Творчий доробок Іванчука в українській літературі

“Мальви” – дуже професійний  і цікавий твір, який спонукає нас  задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу. Це досить вагомий вклад в українську літературу, оскільки він розпочав велику серію  творів самого Іваничука і поклав початок перспективній і багатообіцяючій  літературній тенденції.

2.2. Романістика  Романа Іванчука: інтерпретація  минулого, на прикладі роману  «Яничари»

Майже тридцять років тому в письменника Романа Іваничука  зародилася мета на все творче життя  – розкрити, художньо осмислити  основні етапи духовної історії  народу в соціальному, національному, моральному й естетичному проявах  в низці романів та ще й у  такий спосіб, щоб кожний наступний  твір був пов'язаний з попереднім, щоб це була цілісна історична  розповідь про ключові моменти  нашої історії. Сьогодні є всі  підстави стверджувати, що Романові Іваничуку  як історичному романістові, особливо з огляду на "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської", таки вдалося відіграти "певну  роль у переорієнтації нашої

історичної прози з  властивого ілюстрування історичних подій  і діяльності історичних постатей на історично правдиве, але символічне водночас осмислення моральних і  духовних уроків історії в проекції на нашу сьогоднішню культурно-духовну  ситуацію в ім'я майбутнього народу" [6; 3]. У своїх романах письменник простежив українську історію від  початку 16 століття до нинішніх днів. Нині усім нам достеменно відомо, що українська історична романістика упродовж десятиліть грішила ілюстративністю.

Докопування до підвалин реальної історії – головне завдання, яке  розв'язує Роман Іваничук витворенням  певного циклу історичних романів. Тому він так дбайливо поставився до відображення соціально-психологічної  атмосфери епохи, саме тому він такий  характерологічно багатий, що особливість  світосприйняття тогочасної людини важко передати – свій час, свою епоху доводиться героєві, а передусім  авторові, переживати, осягати душею, почуттям. Реконструювати епоху - завдання досить складне. Треба вигадувати героїв, знаходити реальних, дуже маловідомих  або зовсім невідомих людей, безособистість акумулює в собі всі ідеї та події  епохи. Саме тут так динамічно  змикається і розмикається в свідомості героїв Романа Іваничука історичний час. Через те герої так рідко  бувають наодинці із собою. Вітри  історії навально захоплюють їх, виносять в людські натовпи, кидають у шаленство історичних вирів і потоків. Час порядкує долями Романа Іваничука, площа стає для них притулком, натовп змушує діяти й замислюватися над долею простолюддя.

Одна з прикметних ознак  історичної романістики письменника  – "глибинна течія мислення. Коли у творі немає на неї навіть натяку, то він механічно, сам собою, випадає зі сфери естетики", –  саме таких позицій дотримується Роман Іваничук [7; 3]. Письменника  вабить пошукова художньо-дослідницька праця, а точніше – він не може й не хоче змиритися із забуттям. Він сповнений рішучості встановлювати  історичну справедливість – хай  стосуватиметься це окремої людини, окремої події чи просто якогось  факту історії, якоїсь сторінки минулого життя.

Роман Іваничук прагне не ілюструвати  історію, чим так послідовно зловживає  українська історична проза, а переживати її. І переживання заново, на сучасному  морально-філософському рівні. Попри  все не можна не визнати, що українська література все ж заборгувала  перед історією свого народу. Цілі десятиліття й понині залишаються  художньо не "обробленими", письменники  часто побоюються звертатися до складних історичних явищ і постатей. Довгий час у літературознавстві триває дискусія щодо місця в історичних романах справжніх історичних постатей і вигаданих. Дехто стверджує, що реальні історичні постаті в  історичних романах сковують письменницьку  уяву, і навпаки, у творах історично-безособових  письменник почуває себе більш упевнено. У романах Романа Іваничука поряд  зі справжніми історичними постатями  Миколою Гулаком, Іваном Франком, Маркіяном  Шашкевичем, Іваном Котляревським, Григорієм  Сковородою зустрічаємо і вигаданих, як от Юрій Рогатинець, Осташко Каліграф тощо. Авторові доводилося вдаватися  до історизму, багато домислювати, спираючись на дотичні матеріали, вловлювати в  них дух епохи, проблиски народного  пробудження - через персонажі в  історії маловідомі або й вигадані, адже прийшов час будителів, і  вони мусили стати в центрі історичних романів. Автора цікавили передовсім біографії  історичних постатей і їх час, оточення, об'єктивні суспільні сили, які їх породжували, форми тогочасної суспільної свідомості, зрештою проблематика епохи. Персонаж історичних романів Іваничука, особливо вигаданий, є не лише людською індивідуальністю, а й галицьким феноменом міської і містечкової етнопсихології. Так, Лисого Мацька, пані Абрекову чи Яся Сакрамента не можна уявити в іншому місті, крім Львова. Ледве вловима, вірніше, ледве зрима межа між уявою і реальністю у творах Романа Іваничука набула особливої емоційно-психологічної повноти і поглибила органічний для його естетичного світосприйняття ліризм.

Проза Романа Іваничука належить до так званої "нової хвилі" українського історичного роману, характерними рисами якого є концептуально-аналітичний  підхід до минулого. Історія в нього "мислить", спроектована на сучасне, на загальнолюдську проблематику. Заслуговують на схвалення інтенсивні пошуки Іваничуком нових художніх форм вираження і  зображення, посилення особистісного  авторського начала. Замість холодно-констатуючої "об'єктивної" історії спостерігаємо  в творах письменника історію  суб'єктивну пристрасну, замість  поетики реставратора подій - поетику  учасника. "...Мені хочеться не раз  закричати: досить переклепувати оклепані теми... Досить уже розводнювати історичні  статті й монографії побутовою, любовною, етнографічною водичкою" [8; 3].

Письменник вважає, що історичні  романісти мають писати мислячі  романи з власною авторською концепцією, з болем за історію народу, з  вірою в його історичне майбутнє, позбуватися декларацій відомих  істин.

2.3.  Науковість  у стилі написання  роману  «Яничари» Романа Іванчука.

Відомо, що термін належить до наукової сфери, яка “відрізняється від інших жорсткою детермінованістю мовних одиниць, їхньою підпорядкованістю  поняттєвій системі певної галузі пізнання” [1]. У межах термінологічної системи  для термінологічних одиниць  характерні системність, тенденція  до однозначності, відсутність експресії, наявність точної дефініції, стилістична  нейтральність. Однак, ці вимоги до термінів ніколи не реалізуються повністю, найчастіше їх трактують як критерії визначення ідеального терміна. У художньому творі  терміни, як правило, втрачають свої специфічні термінологічні ознаки, свою стилістичну “замкненість”, виступають елементами образної системи мови, зазнають семантичних перетворень, набувають нових асоціативних нашарувань, емоційно-експресивного забарвлення  і виконують “особливу функцію, детерміновану специфікою самого художнього зображення і вираження” [3].

Термінологічна лексика  в історичних творах Романа Іваничука  належить до різних галузей науки  – фізики, хімії, математики, правознавства, медицини. Аналіз цих лексем і осмислення їх функцій дає змогу погрупувати  їх на: 1) термінологічні слова і словосполучення, використовувані в прямому значенні (у номінативно-дефінітивній функції); 2) термінологічні слова і словосполучення, використовувані в переносному  значенні; 3) термінологічні слова і  словосполучення, використовувані  в складі тропів – епітетів, порівнянь, метафор.

Специфіка жанру та тематика романів письменника часто сприяє тому, що в них спеціальні слова  і словосполучення вживаються в  прямому номінативному значенні. Це і зрозумілі терміни, і незрозумілі  або малозрозумілі для читача-неспеціаліста. Без будь-яких пояснень використовуються широко відомі термінологічні слова, які  стали загальновживаними, їх значення відоме переважній більшості читачів, вони вживаються поряд із суто спеціальними. Найчастіше це фізичні та математичні слова, які органічно вводяться в мовлення персонажів, внутрішнє мовлення героїв, а також у мову автора. Такий прийом письменник використовує в творах різного часу: “Я знайшов невидимі промені, які проникають крізь тверді тіла” [6]; “…який же то екзамен майбутньому професорові зуміє він скласти – з якої літератури, які твори візьме для аналізу, кого муситиме прославляти, щоб потрапити за університетську парту, – чи хоч одне слово із Штраусової науки позитивно оцінить екзаменатор, а в Йосафата – формули, рівняння, інтеграли, які не міняються ні за яких політичних систем!” [5].

Однак, не всі терміни, що функціонують в історичних романах  письменника, однаково використані. Переважно  це стосується вузькоспеціальних одиниць  з галузі фізики, вживаих в авторському  мовленні: „Одного разу, експериментуючи над вакуумними лампами, він спостеріг дивне й незрозуміле явище: коли спрямовував округлої форми катод на екран – утворилась флуоресценція” [7]; „Невидимі промені підштовхнули вчених до відкриття електронів, у науці розпочалася нова епоха” [16], а також у мовленні персонажів: „Ідея, скажу як фахівець з електротехніки, це ніби світло жарівки, вік якої залежить від міцності волоконця, протягнутого між електродами” [2]. Термін катод означає “негативний електрод електровакуумного або газорозрядного приладу” [6], електрод – „провідник електрики, яким підводять електричний струм до рідин і газів, а також полюс гальванічного елемента та акумулятора” [18], електрон – “матеріальний носій найменшої маси і найменшого електричного заряду в природі” [11], флуоресценція – “люмінісценція, яка затухає протягом короткого часу” [10]. Наведені приклади показують, що зміст вузькоспеціальних слів письменник не розкриває, лише підкреслює їх належність до іншої сфери вживання і їх фрагментарність у даному тексті. Це однак не заважає сприймати контекст як частину художнього твору. Порівнюючи семантику цих слів у спеціальних словниках, з тою, яка трапляється в художньо-історичних творах у прямому значенні, робимо висновок про те, що вона не змінюється. Однак, ужиті в романах письменника терміни не є термінами у повному значенні цього слова: тут вони пов’язуються образними зв’язками, у яких відіграють інформативну роль.

В історичних творах Р. Іваничука  є термінологічні слова, які змінюють смислове навантаження, виступають як поетичні елементи. У контексті вони вживаються в образно-переносному  значенні і набувають яскравого  емоційно-експресивного забарвлення. В авторському мовленні в переносному  значенні і загальномовному сполученні письменник використовує термінологічне слово магніт. Магніт – це “виріб визначеної форми із попередньо намагнічених феромагнітних матеріалів, здатних зберігати велику магнітну індукцію після припинення дії магнітного поля” [13]. Вказуючи на властивість магніту притягувати до себе інші тіла, письменник намагається вказати на притягальну силу людської особистості: „А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд, його притягала магнітом постать з вовчою головою” [17]. У контексті цей термін вживається в образно-переносному значенні і набуває яскравого емоційно-експресивного забарвлення.

Цікавим, на наш погляд, є  вживання термінологічних слів у  ролі складових елементів тропів – епітетів, порівнянь, метафор, що зумовлює “часткову або повну  їх семантичну детермінологізацію, яка  полягає у розширенні або звуженні значення слова, проекції його на нову площину” [12]. Образні епітети Роман  Іваничук формує на базі фізичних термінів і з їх допомогою створює складні  художні образи, які характеризують дійових осіб: „Велетенські імперії мандрують у безвість, мов космічні тіла, а в їх притягальному полі метушимося ми, думаючі молекули, які бажають вмістити в собі море вічності й розчиняються в безодні нірвани, щоб потім знову засяяти у новій формі – під чужим іменем” [9]. Молекула – „найменша частинка речовини, здатна існувати самостійно, з усіма основними її хімічними властивостями” [7]. У контексті цей термін нейтралізує пряме номінативне значення і в поєднанні з означенням думаюча набуває переносного, основою для якого послужили асоціативні ознаки, пов’язані з рухом та розташуванням у просторі. Образна паралель „людина – думаюча молекула” вказує на єдність людської особистості з існуючим світом, передає силу та вічність людського духу.

Як художньо-естетичний засіб  виступає в творах письменника термінологічна лексика у складі порівняльних конструкцій, де вона набуває нових смислових  відтінків, емоційно-експресивного  забарвлення. Такі порівняння допомагають  письменникові змалювати художній образ людини, розкрити її у зв’язках з Всесвітом. У всіх порівняннях  розрізняються суб’єкт (те, що порівнюють) і об’єкт (те, з чим порівнюють) номінації. „При зіставленні двох предметів, - зазначає І.К.Кучеренко, – описуваного (пізнаваного, суб’єкта) з іншим  предметом, відомим своїми яскраво  вираженими ознаками (об’єктом), по суті ознаки відомого переносяться на пізнаваний, які таким чином стають характерними для останнього” [18]. Образні порівняння, які вживає Роман Іваничук у своїх творах, мають різний характер.

1. Порівняння, у яких об’єктом  номінації виступає фізична лексика.  Вона вказує на: а) людину, яка є малою, проте вагомою частинкою у Всесвіті: „Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною – малою та вагомою, як атом в астральному тілі” [12]; б) риси характеру людини: “Северин встиг звикнути до цього погляду, він уже не навіював на нього страху: хлопець був упевнений, що ні на яку угоду з особістом не піде, та його погляд мимохіть скосився вбік, ніби магнітом притягнутий, – на другу постать” [12]. Наведені порівняння підсилюють думку, доповнюють її і конкретизують висловлене.

2. Порівняння, у яких об’єктом  номінації виступає математична  лексика, яка вказує на: а) фізичні  та моральні якості людини: “Ось у цю мить ти визначаєш: довжина – вік, ширина – можливості розуму, висота – сумління” [12]. Довжина – це „відстань між двома найвіддаленішими точками” [12], ширина – „протяжність чого-небудь у поперечнику” [12], а висота – „відстань від основи предмета до найдальшої точки його вгорі по вертикальній лінії” [12]. Поняттєвий зміст цих термінологічних слів доповнюється новими смислами на основі асоціативних зв’язків: довжина асоціюється з тривалістю життя людини від її народження до смерті, ширина – з розумовими здібностями, а висота – з найвищим моральним принципом – совістю людини, її ідейним переконанням; б) виховання людини: „До того ж Мирончик таки справді колись вилізе з цієї вуличної дифузорії і стане справжнім паном, а тоді він ожениться з Мадленою, бо з неї виросте шляхетна панна, а не якась собі бісектриса” [12]. Вживаючи термін бісектриса – „пряма лінія, що проходить через вершину кута і поділяє його навпіл” [14], оповідач прагне викликати у читача певні асоціації: „відсутність цілісності”, „роздвоєність людини у всьому – вихованні, характері, поведінці, ставленні до людей, поглядах” і тим самим висвітлює поведінку своєї подруги в майбутньому. При цьому слово набуває негативної оцінки та іронічного забарвлення.