Тарас Шевченко

його серцю Україну:

                      Я так її, я так люблю

                      Мою Україну убогу.

       У фортеці, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой   схоронить

меня живим", поет звертався до своїх дум:

                      Думи мої, думи мої,

                      Ви мої єдині.

                      Не кидайте хоч ви мене

                      При лихій годині.

                      Прилітайте, сизокрилі

                      Мої голуб’ята.

                      Із-за дніпра широкого

                      У степ погуляти...

       Безмірна туга за волею тяжко краяла  сереце  Шевченкові.  Полум’яний

патріот України, він  безмежно сумував за рідним краєм,  таким  прекрасним  і

таким знедоленим.

                      О доле моя! Моя країно!

                      Коли я вирвусь з цієї пустині?

       Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченність і тугу  у  вірші,

написаному в  Орську і присвяченому  другові  -  українському  лікарю  Андрію

Йосиповичу Козачковському.

       Сучасна  медицина  науково   обгрунтувала,  як  згубно  впливають   на

здоров’я людини так звані  негативні  емоції  -  туга,  сум,  пригніченість,

самотність. Але  ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г.  Шевченка  нестерпно

важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.

       Восени 1847 р. у вогких казематах  Орської фортеці  Шевченко  захворів

на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів - А.  І.

Лизогуба він  писав: "...восени  мучив  мене  ревматизм..."  У  листі до  М.

Лазаревського від 20 грудня ми читаємо "...занедужав  я  спершу  ревматизмом,

тяжкий недуг..."

       Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві  цій

хворобі. Шевченко писав 12  квітня  1855  р.  конференц-секретарю  Акакдемії

мистецтв  Василю  Івановичу  Григоровичу  з   Новопетровського   укріплення:

"...ревматизм   меня  быстро  разрушает".  Існує   справедливий   старовинний

лікарський вислів:  "ревматизм  лиже  суглоби,  а  кусає  серце".  Ревматизм

ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.

       У 1847 р., незабаром після ревматизму,  Шевченко  внаслідок  поганого

харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих  хворобу -  цингу,

або скорбут, і був  вміщений  у  лазарет.  В листі до  М.  Лазаревського у

Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович  писав:  "Спіткала  мене  цинга

лютая, і я тепер  мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко,  так тяжко..."

Через два місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська  своєму  другові

Варварі Миколаївні Рєпніній: "Пугает меня настоящая  болезнь  скорбут".  Дві

тяжкі хвороби - ревматизм  і скорбут, на які хворів  у засланні  поет,  дуже

підточили його серце, тим більше, що вони проходили  в  умовах  надзвичайної

моральної  пригніченності  і  невимовних  душевних  мук.  В  листі   до   М.

Лазаревського,  про  який  згадувалося   вище,   Тарас   Григорович   писав:

"...опріче всіх лих, що  душу  катують,  бог  покарав  мене  ще  й  тілесним

недугом..."

       Згадуючи своє сповнене злигоднів  життя, поет писав до В. Рєпніної, що

при цьому його охоплює  важке  почуття,  "от  которого  сжимается сердце  и

стынет грудь... Мое  прошлое ужасно". Різке  світло  пекучого  сонця  пустелі

згубно діяло  на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет  писав з Орської

кріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється зо мною,  та  не  одно,  а  всі  лиха

упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге  -

нездужаю з  того  дня,  як  привезли  мене  в  цей  край,  ревматизм,  цингу

перетерпів, слава богу, а тепер зуби  і очі так болять,  що  не  знаю  де

дітись".

       Українські і російські друзі  поета робили все можливе, щоб   полегшити

тяжку долю Тараса Шевченка, допомогабючи йому морально  і  матеріально,  але

здоров’я поета  з кожним днем все гіршало.

       У січні 1850 р. Шевченко пише  в розпачі з  Оренбурга   поетові  Василю

Андрійовичу Жуковському:

       "Я три года крепился, не  осмеливался вас беспокоить,  но  мера  моего

крепления лопается, и я в  самой  крайности  прибегаю  к  вам,  великодушный

благодетель мой... потому, что казарменная жизнь  и  скорбут  разрушили  мое

здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но  я  на  это  не

должен надеяться: рядовых,  таких  как  я,  не  переводят...  а  меня  опять

посылают   на   Сыр-Дарью...   Для   моего   здоровья   этот   поход   самый

убийственный..."

       Рядовому  Тарасу  Шевченку  найсуворіше   було  заборонено  писати   й

малювати. Та великий бунтар не скорився.  Всупереч  усьому  у вигнанні  він

потай писав і  малював і  створив  чимало  поетичних  творів,  зробив  багато

малюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом.  На  Шевченка

було зроблено донос, в результаті якого  його  під  конвоєм  відправляють  у

Новопетровське  укріплення, на берег Каспійського моря.  Сім  років -  з 17

жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут  поет,  були  найстрашнішими

роками у житті  Шевченка. Вони цілком зламали його здороd’я.

       Суворі природні умови, віддаленість  від  культурних  центрів   країни,

деспотизм і жорстокість  офіцерства робили нестерпним життя  засланого  поета.

1 липня 1852 р.   Шевченко  писав  з  Новопетровського  укріплення  відомому

українському композиторові  С. С. Гулаку-Артемовському:

       "...Где меня не носило в  продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую

степь из конца в  конец всю исходил, море Аральское  и вдоль  и  впоперек  все

исплавал, и теперь сижу в  Новопетровском  укреплении  да  жду,  что  дальше

будет; а это укрепление, да ведомо  тебе  будет,  лежит  на  северовосточном

берегу Каспийского  моря, в киргизской пустыне. Настоящая  пустыня!  Песок  да

камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет.  Даже  горы  порядочной

не увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска  тебя

возьмет - просто хоть давись; так и удавиться  нечем...  мне  счастье  не  к

лицу. Родился, вырос  в неволе, да и умру, кажеться, солдатом.  Какой  нибудь

да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт  знает по-каковски

жить".

       Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало

відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської  сім’ї.  Негайно було

оголошено наказ  про посилену муштру солдатів -  в тому  числі і Шевченка.

Щоденні тривалі  вправи з гвинтувкою, марширування зовсім знесилювали  Тараса

Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут  жилы",-  писав  поет

друзям, навіть збільшивши свій вік.

       Але і тут йому не зрадив  гумор. Він намалював себе гладким  незграбним

солдатом  і  пілписав:  "Ось  так,  як  бачите".  Ця  карикатура  мала  бути

надрукована в газеті "Северній курьер", але петербурзький цензурний  комітет

заборонив його друкувати[4].

       Як про найбільше щастя, мріяв  Тарас Григорович "...взглянуть   разочек

на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".

       10  лютого  1855  р.  Шевченко  пише   своєму   товаришу   польському

політичному  засланцю  Броніславу  залєському:  "Веришь   ли,   мне   иногда

кажеться, что я  и кости здесь свои положу, иногда... на меня  находит  такая

жгучая, ядовитая сердечная  боль, что я себе нигде места  не  нахожу,  и  чем

далее, тем более  эта отвратительная боль усиливается".

       У 1855  році  Шевченко  на  довершення  до  всього  хворів  ще  й  на

виснажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас  Григорович  25  вересня

1855 р. писав: "...Возвратясь  из Ханга-Бабы, выдержал  порядочный  пароксизм

лихорадки". Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.

       Та незважаючи на хвилини відчаю  і тяжкого суму,  ніколи  у поета не

зникає бунтарський  дух і ненависть до самодержавства - навпаки,  у  засланні

зростали і міцніли  революційні настрої поета:

                      Бодай кати їх постинали,

                      Отих царів, катів людських...

       Помирає "коронований жандарм"  Микола І. Майнула надія на  визволення.

Та марно!  Новий  Цар  Олександр  ІІ  викреслює   ім’я  Шевченка  із  списку

амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого  Кобзаря.  Але наростання

революційної ситуайії, що змушувало самодержавство напружено  шукати  виходу

з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії -  прогресивних  діячів

культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання.

       Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли

у  1857  році  Шевченка,  немолоду  вже,  змучену  засланням  людину,   було

звільнено, він написав  у своєму щоденнику: "Мне кажется,  что  я  точно  тот

же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем  внутреннем  образе  не

изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".

       Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх

друзів міцною духом. Заслання  і  солдатчина  не  зломили  ні  волі,  ні  її

переконань. Але  здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.

       За свідченням редактора "Нижнегородских губернских ведомостей"Георгія

Дем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка  "лежала  печать

глибокого страждання". історик Микола Костомаров справедливо зауважив:  "Під

червону шапку взяли  веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям,  а

з-під цієї червоної  шапкиповернувся  він  з  сивою  бородою,  зовсім  лисою

головою,  з  навіки  втраченим  здоров’ям".  Лікар   А.   Й.   Козачковський

зафіксував,  що  Тарас  Григорович  повернувся  із  заслання   з   підупалим

здоров’ям,  з  передчасно  знесиленим  і  назавжди  скаліченим   організмом.

Поетові тоді минуло лише 43 роки.

       Повертаючись після десятирічного  заслання  до  Петербурга,  Шевченко

змушений був  через хворобу на деякий час зупинитися  в Москві.  Військовий

генерал-губернатор   Нижнегородської   губернії    генерал-майор    Муравйов

доповідав 18 квітня 1858 р.  московському  військовому  генерал-губернатору:

"Художника Тараса  Шевченка було віддано у 1848 році за височайшим наказом   у

військову службу, з призначенням рядовим в Окремий  Оренбурзький корпус.

       ... В березні місяці (9числа) Шевченко  виїхав з Нижнього Новгорода  до

Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши  до  Москви,

зупинився в ній  через хворобу, яка його спіткала"[5]

       "Тараса Григоровича не можна  було впізнати, і, лише  придивившись,  я

впізнав  його.  Жовто-зелений,  у зморшках,  худий...  Вбитий   фізично   і

морально",- розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858  року

в Москві Микита Савичев - "уральський козачина", як називав  його поет.

       У своєму "Журналі" на  другий  день  після  прибуття  до  Москви,  13

березня 1858 р.,  Шевченко  писав,  що  він  пішов  до  Ван-Путерена,  свого

знайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав  ліки,  призначив  дієту

і відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо:

       "После обеда явилось ко  мне два доктора, хорошо еще,  что  не  вдруг.

Приятель Ван-Путерена прописал какую-то  микстуру  в  темной  банке,  а  Мин

пильнавскую воду и  диету. Я решился следовать совету последнего.

       Дмитрий Егорович Мин - ученый  переводчик Данте  и  еще   более  ученый

медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония".

       18 березня Тарас Григорович записав у "Журналі": "В 8  часов вечера

громоносный  локомотив  свистнул  и  остановился  в  Петербурге".  Захоплено

зустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці.

       Зустрічаючись у цей час з  видатними  діячами  культури  та  мистецтв,

Тарас Григорович шукав  і знайшов близьких йому духом  і  ідейними  поглядами

людей. Він зустрівся  і зблизився  з  великими  російськими письменниками -

революційними демократами  М. Г. Чернишевським, М.  О.  Добролюбовим,  М,  О.

Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколо

журналу "Современник". Всім єством, всіма  помислами  Шевченко  був  з  цима

людьми. Це було природно, адже за  словами  Добролюбова,  "все  коло  дум  і

співчуттів Шевченка перебувало у цілілковитій  відповідності  із  змістом  і

укладом народного життя. Він вийшов  з народу,  жив з народом не  тільки

думками, але обставинами  життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".

       Героїчне  життя  великого  Кобзаря,  його   велика   моральна   сила,

непохитлива  воля  борця,  його  волелюбна  поезія  були  близькі  й  дорогі

російським  революційним  демократам.  Разом  із  Герценим  і  Чернишевським

великий Кобзар з  глибокою переконливістю проголохує, що треба будити  волю,

приспану царизмом,  кличе  Русь  до  сокири,  прямо закликає  до  збройного

повстання.

                      ...Добра не жди,

                      Не жди сподіваної волі -

                      Вона заснула: цар Микола

                      Її приспав. А щоб збудить