Тарас Шевченко

                      Хиренну волю, треба миром

                      Громадою обух сталить;

                      Та добре вигострить сокиру -

                      Та й заходиться вже будить.

       Поезія Тараса Шевченка була  могутньою і  грізною  зброєю  в  бойовому

арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла  смертельний страх  у

ворогів...

                           ...вставайте

                      Кайдани порвіте

                      І вражою злою кров’ю

                      Волю окропіте.

       Ці  рядки  знаменитого  Шевченкового  "Заповіту"  запалювали   народ,

загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в  краще майбутнє..

       У безсмертній поезаї великого  Кобзаря, яка то полум’яніла  гнівом,  то

іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно  звучала  віра  у  світле  прийдешнє

народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть  кайдани, в які  вони

закуті, скинуть  ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину  вільну

й дружню сім’ю  і в цьому світі

                      Врага не буде, супостата,

                      А буде син, і буде мати,

                      І будуть люди на землі.

       Чернишевський, Добролюбов та  їх бойові соратники -  "штурмани  бурі",

як образно називав  їх Герцен, високо цінили полум’яну  поезію  Шевченка.  М.

Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний  рух,  називав  Т.

Г. Шевченка "новою невідомою зіркою,  та  такої величини  і блиску,  таким

світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре".

       Незважаючи на фізичну кволість  та недугу,  Тарас  Шевченко  до  кінця

свого життя не припиняв активної  творчої  праці,  всі  свої  сили  віддавав

боротьбі  за  знищення  політичного  безправ’я,  кріпацтва  і  національного

гніту.

       Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на  Україну,  в  рідне  село

Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з  ними  після  довгої

розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій,  старій  людині,  яка  важко

дихала, свого брата  Тараса.

       Художник Віктор  Васильович  Ковальов,  згадуючи  своє  враження  від

зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році,  з  глибоким  болем  писав:  "Я  був

вражений різкою  зміною  його  зовнішньоого  вигляду.  Це  не  бум колишній

широкоплечий, кремезний, з густим волоссям  на  голові,  в сірому  сюртуку,

яким я його знав раніше; преді мною була зовсім  схудла,  лиса  людина,  без

кровинки на лиці;руки її просвічувались так,  що  видно  було  наскрізь  (!)

кістки і жили…  Я мало не заплакав".

       Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання  з  цілком

підірваним здоров’ям.

       30 вересня 1859  року  Л.  Тарновська  писала  своєму  синові  В.  В.

Тарновському,  колекціонеру,  засновнику  музею   у   Чернігові:   "Бідолаха

Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не  лежить,

але руки його важкі  і  лице  набрякле".  Друг  поета інженер Ф.  Черненко

розповідав, що "вже  в кінці вересня і на самому початку жовтня,  відвідуючи

Шевченка, не можна  було не помітити, що поет дуже хворий".

       На автопортреті, написаному в  1860  році,  лице  Шевченка  з   явними

ознаками набряклості.

       У  другій  половині  листопада   здоров’я  Шевченка  різко  погіршало.

Наслідки дистрофії  і, головним чином, ревматизм,  набутий  у  засланні,  все

більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальна

невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби.

       Марко Вовчок, вірний друг і  послідовник великого Кобзаря,  яку  Тарас

Григорович ніжно  і ласкаво називав "світе мій! Моя ти зоренько  святая!  Моя

ти сила молодая!.. Моя ти доне!", писала йому у цей час з-за кордону:

       "Мій  самий  любий   Тарасе  Григоровичу!  Чую,  що  ви   хворієте   і

нездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете  себе…  Я  все  це

добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю - бережіть себе!"

       23 листопада Тарас Григорович  звернувся  до  лікаря  Е.  Я.  Барі  -

ординатора  Петербурзької  лікарні  св.  Марії  Магдаліни  із  скаргами   на

страшенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд,  лице  його  було

зовсім набрякле. Лікар Барі  уважно  оглянув  Тараса  Григоровича,  вислухав

серце, легені і  похмурнів. Він призначив лікування,  порадив  берегти  себе,

вести спокійний  спосіб життя, не вихолити з дому.

       Умови життя поета в цей  час у Петербурзі були незадовільними,  а  для

людини з хворим серцем особливо важкимию про це свідчить  недавно  виявлений

в архіві Літературного фонду за  1861  рік  лист  друга  Тараса  Григоровича

Поета  Володимира  Жемчужникова  до  літератора  П.   М.   Ковалевського   -

племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського:

       "Павле Михайловичу! - прискорте   швидшераду  Літературного  фонду   на

допомогу бідному  Шевченку. У нього водянка в  грудях у  сильному  ступені,  і

хоч  лікує  його  хороший  лікар з   приязні[6],   але   медична   допомога

паралізується невлаштованністю життя Шевченка і  відсутністю  будь-якого  за

ним догляду; живе він  в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на  два

яруси, спить у  верхньому, де вікно знаходиться  врівень з підлогою, а  працює

в нижньому, де холодно. В  обох  ярусах  вогко,  дме  з  вікна,  особливо  в

верхньому, тому, що воно починаєжться від підлоги.  Це  посилює  набряклість

ніг і примушує до існуючої хвороби простуду"[7].

       Такі умови  життя  Шевченка  призвели  до  різкого  погіршення  стану

здоров’я. Тарас  Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася  для  нього

надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861  рік,

він уже був прикутий до ліжка. У січні  і  в  лютому  у Тараса  Григоровича

були,  правда,  короткіперіоди  полегшення,  він   відчував   себе   здатним

працювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів  "він весело

і спокійно працював з 12-ої до 4-ої години",- згадував О. Лазаревський.

       22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку:

       "Погано я зустрів оцей новий  поганий рік. Другий тиждень не вихожу  з

хати: чхаю та кашляю, аж обсіло".

       Поет у цей час переніс ще й грип, який становить  серйозну  небезпеку

для тяжких серцевих хворих.

       Сили поета слабли, здоров’я з  кожним днем все гіршало. В тому ж листі

до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: " Багато б  ще  треба  дечого

сказать тобі, та нездужаю". В листі від  29  січня,  також  адресованому  В.

Шевченкові, читаємо: "Так мені погано,  що  я ледве перо  в руках держу…

Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив".

       Художник і збирач фольклору  Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861

року:  "Здоров’я  поета-художника,  видимо,  руйнувалося…  На   обрій   його

насувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на  його

полите сльозами життя. Він все ще поривався бачиться з  друзями,  вса  мріяв

оселитися на батьківшині… Але почував себе дедалі гірше".

       Відомий письменник Микола Семенович  Лєсков, який відвідував  Шевченка

в кінці січня 1861 року, докладно описує стан Тараса Григоровича:

       - Ось, пропадаю,  -  сказав  він.  -  Бачите,  яка  ледащиця  з  мене

       зробилась.

       Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його  істоті

було щось надзвичайно  хворобливе… Він  скаржився  на  біль  в  грудях  і  на

жорстку задишку.

       - Пропаду, - закінчив він  і   кинув  на  стіл  ложку,  з  якої  щойно

       проковтнув ліки…

       - От якби до весни дотягнуть! - сказав він після тривалого  роздуму,-

та й на Україну… Там,  може  б,  і  полагшало,  там,  може,  ще  хоч  трошки

подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся".

       Відчуваючи близький кінець, поет  писав  14  лютогого  свій  останній

передсмертний вірш "Чи не покажуть  нам,  небого"  -  звернення до  Музи  з

дружніми прощальними  словами,  сповненими  безмірної  душевної  туги.  Поет

висловлював ще якусь  надію, що лікарі допоможуть йому подолати  смерть,  яка

уже заглядала у  вічі.

       Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було

терміново змінити  житлові умови. Завжди скромний і  невибагливий,  ніяковіючи

від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в  лікарню.  Його

друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М.  Жемчужникова)  20  лютого

1861 року писав  П. М. Ковалевському, щоб той  посприяв у  поданні  термінової

допомоги хворому Шевченкові:

       "Я бачив його лікаря, Круневича,  і  знаю  від  нього,  що  при  такій

невлаштованості життя  ненадійне не тільки на одужання Шевченка,  але  навіть

і збереження сил  його  до  весни,  щоб  він  міг  принаймні  виконати  своє

бажання: з’їздити на  батьківщину,  на  придбану  ним  недавно  земельку  на

березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну  хату  і  про  яку

він так любив мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями,  які

б взяли на себе догляд  за  ним,  то  можна помістити його,  наприклад,  у

Максиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для  хворих,  за  ціну  не

надто високу. Треба  тільки виклопотати  в  цій  лікарні  місце,  а  Шевченко

перейти туди згоден. Поклопочіться,  щоб  це  було  улагоджено  якнайшвидше!

Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокійне життя, визнання,-  і  йому

так мало довелося користуватися ним".

       З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченко писав

своєму знайомому  І. М. Мокрицькому: "Я болен,  другой  месяц  не  только  на

улицу?"

       В ніч з 24 на 25 лютого У шевченка був тяжкий серцевий  приступ.  "За

словами Тараса Григоровича, з ночу в нього почався страшенний, пекучий  біль

у грудях, який не давав йому лягти",- згадував О. Лазаревський.

       25 лютого - це був день  народження  поета  -  першим  його  відвідав

вірний, випробуваний друг Михайлор Лазаревський і застав його  у  страшенних

муках. Він сидів на ліжку і напружено  дихав.  "Напиши  брату  Вапрфоломею,-

сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре".

       Незабаром приїхав Едуард Якович  Барі. Він вислухав хворого  і сказав

друзям  поета,  що  знаходить  у  Шевченка  початок  набряку  легень.  "Муки

страждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських  зусиль,-

 свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому  на  груди,  трохи  полегшила

страждання. У цей  час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

       - Спасибі! - тільки й міг вимовити  Тарас Григорович.

       Звідусіль: і з України, і  з Москви, і з далекого  Нижнього  надходили

привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і  щастя.  З  хвилюванням

слухав Тарас  Григорович ці короткі послання далеких  і близьких друзів.

       Дуже  зрадів  Шевченко  привітанню  від  шанувальників  із   Полтави:

"Батьку! Полтавці  поздоровляють любого Кобзаря  з іменинами і просять:  утни,

батьку, орле сизий! Полтавська громада".

       - Спасибі, що не забувають,- ледь  чутно прошепотів  знесилений  Тарас

Григорович".

       Л. М. Жемчужников, який часто  бував у Шевченка  В  останні   дні  його

життя, підкреслює вийняткову стійкість, з якою поет переносив  страждання  і

муки: "Добрий до наївності, теплий і  люблячий,  він  був  твердий,  сильний

духом - як ідеал  його народу. Передсмертні муки не вирвали  в  нього  жодного

стогону з  грудей.  І тоді,  коли  він  затамував  у  собі  найтяжчі  болі,

зціплюючи зубим  і вириваючи зубами вуса, в ньому  вистачило влади над  собою,

щоб, посміхаючись,  вимовити  "спасибі"  -  тим,  які  про  нього  згадували

далеко,на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого".

       Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з  лимоном   і

ліг… Близько  третьої години  дня  Тараса  Григоровича  відвіділо  ще  кілька

приятелів. Він сидів  на ліжку, кожні  п’ять-десять  хвилин  запитував,  коли

буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій,  щоб  забутися  сном…  Коли

залишився один В. М.  Лазаревський,  Тарас  Григорович  почав говорити,  як

хотілося б йому  побувати  на  батьківщині,  дихнути  рідного  повітря,  яке

відновило б його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав".  Кілька

разів повторював: "Як не хочеться вмирати".

       Незабаром знову приїхав лікар  Е. Я. Барі,  а  потім   і  лікар  П.  А.

Круневич. Вони всіляко полегшували страждання  поета.  Щоб зменшити  болі,

поставили на груди  другу мушку.

       О 9-й годині вечора лікарі  вислухали Тараса Григоровича  і визнали, що

стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою  силою.  Відчувши,

що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не  можна його  спинити.

Лікарі поставили  гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

       Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на

ліжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без  сну  Шевченко  провів