Тарас Шевченко

всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі  в

грудях не  давали  йому  лягти.  У кімнаті було  душно,  повітря сповнене

терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що  їх  застосовував  Шевченко  при

гравіруванні.

       Поет вмирав.  В  його  грудях  клекотіло,  як  у  кратері згасаючого

вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через  якусь  мить  хворий  знову

підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

       Вночі він  ніби  задрімав.  Але  близько  5-ої  години  ранку  раптом

заметушився, підвівся з  ліжка,  запалив  свічку  і,  чіпляючись  за  стіни,

вийшов з кімнати. Йому  захотілося  побути  у  своїй  майстерні,  де  сиділи

кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими  чавунними сходами,

зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу.  Люди,  що

підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

       Це сталося о 5-й годині 30 хвилин  ранку 26 лютого за  старим  стилем,

або 10 березня -  за новим.

       Смерть настала моментально,  внаслідок  паралічу  серця,  зумовленого

хронічною серцевосудинною  недостатністю.

       Лікували Т. Г. Шевченка у  відповідності з рівнем медицини того  часу.

Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби  та  її

кінець.

       Чи можна було б  врятувати   Шевченка,  застосовуючи  методи  сучасної

медицини? Медицина наших днів могла б продовжити  життя великого  Кобзаря.

Могутні сучасні  лікувальні засоби, безперечно, подовжили  б життя поета,  але

не надовго - надто  вже великої, непоправної шкоди  було  заподіяно  здоров’ю

Т. Г. Шевченка нестерпно  важкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини.

       Смерть геніального поета, полум’яного  борця за  волю  і  щастя   людей

викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся  у серцях  мільйонів

трударів.

       Для прощання з Т. Г. Шевченком  труну з його тілом було  встановлено  в

Академії мистецтв, поруч з кімнатою  небіжчика.  Багато  квітів  і  лаврових

вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

       28 лютого 1861 року на панахиді були  виголошені  промови не  тільки

російською, але й українською і польською мовами. Відомо, що  царський  уряд

будь-що  прагнув  опорочити  українську  мову,  заявляючи,  що  це  мова  не

літературна, а  простонародна.  І треба  було  мати  велику  мужність,  щоб

виголосити над  труною Т. Г. Шевченка промову українською  мовою, тим  більше,

що в храмі  цей час були присетні церські  жандарми.

       До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація  польських

студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю.  Хорошевський,  виголосив

над труною проникливу промову  польською  мовою:  "Нехай  також  і  польське

слово,  коротке,  але  сердечне,  лунає  біля  твоєї  труни,  славний  поете

русинський! Ти  любив  край  свій  рідний,  своє  Дніпро  синє,  свій  народ

сірячинний; ти був  могутнім співцем  цього  народу…  Хвала  ж  тобі,  гідний

Тарасе, хвала тобі!"

       Ховали Шевченка  на  Смоленському  кладовищі.  За  труною  йшли  його

численні друзі  і знайомі, серед них були М.  Некрасов,  М.  Салтиков-Щедрін,

Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато  інших.  Над

свіжою  могилою  поета  були  виголошені  промови.  Виступив   революціонер-

демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів  творів  Кобзіря на

російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою  і  щирістю,  весь

час переривався  риданнями самого промовця і присутніх:

       "Ще одна могила розкрилася  перед нами! Ще одна чиста,  чесна,  світла

особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї  обранців,

яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка  вгадала  найсвітліші

його бажання  і передала все це невмирущим  словом,-  закінчила  гірке  життя

своє, переповнене  боротьбою за переконання і всякого  роду стражданнями…  Все

його життя було  низкою  випробувань;  ледве  під  кінець  йому  усміхнулося

щастя: він бачив  початок тієї суспільної справи, до якої линув всією душею…

Не дожив він  до здійснення тих начал, поширенню  якихсприяв  своїми  піснями…

не про багатьох можна сказати,  як  про  нього:  він  зробив  у  житті  свою

справу! Щастя у  житті було не для нього,- його чекає  інше,  посмертне  щастя

- слава…"

       Вже більше ста років пройшло  як перестало  битися  благородне,  мужнє

серце геніального  поета  революціонера  Тараса  Григоровича  Шевченка.  Але

світлий образ великого Кобзаря безсмертний,  як  і  сам  народ,  що  породив

його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України  жива подихом життя,

биттям гарячого людського  серця.  Безсмертні  могутня  сила  його  таланту,

проникливість і  глибина  його  думки,  мужність  і  ніжність  його  лірики,

гострота і пристрастність його слова, мужність  і  пісенність  його  віршів,

самовіддана любов  його до своєї батьківщини, до свого  народу.

 

 

 

-----------------------

[1] ЦДІАЛ - центральний  державний історичний архів у Ленінграді, фонд 789,

опис23, 1861 р., справа 7, арк 107.

 

[2]Пансіонери - особи,  які одержували постійну і  щомісячну допомогу від

      Товариства  заохочення художників.

[3] ДАЛО- Державний архів Ленінградської області, фонд 448, опис І, справа

44-а, 1826 - 1855, арк.176.

[4] ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115

[5] ДІАМО - Державний  історичний архів Московської області, фонд 16, опис

47, справа 130, арк. 14.

[6] Йшлося про  лікаря П. А. Круневича, польського політичного діяча,  одного

з   оренбурзьких  співзасланців  Шевченка,  з  якими  поет  дружив  і часто

зустрічався в Петербурзі після повернення із заслання.

[7] Відділ рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна  в

Петербурзі, архів літфонду, справа 6, 1861 р. арк. 135-136.