречкосії...Чоловічок
сей був у короткій старенькій
свитині, у полотняних штанях,
чоботи шкапові попротоптувані -
і пучки видно. Хіба по шаблі
можна було б догадуватися, що
воно щось не просте: шабля
аж горіла од золота, да й
та на йому була мов чужа.
І постать, і врода в його
була зовсім не гетьманська.
Так наче собі чоловік простенький,
тихенький. Ніхто, дивлячись на
ньою, не подумав би, що в сій
голові вертиться що небудь, опріч
думки про смачний шматок хліба
да затишну хату. А як придивишся,
то на виду в його щось
наче ще й приязне: так би,
здається, сів із ним да погуторив
де про що добре да мирне.
Тілько очі були якісь чудні
- так і бігають то сюди, то
туди і, здається, так усе й
читають ізпідтишка чоловіка..."
(с. 102).
Риси характеру Івана
Брюховецького - це самолюбство
і амбіційність, підлість, вміння
схилити на свій бік впливових
осіб, байдужість до людського
життя, нехтування мораллю Запорожжя,
слабкодухість. Ця авторська характеристика
збігається і з історичною
постаттю Брюховецького, його
підступність та лицемірні вчинки,
які зафіксовані літописом, ми
вже розглядали у попередньому,
другому розділі. Своє негативне
ставлення до героя автор постійно
підкреслює зневажливими характеристиками
та висловами: "...мізкує собі
ледачий Іванець", " - позирав
гордо...узявшись у боки... Брюховецький
суне", тощо. Брюховецький прямий
антагонiст Сомка. Вiн лукавий,
пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи
зменшити побори старшини i обмежити
захоплення нею маєтностей, втираючись
у довiр'я простолюду, вiн намагається
справити вигiдне враження, бути
малопомiтним, скромним. А добившись
свого, вiдверто й цинiчно розкривається
перед тими, хто його пiдтримував.
Пiсля Чорноп ради Брюховецький
брутально лає голоту ("мужва
невмивана", "дурне мужицтво"),
загрожуючи всiх порiвняти батогами,
глузує зi старих сiчовикiв.
Прибiчником Брюховецького
стає новоявлений магнат Гвинтовка.
Колишнiй козак, посiвши величезну
займанщину, перетворився на пана.
По-панському свавiльний вiн iз
слугами, з мiщанами, яких називає
"хамовим кодлом", "вразькими
личаками" i наказує бити й гнати
зi свого двору батогами. Його
речi та звичап, на думку Шрама,
годились би i звiрю Єремi Вишневецькому.
А Черевань влучно пiдмiчає: "То
були Вишневецькi та Острозькiп,
а тепер пiшли князi Гвинтовки..."
(с. 86). Не переконання веде Гвинтовку
до Брюховецького і доля Украпни
його не хвилює. Вiн спритно
орiєнтується, на чиєму боцi
тимчасова перевага, щоб не програти.
Гвинтовка запанував на польсько-російський
манер (то він вів себе як
князь, заради чого й одружився
з ляшкою, то, як російський поміщик,
полював з хортами й обзивав
слуг "чертями"). Гвинтовка на
перший план ставить власне
багатство, високий титул і
розкіш, а не Україну. Шрам так
характеризує суть Гвинтовченого
"патріотизму": "І Єремі дорога
була Україна, і він махав
за нею шаблею: як не махати,
боронячи свої маєтності?".
Куліш показує, як
Гвинтовка ламає усталені законом
і мораллю правила у ставленні
до власної дружини, безцеремонно
втручається в особисте життя
небоги, Лесі Череванівни, намагаючись
її одружити то з Вуяхевичем,
то з Брюховецьким, щоб закріпити
своє полковництво при новому
уряді родинними зв'язками.
Хоч Кулiш змалював
постатi авантюрника Брюховецького
i його прибiчникiв дещо однобоко,
свiдомо перебiльшивши пх негативнi
риси, роман звучить досить реалiстично.
Отже, якщо образ Сомка
автор змальовує в прикрашеному
вигляді, прагнучи показати людину
державного розуму, державних інтересів,
то Брюховецького він характеризує
як підступну, зрадливу і властолюбну
натуру. Це політичний авантюрист,
людина без честі і гідності.
В ряду історичних
персонажів, Куліш згадує і Павла
Тетерю - сумнозвісного гетьмана
Правобережної України. Відчуваючи
сильне невдоволення народу, Юрась
Хмельниченко на початку жовтня
поклав булаву й постригся
в ченці, призначивши Тетерю
наказним гетьманом. За кілька
днів Тетеря скликав на раду
в Чигирині правобережну старшину
й чернь, де його обрали гетьманом,
з тим, що Україна та Запорозьке
військо й надалі визнаватимуть
залежність од Польської корони.
Тетерю вибрано не одностайно.
Прибічники Росії не схвалювали
його кандидатуру. Одразу ж
після виборів Тетеря відкрито
перейшов на бік Речі Посполитої.
Збереглося кілька його листів
до польського короля, в яких
він просить надіслати йому
в поміч коронні війська, щоб
спільно з ними вигнати орду
й приєднати також і Лівобережну
Україну до Польщі.
Тетері довелося вступити
в боротьбу з лівобережним
гетьманом Якимом Сомком, а потім
і з його наступником Іваном
Брюховецьким, які намагалися об'єднати
своєю булавою обидва береги
Дніпра під зверхністю Росії.
Вірним сподвижником
Сомка зображено паволоцького
полковника й попа Шрама, палкого
поборника об'єднання України.
Йому відведено в романі багато
місця, й саме через образ
Шрама П. Куліш найповніше розкриває
свої погляди.
Шрам - доброчесна, шанована
людина, відважний воїн. Привертає
до себе увагу незвичайна зовнішність
цього полковника - священика. Мужньо
веде себе Шрам у бою, його
стійкість викликає здивування
навіть у бувалих воїнів: "Що,
тебе Господь сотворив із самого
заліза?" (с. 118). Паволоцький полковник
Шрам - одна з центральних постатей
роману - людина досвiчена, мудра.
Вiн добре розумiє, чого прагнуть
претенденти на гетьманську булаву,
правильно оцiнює їхнi полiтичнi
та вiйськовi сили. Заради незалежностi
України Шрам готовий вiддати
сили й лiта, що йому судилося
ще прожити. Вiн їде до Якима
Сомка, щоб словом i дiлом допомогти
йому в цiй справi - "привернути
всю Україну до однiєї булави".
Шрам - iдеально-романтичний
образ, який усiма силами прагне
добра та спокою Українi. Навiть
стосовно єдиного сина Петра,
якому Божий Чоловiк пророкував,
що той помре своєю смертю,
вiдповiдає: "Нехай лучче поляже
од шаблi i од кулi, аби за добре
дiло, за цiлiсть України, що
ось розiдрали надвоє" (с. 18).
I загинув Шрам теж за
Україну, коли, рятуючи Паволоч,
сам здався Тетерi й прийняв
усю вину на одного себе: "Шрам
паволоцький, жалуючи згуби паволочан,
сам удавсь до Тетері і прийняв
усю вину на одного себе. І
Тетеря окаянний не усумнивсь
його, праведного, як бунтовника, на
смерть осудити й осудивши, повелів
йому серед обозу військового
голову одтяти" (с. 156).
Шрам рішуче відстоює
право старшини вирішувати всі
державні питання, із зневагою
ставиться до простого народу,
козацької голоти, запорожців, при
цьому захоплюється їх героїчними
подвигами у минулі часи. "Перевелися
тепер уже кат знає на що
запорожці. Поки ляхи да недоляшки
душили Україну, туди тікав
щонайкращий люд з городів,
а тепер хто йде на Запорожжя?
Або гольтяпака, або злодюга, що
боїться шибениці, або дармоїд,
що не звик заробляти собі
насущного хліба",- говорить Шрам
(с. 37).
Проте в ставленні
до козацтва Шрам, як і сам
П. Куліш, досить непослідовний.
Він захоплюється їх героїчними
вчинками в боротьбі проти
польської шляхти, татарських людоловів,
їх відвагою, відданістю січовим
звичаям, безкорисливістю. Із
вдячністю пригадує, як запорожці
(отаманом яких виявився саме
Кирило Тур) врятували йому
життя.
Гідний батька його
син Петро - "орел, не козак".
Хоробрий, завзятий та мужній, він
робить перші успіхи у військовій
справі - здобуває вороже знамено.
Петpо Шpаменко - лицаp, добpий козак,
сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість
і відданість батьківщині дивує
бувалих козаків: "Hе кожен здатен
під кулями велику pіку пеpепливти".
По-лицаpськи відбиває він у
Киpила укpадену дівчину, захищає
її честь.
Петро Шраменко і
Кирило Тур - юне козацтво, оповите
романтикою і гідне подиву. Молоді
козаки добре знають звичаї
Запорізької Січі і продовжують
її традиції, втілюють у собі
кращі риси запорізького козацтва
- волелюбність, завзяття, героїзм.
Молодість прагне слави
і звитяги, самостверджень. Водночас
вихідці з різних станів Кирило
Тур і Петро Шраменко далеко
не завжди розуміють один одного,
їх політичні й моральні орієнтири
часто не збігаються. Звичайно, по-різному
виховували своїх синів синів
Іван Шрам і рядовий запорожець
Тур, який зовсім маленьким
хлоп'ям привіз Кирила на Січ,
де той і виріс. Старий Шрам
хотів бачити Петра патріотом,
людиною твердої вдачі і відповідно
формував його, хоч Петро був
у душі ліриком. Кирило ж
на корзацькій вольниці виріс
гордим, впевненим у своїх силах,
ніколи нікому не поступався
гідністю. Коли Петро не міг протистояти
в суперництві Сомкові, бо був підлеглим
гетьманові, то для Кирила в любові всі
рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину
щиро, але Петро добивався взаємності,
а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав,
що для повного щастя вистачить і його
любові, а жінка полюбить потім. Варто
звернути увагу на той факт, що з часом
Кирилова любов не погасла й не пропала.
Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу
з нелюбом, але не присилував стати його
дружиною, а залишив у Череванів, даючи
право вибору.
Кирило - найколоритніший,
найяскравіший персонаж роману.
Змальований Тур неоднозначно, багато
чим нагадує героїв народних
дум та історичних пісень. Відважний
і великодушний, він ладен віддати
життя за бойове побратимство,
козацькі звичаї.
Курінний отаман запорожців,
мужній, але химерної вдачі воїн.
Життя його сповнене пригод, те,
що він робить, під силу лише
велету. Головне для Кирила, сина
запорожця, - козацька честь: "Лучче
мені проміняти шаблю на веретено,
аніж напасти вдвох на одного"
(с. 63). Мета його життя - здобути
славу, що переживе лицаря. Головне,
щоб лицар стояв за праве
діло і бив ворога. Життєва
філософія Кирила - філософія свободи,
любові та гуманізму, коріння
яких у легендах та переказах
про козака Мамая, у характерництві
запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи
образ Тура, використав розповіді
про козацьку винахідливість
і безпечність: зокрема, про
те, як козаки напускали ману
на ворога й тим-то так легко
перемагали його. В основі химерності
Кирила - глибока й вразлива українська
емоційність, безмежна любов до
людини й світу, прагнення зігріти,
розвеселити світ.