Творчий доробок Іванчука в українській літературі

У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував 1968р. «Мальвами». Ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова «партійна» критика  за спецзавданням «згори» проголосила  «Мальви» ідеологічно шкідливим  «історичним романом без історії». Оргвисновки, безумовно, вдарили не тільки по твору.

Що ж крамольного знайшли  в «Мальвах» ідеологічні чини? Крамольним на той час було вже  саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини.

Роман (першоназва «Яничари»  знята автором з «маскувальною» метою) влучно бив у те явище, яке  значно пізніше було назване «манкуртством».

Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст. — напередодні  та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з  України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських  степів квіти. А Україна протистоїть  двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей.

Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські  землі, над якими нависла загроза  полонізації [15].

Циклічність, зчепленість  кожного роману з наступним надає  їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і  маловідомі; і видатні люди, і  невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали  б великими. Тому письменник намагається  реставрувати ці невідомі постаті —  встановити справедливість, «вирівняти»  історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному  романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука. Тому він вибирає  з потоку народної історії не так  саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.

У романі «Манускрипт з  вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI — початку XVIII ст.

А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам'яті — «Руську трійцю»  — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні  стали писати літературні твори  народною мовою.

«Четвертий вимір» (1984) —  це філософське осмислення категорії  пам'яті (четвертого виміру дійсності) через долю Шевченкового однодумця  і друга М. Гулака, одного з кириломефодіївців, що після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці був засланий до «теплого Сибіру» — на Кавказ, де серед грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й заслужив добру пам'ять своєю подвижницькою роботою для розвою їхніх культур.

Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту  «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання  доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив  бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про  геніального поета [6].

Концептуальний центр  роману «Журавлиний крик» (1988) —  тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро  Калнишевський), Філософ-Слово (Павло  Любимський, Сковорода) і Митець (маляр  Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в романі Сковорода. —  А щоб цього не трапилось, учитися  треба: кожну мить, кожен день розум  свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б  у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі  письменника, але незмінно найважливішим  її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального.

На жаль, право України  на своє Слово впродовж століть оплачувалось розправами, репресіями й концтаборами, незчисленними людськими жертвами («Бо війна — війною...», 1991; «Яничари», 1992).

Людина в романах Іваничука  духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він  зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в  цих творах, які є в певному  сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї.

Об'єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію  не тільки сам матеріал, історія, спільні  події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Історичний роман «Яничари» та його образно-оцінна номінація у мові

2.1. Історія написання  роман «Яничари» Романа Іванчука

“Мальви” – це перший історичний роман Романа Іваничука. Він і приніс письменнику найбільшу  славу та здобув у читача найбільше  визнання. Ось як говорить про “Мальви” Михайло Слабошпицький: “Не знаю, як для кого з численних шанувальників  Іваничука, а для мене “Мальви” – улюблений його роман. Цим, звісно, анітрохи не хочу принизити інші Іваничукові  твори. Як на мій погляд, “Мальви” –  не тільки роман з драматичною  літературною долею, не тільки програмний твір письменника, не тільки відкриття  проблеми, яка й далі асоціюється  з іменем Айтматова. “Мальви” –  абсолютно гармонійне поєднання  матеріалу твору і його стильового вираження. Такий художній синтез не часто зустрічається в нашій  прозі”.[1]

До написання твору  Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало  пізнав епоху, про яку збирався писати.

“Найстрашнішим злом того часу ( а чи тільки того?) вважав яничарство, – згадує письменник, – і найбільше  мучила мене гірка правда, сформульована  у Франкових словах: “Чому відступництва  у нас так много і чом  відступництво для нас не є  страшне?”

І враз – ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які  неминуче приходять до упадку; над  закономірністю пробудження поневолених  народів; над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних  невдач у боротьбі за визволення з-під  чужоземного ярма... Я покажу різні  соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовлада  окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих  правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; прослідкую процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу на світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

«Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман “Яничари”. Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десятку романів.”22 Тут письменник має на увазі вже вищезгадану ідею.

“Історичною площиною для  роману “Яничари” я вибрав десятиліття  “золотої волі” польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х  років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної  сваволі кримських татар, які  забирали в безборонної України  багатий ясир. Крім того, аналогія між  епохами вбачалася мені ще й у  тому, що зримий вже занепад більшовицької  імперії нагадував упадок імперії  турецької, яка ще панувала на трьох  континентах, але вже була неспроможна  економічно володіти надто великою  територією й асимілювати безліч народів, переобтяжена імперією надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися  у касту, яка стала над народом  корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: на протязі майже трьох  років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опанувати тюркський  матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і  вміла читати в’язь; відвідав, як турист, Стамбул, східний базар спостерігав  аж у Марокко, у мусульман Сенегалу побував у гостях у байрам. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у  кримський будинок творчості  “Коктебель”.

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці  навіть і говорити не хотіли про  публікацію роману під заголовком “Яничари”, а придумати іншу назву я ніяк не міг.

Мої колеги по пляжу хворіли  “камінною” хворобою – шукали сердоліків і “курячих богів”, ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас  заняттям – збиранням квітів для  гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослинку, яка б дала назву  моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося – знайшов! Держидерево – колюче, загребуще  – хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина – символ вічного живучого народу. Тирса!.. Але  все це вже було, все збите [3].

Аж одного дня я нахилився  над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким  стебельцем до потрісканої кримської  землі. “Що це за квітка?” – спитав я в дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших  мальв. “Але ж вони у нас високі, вищі за соняшники!” – “Видно, грунт  для них не той”, – відказала  дружина.

І в цю мить прийшло до мене моє “евріка”. Мальви! Мій історичний роман буде називатися “Мальвами”. Бо це трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного  на своїй землі й знищеного  духовно та фізично на чужині.

Нині я повертаю творові  первісну назву “Яничари”. Чи добре  чиню – не знаю, адже читач звик уже  до “Мальв”. Однак мушу це зробити  – стара назва набагато точніша”.[2]

Стосовно питання про  назви, то тут існують дві думки, наприклад добра знайома Іваничука, Ніна Бічуя, не поділяє думки письменника: “...Але ж “Мальви” мають свою літературну історію, саме “Мальви” виконали ту місію, яку покладав на роман автор – чи варто було перекреслювати цей позитивний відтінок – мальви”

У творі зображується своєрідний мотив шукання матір’ю своїх  дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої  немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом  повернення та неповерненнядо втраченої  вітчизни, віри й роду, мотивом пам’яті.

Головні герої роману –  Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім  поєднані одною бідою: проживанням  у чужому краї, та ще й у краї з  іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій  системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії  та вітчизні. Кожен з них вибирає  свій шлях. Алім – підкоряється і  служить чужинцям, проте, як пише Ніна Бічуя про нього, яничарство Аліма  у “Мальвах” – відступництво  майже неусвідомлене, частково вимушене, на рівні півсвідомості (справді “пів”, а не “під”).”[5] Селім навіть не обирав, оскільки швидко піддався впливу чужої цивілізації, проте він намагається щось зрозуміти зі свого минулого і розібратись у теперішньому. Марія – живе у чужій системі, зовні підкоряючись їй, а всередині, повністю заперечуючи, намагається не піддатись їй і пам’ятати про рідний край. Стратон – колишній раб, який отримав волю і заснував поселення християн – залишився вірний вірі й батьківщині, проте змирився з тим, що вмирати буде на чужині. Проте центральний, на мою думку, образ роману – Мальва. Вона обрала собі шлях, не схожий на інші – шлях валенродизму. Шлях життя в чужій системі, проникнення у верхівку її влади, підробленої покори, а насправді відчайдушної праці на благо своїй батьківщині: “Мамо, а може, того хотів твій Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилась від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину? Кажеш – хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я на дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов ... і стане він вірним Хмелеві навіки”,[6] - говорить Мальва матері і цим передбачає свою долю.

Взагалі, на мою думку, у  цьому творі Роман Іваничук надзвичайно  тонко переносить час Радянського  Союзу у часи Османської Імперії. У творі можна провести чіткі  паралелі між двома епохами історії  України. Алім та Селім, яничари –  це люди, які народились на Україні, проте переконання мали комуністичні і працювали проти своєї батьківщини. Стратон – це більшість тогочасних українців, які не сприймали режим, але жили під його владою. Мальва – це інтелігенція, це “Валенроди”, які жили в Союзі, та працювали проти нього. Проте наймасштабніша паралель – Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї “батьківщини” – незалежності. Сам автор, на мою думку, виступає тут в образі меддаха Омара. Ось монолог Омара, який і є думкою Іваничука про пануючий народ в Радянському Союзі та про його вождів: “О люде османський ... Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.”[7] Ось яке було справжнє призначення роману, яке автор настільки майстерно прикрив, що прискіпливі радянські цензори, які навіть навіть найменшої підозри не мали про прихований зміст твору, допустили його до друку.

Викрили твір на викладацько-студентській конференції у Львівському університеті. Описуючи це, Іваничук згадує: “Конференція вдалася знаменито: багато було кваліфікованих виступів, я отримав десятки усних  і письмових питань, проте ніхто  не розкривав підтексту твору, розуміючи, що це могло б спровокувати відповідну реакцію у партократів. І аж у  кінці розмови, вже після мого заключного слова, вихопився за трибуну  якись юнак і залементував: “Відкрийте очі, не ховайте голови в пісок, це твір не про турецьких яничарів, а нинішних, наших, і скільки їх сидить у цьому залі!”[8] Після цього роман був заборонений.

“Можна мати суто професійний  – філологічний інтерес до твору  і захоплюватися всіма його достоїнствами, розкладаючи на полицях усі літературні компоненти, розглядаючи їх уже не в художньому ансамблі, а й кожен сам по собі, ізольовано від інших, і не перестаючи при тому захоплюватися довершеністю симетрій кожного. І “Мальви”, мені здається, витримають усі подібні перевірки літературних експертів на справжність.”[9] – пише у вступі до роману Михайло Слабошпицький і дійсно, поряд з глибоким філософським осмисленням української історії, у творі є надзвичайно цікаві перипетії, багато різноманітних сюжетних ліній, елементи мелодраматизму, реалістичне зображення даної епохи. Проте, як говорить Володимир Яворівський, “є в романі султанський двір зі всіма його атрибутами. І добре, що автор став над спокусою старанно і “каліграфічно” виводити подробиці, розміри взуття султанів, кулінарну енциклопедію султанської кухні – він залишає лише ту правду, яка не дає оповіді вийти з русла достовірно історичного.”[10] Тобто Іваничук був вельми уважним у змалюванні деталей побуту, звичаїв і моралі тогочасного суспільства, але у цих питаннях тримався “золотої середини.”