Реакреації Андруховича

Розділ 2. Моделі художнього простору в романі Ю. Андруховича  «Рекреації»

Найважливішою ознакою досліджуваного твору, що визначає побудову його образної структури, є карнавальність. Згідно з концепцією М. Бахтіна, карнавальні дійства подавали неофіційний аспект світу, людини й людських відносин: «Заперечення офіційної, панівної правди веде за собою утвердження нового, більш прогресивного й вдосконаленого порядку» [46, с. 6]. Ця карнавальність репрезентативно реалізована у художньому світі роману «Рекреації». Мотив перетворення, воскресіння простежується і в назві роману Ю. Андруховича («рекреація» можна розшифрувати як «наново-творення» [45, с. 6]), і в назві основної події твору – Свято Воскресаючого Духу. Отже, заново народитися повинен і цілий світ (зокрема, українська культура), і кожний, хто потрапив на це свято. Відповідно до цих двох рівнів відродження, принцип карнавальності реалізується як в поетиці роману взагалі, так і в конкретних сюжетних епізодах.

Під час прочитання «Рекреацій», найперше впадає в око заперечення «лексичного пуританства» [46, с. 6]. Ю. Андрухович використовує численні розмовні, жаргонні та лайливі слова і вирази («неслабо», «дурхата», «крейзуха», «зшизів», «лажа» та ін. [1]). По-друге, відбувається знищення межі між фантастикою і реальністю. Дія відбувається, як уже зазначалося, в неіснуючому місті Чортопіль, з’являється персонаж, пан Попель, що має демонічні ознаки, але разом з тим ми постійно наштовхуємось на реалії тогочасного життя часів перебудови. По-третє, у тексті наявні зв’язки з іншими творами західної, російської та української літератур. Найважливіші з них – це алюзії на вже згадуваний роман «Майстер і Маргарита» М. Булгакова та «Енеїда» І. Котляревського: «Таким чином, в карнавальній процесії формується образ нової постколоніальної спільності у вимірах простору і часу. Замість радянського культурного контексту виникають інші контексти, з яких можна черпати культурну енергію» [46, с. 7].

Карнавалізоване свято Воскресаючого Духу вплинуло на кожного з чотирьох головних героїв, що були запрошені на нього головним режисером цього дійства: «Між індивідуальним світом кожного з них та карнавалом, що прагне об’єднати в єдине святкове ціле своїх учасників, не може не виникнути напруга. І Орест Хомський, і Гриць Штундера, і Юрко Немирич, і Ростислав Мартофляк – всі вони непересічні, кожен із своїм неповторним, інколи трагічним світом. Звідси їхній інстинктивний потяг до самотності, який оберігає їхнє внутрішнє буття, надає відчуття самодостатності, заважає злитися із різнобарвним і безликим натовпом» [46, с. 7].

Відсвяткувавши  свою зустріч в пивничці та ресторані, побродивши серед карнавалу, друзі розходяться кожний своїм шляхом: «І ви безсилі щось тут казати, щось тут змінити – ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити дурниць…тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…» [1, с. 71-72]. Мета подорожі кожного з них – віднайдення самототожності. В розумінні цього читачеві допомагають саме художні моделі простору, використані Ю. Андруховичем.

2.1 Позаміський простір

Позаміський простір у романі Ю. Андруховича «Рекреації» представлений образом дороги до Чортополя та дороги через ліс до Сільця, з якого були вивезені діди Гриця Штундери. Залізницею прибуває письменник Орест Хомський, а автотрасою, в автобусі їдуть відомий поет Ростислав Мартофляк з дружиною Мартою, і «крайслер імперіал» в компанії пана Попеля привозить «мандрівних поетів» Гриця Штундеру та Юрка Немирича. Ще на залізниці ми бачимо, що рекреації – свято Воскресаючого Духу – викликали неабиякий ажіотаж серед українців: «У Львові ти зрозумів, що в напрямку Чортополя відбувається мало не паломництво. Всі загальні вагони були набиті публікою, що квапилася на свято, переважно студентством і петеушниками, котрі, як тільки поїзд рушив, повідкривали вікна і, вистромивши з них безліч синьо-жовтих прапорів, почали співати стрілецькі» [1, с. 34].

Ю. Андрухович не випадково  використовує порівняння дороги до Чортополя  з паломництвом. Відомо, що паломництво  має на меті відвідування святих місць і поклоніння ним. Так, ми розуміємо, що свято Воскресаючого духу означає дещо більше для людей, ніж просто відпочинок. Люди їдуть туди зі сподіваннями воскресити дух України, а отже відродитися самим, а деякі дійсно хочуть відвідати святі місця: «…На кожній зупинці поїзд облягають нові натовпи паломників до Чортополя з гітарами й наплічниками, трапляються й пониклі дідусі та бабусі, адже їм було повідомлено, що на свято прибуде єпископ – навіть цілих два єпископи: один зі Львова, другий з Канади, і вони благословлятимуть усіх бажаючих, а також освятять у Чортополя дерев'яну церкву Воскресіння, пам'ятку XVIII століття, в якій ще донедавна зберігалися паперові тюки з мінеральними добривами, Хомський» [1, с. 37].

Значення  дороги в літературі величезне: нечасто  твір обходиться без яких-небудь варіацій мотиву дороги. Особливо важливу роль відіграє тісний зв'язок мотиву зустрічі з образом дороги. Дорога – переважне місце випадкових зустрічей: «На дорозі перетинаються в одній часовій і просторовій точці просторові і часові шляхи багатьох різних людей – представників всіх станів, майна, віросповідань, національностей, віків» [9, с. 87].

Усі головні  герої по дорозі до Чортополя зустрічають  різних людей, і ці зустрічі надають нам певні характеристики героїв: «Якого ти дідька ідеш у той Чортопіль, де, можливо, нікому не потрібним будеш і зайвим, Хомський?» – думає поет [1, с. 34]. Він їде з Ленінграду, він жодного разу не відвідував Чортопіль – «нашу духовну Мекку» [1, с. 37]. На одній зі станцій Хомський звертає увагу на якусь дівчину, ми дізнаємося, що в Ленінграді він залишив іншу жінку, а в поїзді знайшов собі «туалетну коханку», при цьому згадуючи про жінку Мартофляка. Ці зустрічі в дорозі дають нам зрозуміти, що Хомський – ловелас, що потім підтверджується і словами Марти.

Мартофляк з дружиною їдуть автобусом по забитій автомобілями трасі. Цей  епізод представлений роздумами  Марти про свого чоловіка –  «майбутнє нації» Мартофляка – та про життя з ним. За М. Бахтіним, для роману перш за все характерне злиття життєвого шляху людини (у його основних переломних моментах) з його реальним просторовим шляхом-дорогою, тобто з подорожуваннями. Тут дорога порівнюється з життєвим шляхом. Дорога при цьому пролягає по рідній, знайомій країні, в якій немає нічого екзотичного і чужого [9]. Марта дійсно не раз бувала у Чортополі: «…Я сюди часто їздила у дитинстві з батьками, дорогу знаю майже напам'ять, он уже Писана Скала видніється, за нею – акведук, кажуть, справді староримський, потім буде «Колиба» з невивітрюваним шашличним духом, потім будинок-музей Лянцкоронських в ґотичному стилі (які там ожини на схилах, рясніших не зустрічала!)…» [1, с. 40]. Думки Марти спрямовані на роздуми про Мартофляка, життя з яким втомлює молоду ще жінку, але вона все ж кохає його, він став частиною її: «Це вже сім років минуло, як він посуд побив на весіллі, а він усе міцніше прив’язується до мене, влазить у мене, ховається в мене…» [1, с. 39]. Марта – дружина творчої людини, вона знає не тільки його найкращі якості, але й найгірші вади, і вона любить його і за перше, і за друге: «Мартофляк Ростислав, розквітаючий геній, нудний інтелектуал, балакун, дарунок небес, рідкісний діамант, надія згасаючого шляхетного роду, позбавлений спадщини граф, алкогольний маньяк, пристосуванець, офіційний поет, бич Божий, знаряддя диявола» [1, с. 39]. Подібних метафор у цій сцені багато. Ми визначили, що Марта кохає Мартофляка, але вона не рада цій поїздці. Вона знає, як пройде свято і як воно закінчиться: «…Ах, як усе відомо, звично, ці свята, це Воскресіння Духу, ця порожнеча…» [1, с. 39].

В автобусі також відбувається зустріч –  на них звертає увагу якийсь молодий  парубок. Марта думає, що це вона сподобалась хлопцеві, але виявилось той пізнав «сплячого пророка» Мартофляка. З цієї сцени розуміємо, що Марті не вистачає уваги збоку її чоловіка-поета, вона прагне бути коханою. Мабуть, це бажання й привело її до адюльтеру з Хомським.

Останній прояв просторового образу дороги – поїздка Штундери та Немирича фантастичним «крайслером-імперіалом» та знову ж таки зустріч з паном Попелем. В тому, що цей пан Попель – втілення диявола, ми переконуємось одразу: все, що він пропонує поетам, з'являється нізвідки, він це «видобуває» зі своєї «магічної кишені», і каже, що він і не молодий, і не старий, а вічний. По суті, Немирич та Штундера обідають з дияволом. Пан Попель має родину і в Швейцарії, і у Львові, і у Чортополі: «Здається, правда, що вони вже всі повмирали» [1, с. 44]. Дійсно, потім пан Попель приводить Немирича до маєтку, де розгулюють самі мерці. В демонічній природі Попеля переконуємось остаточно після його незвичайної розповіді про своє дитинство у Чортополі: «Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно…» (Курсив наш. – К. Р.) [1, с. 45]. Така аптека асоціюється не стільки з ліками, скільки з алхімією та чаклунством. Але поети не помічають демонічної суті пана Попеля, вони щиро та розкуто приймають диявольські подарунки. Це перша зустріч з демонічним Чортополем. Після вечері дороги поетів розходяться. Так, Гриць Штундера відправляється шукати місце, де було село, з якого депортували його рід. Відомо, що такі події, як голод за часів Сталіна та заплановані репресії української інтелігенції – історичні факти. Саме ці страшні історичні реалії постають в основі нічного паломництва Штундери. Тут яскраво проявилась одна з головних особливостей карнавалу – перевдягання. Гриць майже підсвідомо знаходить собі новий образ, що ріднить його з героїчним минулим українського народу: змінює зачіску на козацький оселедець та зичить у хлопця стрілецький костюм. Такий одяг відповідає його внутрішній, дещо войовничій, сутності й особливо його душевному стану на той момент: «Я навіть не знав до сімнадцяти років, що старий народився і виріс отут. Я здогадувався, що в минулому є якась таємниця, і я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не народжуються в Караганді» [1, с. 78]. Всю подорож Штундеру супроводжує голос діда, який колись розповідав Штундері про Сільце та ті страшні часи: «Вони виганяли нас псами. Мали з десяток лютих псів. До самої станції пси бігли по обидва боки дороги і несамовито гавкали на нас. Коні пошаліли від страху і неслися, як дурні…Усі були з чорними піднебіннями. То дуже люті пси. Їх неможливо чимось задобрити. Вони знають тільки дерти на шматки» [1, с. 79]. Штундері здається, що ті пси женуться зараз за ним, він чує їхній гавкіт, він переживає те, що пережили його предки – відбувається духовне возз'єднання українця з його корінням, відродження його історії.

Цікавим просторовим образом тут постає ліс, крізь який біжить Штундера. В ньому майже під кожним деревом похований «ворог народу» [46, с. 8]: «Два роки, ну, може, трохи менше, рік і пів, вони возили старою дорогою людей з чортопільської тюрми. Там, Грицю, якщо не брехати, то під кожним деревом убиті лежали. Такого лісу другого, певно, нема в цілому світі» [1, c. 80]. Гриць Штундера майже фізично відчуває присутність цих розстріляних, мерці оживають, ліс набуває містичного, фантастичного і сакрального значення. Це видно вже з його опису: «Ліс фосфоресцентний, світляний, білий, він порохнявіє, розвалюється, знизу його розпирають трупи. А я лиш покличу їх – і вони встануть. Устаньте, гей, усі в білому, світяться! Стоять обабіч стежки, простягають до мене руки, щось кажуть» [1, с. 80]. Тут варто звернутися до української міфології, де ліс – це простір, не засвоєний людиною: «Це одне з основних місцеперебувань сил, ворожих людині…через ліс проходить шлях до світу мертвих. Відповідно ліс дає притулок усіляким небезпекам і демонам, ворогам і хворобам. Поряд з цим, зазначається, що символіка лісу пов’язана на всіх рівнях із символікою жіночого начала або Великої матері…» [16, с. 195]. Дійсно, ліс у нашому випадку дає можливість Штундері побачити своїх мертвих предків, і водночас це пробуджує в ньому не жах, а почуття патріотизму та причетності до рідної землі – його Великої матері. Подорож Штундери закінчується його символічним падінням вниз у вириту траншею. Герой єднається зі своєю рідною землею: «Гриць відчув, як земля розверзається під ногами. Він падав у якусь, ще більшу, темряву, але навіть не крикнув, бо то була природна смерть – саме тут, поміж цими купами цегли, на будові казкового туристичного центру, лягти в підмурівок і заснути разом з травою рідного Сільця, як його найменший мешканець, ровесник тих, що ходили з ножами до лісу і на Ринок у Чортополі» [1, с. 82].

Треба сказати, що М. Бахтін пише про особливе значення «верху»і «низу» в карнавальній культурі. Знижуючи (відправляючи до могили, під землю або до тілесного низу – зад, репродуктивні органи), карнавал тим самим дає змогу відродитися (земля, материнське лоно символізують плодючість) [46, с. 8]. Ю. Андрухович, на наш погляд, відповідно до концепції російського вченого, демонструє в романі цей принцип буквально.

Таким чином, ми дійшли висновку, що головною ознакою роману є карнавальність подій, що відбуваються. Позаміський простір роману «Рекреації» представлений просторовими образами дороги до міста та шляху через ліс. Ці хронотопи дають змогу побачити, що околиці міста Чортопіль мають демонічну, містичну сутність. В цьому нас переконує зустріч з загадковим паном Попелем. Ми визначили, що на меті кожного з героїв – віднайдення самототожності. В позаміському просторі це відбувається з нащадком репресованих українців Грицем Штундерою, який проходить через містичний ліс, що повертає його в минуле. Також ми звернули увагу на символічне значення опису падіння, яке є передумовою відродження людини.

2.2 Міські хронотопи  в романі

Місто Чортопіль в «Рекреаціях» є прикладом міста – живого організму, який безпосередньо впливає  на події, що відбуваються з героями. Варто зазначити – відповідно до концепції М. Бахтіна про ідилічний та авантюрний простір [7] Чортопіль є авантюрним простором, тобто таким, де герої знаходяться у русі, з ними постійно відбуваються пригоди та зустрічі. Розглянутий нами позаміський простір в романі підтверджує цю думку. Авантюрним є простір самого міста, представлений рестораном та пивничкою, площею, де відбувається свято, борделем, до якого прямує Мартофляк, Віллою з Грифонами, куди потрапляє Немирич, готелем «Синьогора», самими вулицями Чортополя.

Діставшись  до міста, друзі вирішують відсвяткувати  зустріч. Вони потрапляють у пивну  «Під оселедцем», що знаходилась у підвальному приміщенні на площі Ринок. Герої спускаються під землю. Ми вже зазначали, що відправлення під землю не є випадковим. Потрапляння в пекло передує відродженню. Поети, спускаючись донизу, ніби проходять історичні етапи розвитку людства, про що говорить Мартофляк: «Виявляється, під кожним містом є ще одне місто – зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче – дохристиянські часи, потім – мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не має кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає…» [1, с. 54]. Ідея відродження випливає з цього спуску: «…Ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип’ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!» [1, с. 54].

Проте, пивна виявляється  схожою на пекло: "Зійшовши на саме дно (Курсив наш. – К. Р.) крутими слизькими сходами і продершися крізь густий задимлений ліс пияків, що їх у цій порі у пивничці було більше як завше…» [1, с. 46]. Ця частина роману дуже яскраво доводить концепцію М. Бахтіна про смерть чи сходження в пекло та воскресіння. Саме Свято Воскресаючого Духу проходить у пекельному місті з відповідною назвою.

В пивній герої знайомляться з програмою  Свята. Варто звернути увагу, що саме карнавальне свято мало початися опівночі. А це час, коли нібито й відбувається все містичне та диявольське. Символічним є й запланований кінець свята: «…Величавий мітинг протесту і сакральний бенкет на схилах Річки, омовіння тіл, Великі Вогнища» [1, с. 49]. Вода та вогонь – це символи очищення, які мають остаточно побороти «чорні сили зла та реакції» [1, с. 48] та воскресити Україну. Не можемо не згадати про режисера цього свята – Павла Мацапуру, який з'являється наприкінці роману. Ім'я Павла Мацапури зринає в описі пекла «Енеїди»: «Якусь особу мацапуру / Там шкварили на шашлику…» [10, с. 53]. У коментарях до «Енеїди» зазначається: «У судових хроніках з XVIII ст. Павло Мацапура значиться як злочинець, що на своїй совісті мав усі гріхи, включаючи людоїдство» [10, с. 53]. Проте в «Рекреаціях» його можна трактувати як «альтернативного бога» [46, с. 8], що підтверджується акцентом на світлі і сяйві в описі зовнішності головного режисера: «Він був просто геніальний, він сяяв, сяяли його окуляри, зуби, сяяли його чоботи» [1, с. 112].