Зустріч
головного героя з останньою
жінкою своєї мрії відбувається
в Туреччині. Приїхавши у справах
до Стамбула, Шульга зупинився
в готелі “Етап” і звернув
увагу на кольори у номері:
“все оранжево-золотисте”, “золоті
шпалери”, “бобрик на підлозі
оранжевого кольору”, “все оранжеве
у ванні”, “жовтогарячий світ”.
Яскравий колір пов’язується
з сонцем, що символізує просвітління,
світло. У даному контексті – це натяк
на довгоочікувану зустріч, що освітила
життя Романа Шульги появою Юлії. Саме
в цьому останньому розділі “Візантія”
П.Загребельним піднята така проблема,
як становище жінки в епоху перебудови,
опозиція жінка – держава. Перебудова
мала “чоловічий характер”, чоловіки
працювали на всіх рівнях управління,
приймали рішення. Такі жінки-вдови, якою
була Юлія (чоловік вмер від пияцтва), жінки-одиначки
(її донька Галя) змушені були самостійно
виживати в суспільстві. Під час соціальних
зрушень “жінки завжди стають першими
жертвами” [2, 334]. Юлія мала вищу освіту
(бібліотечний факультет інституту культури
в Харкові), працювала в бібліотеці, її
донька Галина, закінчивши політехнічний
інститут, – на заводі, без чоловіка народила
доньку, теж Юлію, жили у кімнаті комунальної
квартири на чотири сім’ї. Під час перебудови
лишилися без роботи (будинок бібліотеки
знаходився у центрі міста і припав комусь
до вподоби, шістнадцять осіб з вищою освітою
– на вулицю, завод закрили). Боляче переживаючи
несправедливість суспільства, вони повинні
були виживати. Піддавшись на вмовляння
подруги Лери, яка торгувати їздила до
Туреччини і трималася “на плаву” півроку,
Юлія та Галина з донькою відправилися
шукати кращої долі за кордон. Образи героїнь
зосередили у собі ті приниження, переслідування,
безправність, що їх зазнавали у мусульманській
країні українські жінки. Подруга зникла,
турецькі прикордонники їх змусили “відпрацьовувати”
відсутність віз, потім віддали Мустафі
в місто Різе.
Закордонне
місто змальоване в романі
П.Загребельного “Юлія, або запрошення
до самовбивства” як чужий,
ворожий світ, в якому жінка
– тільки річ для задоволення
пристрастей чоловічого тіла. Мініобрази
побутових умов проживання жінок:
“примітивний барак”, “вода в
колонці на вулиці”, “інші
зручності невідомо де” і духовне
вмирання “збезчещена жінка”, “місяць
жаху” – ведуть до посилення
асоціації з пекельними муками.
“Пекло, на думку героїні, –
це “царство нагих тіл”, де
втрачено навіть власне ім’я,
усіх дівчат та жінок звуть
однаково – Наташа (від популярного
шлягера сезону “Московська Наташа”).
Катаклізми у суспільстві, незручні
квартирні умови, необхідність
виживання у власній країні
й на заробітках за кордоном
проституцією ведуть до руйнування
жіночої особистості, і найчастіше
виходом є смерть (вісімнадцять
дівчат втопилося в Босфорі). Невідомо,
як склалася б доля Юлії
в таких несприятливих умовах,
чи зберегла б вона духовні
сили, якби не Роман. Вирвавшись
від Мустафи, Юлія з донькою
та онукою перебралися до Стамбулу,
щоб заробити на квиток додому.
Зустріч Романа з героїнею
прозаїк передає через паралель
з Ульрікою, німкенею. Шульга бачить
Юлію вперше серед німецьких
туристок, до яких вона пристала,
щоб подивитися столицю Туреччини.
І чорний колір плаття на
ній, яке було на
німкені,
додає трагедійного зображення
її володарці, уособлюючи “відчай,
горе,
нещастя”
[4, 410].
Замкнене
коло повторення дійсності: жінки
покинуті напризволяще своїми
державами: Ульріка в Німеччині,
Юлія – в Туреччині. Перша
гине, а другу рятує Шульга, відправивши
додому до Києва, вирішивши
її проблеми. Символами оновлення,
оживлення Юлії є слова, сказані
з квартири Шульги вже у
столиці: “Я тебе люблю. Чую
і люблю” [2, 349]. Розмірковуючи над
прожитим життям, герой приходить
до висновку: ”Тільки тепер він
збагнув нарешті незворотно-трагічну
помилку свого життя: жінка,
до якої він ішов крізь роки
й десятиліття, яку вперто шукав,
яку ждав і жадав, насправді
ніколи не існувала. Він її
вигадав. А жінку не можна
вигадати. Все можна вигадати, окрім
жінки й смерті” [2, 346]. Прагнучи
сховатися від абсурдності життя,
самотності в обіймах вимріяної
жінки, він усвідомив, що Юлія
не зможе його врятувати. Це
повинен зробити він, щоб допомогти
сьогоднішній Юлії, може, останній
в його довгому житті, тому
свідомо прирік себе на смерть.
Психологічні міркування Шульги
в передчутті загибелі відтінені
пейзажем: “Клекіт, піна, бірюзова
стіна води, хвилі, кинуті в
пролом між сухими скелями,
водяний пил над гребенями,
гриміння валів, що котяться
і розстелюються вже ніби по
цих горах, по їхніх голих
вершинах, і сіль на скелях, ніби
засохлі сльози” [2, 349]. Буяння
природи відповідає і стану
головного героя: “Не відступати.
Тільки вперед! Тільки до кінця!”
[2, 349].
Отже, винесене в назву роману
ім’я Юлія поєднує долі п’ятьох героїнь:
три із них мають ім’я Юлія, одну звуть
Олею, а прізвище Юльченко, німкеня – Ула.
Навіть зовнішньо вони подібні. Роман
Шульга, головний герой, покохавши в Ташкенті
Юлію, яка стала епіцентром його власного
світу, шукає її образ в інших жінках, які
перетинають його життєвий шлях. На жаль,
значення цієї постійності є щастям для
героя лише на деякий час, а далі – випробування
і страждання. Взаємовідносини Шульги
з жінками обмежені в часі, але кохання
між ними взаємне й всеохоплююче. Героїні
знаходяться у тенетах стосунків, в яких
почуття і сексуальний зв’язок займають
надзвичайно важливе, але не головне місце,
бо стать взаємодіє з іншими соціальними
категоріями – обов’язком, моральністю,
бажаннями й громадською думкою. Кожна
із жінок мала чи має сім’ю, дітей (окрім
німкені Ули), але з жодною із них Роман
Шульга так і не зміг створити родину та
продовжити свій рід через ряд обставин,
а потім і через їхню смерть (винятком
є Юлія із Стамбула). Безглузда трагічна
загибель чотирьох героїнь пробуджує
в героєві відчуття провини за невміння
утримати коханих. В останній частині
роману, зустрівши нову Юлію з сім’єю
– донькою та онукою, теж Юлією, точною
копією Юлії-старшої, забезпечивши їх
матеріально, він свідомо йде з життя.
Тягар смертей і створення в уяві неіснуючого
ідеального образу призводять героя до
фатального кінця.