Творчість Шекспіра – виявлення гуманістичних ідей доби Відродження

``

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРИЧНИХ ХРОНІК, ТРАГЕДІЙ ШЕКСПІРА. „КОРОЛЬ  ЛІР” – КОСМІЧНИЙ ТВІР ШЕКСПІРА. ШЕКСПІР І УКРАЇНА

 

 

ПЛАН

 

1. Загальна характеристика історичних хронік, трагедій Шекспіра.
2. Трагедія „Король Лір”.

3. Творчість Шекспіра – виявлення гуманістичних ідей доби Відродження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основною темою історичних хронік Шекспіра є феодальні суперечки, династичні війни, які руйнували  Англію у 14-15 століттях, особливо війна  Білої та Червоної троянд, яка закінчилася  утвердженням при владі династії Тюдорів.

Шекспір у своїх пєсах  дає широкі історичні картини  з безліччю реальних подробиць, з  великою кількістю персонажів: королів, заможних феодалів, представників буржуазії, воїнів, народних мас. Дія у пєсах  розвивається жваво, енергійно, вільно переходить з одного місця в інше, наповнена сценами боїв, поєдинкіцв, виходів королів, радами лордів, повстань – і все це для читача зримо, як у театрі.

Розповідаючи про минуле, шекспір вирізняє в ньому ті моменти, які перегукуються з проблемами сучасності і які б допомогли вирішувати актуальні завдання.

Однією з основних проблем тогочасної дійсності, на думку  Шекспіра, є значення абсолютизму. Великим  злом і небезпекою для суспільства  вважає Шекспір, є феодали, честолюбиві  і власні. Такі, наприклад, барони з історичних хронік Генріх ІV і Генріх VІ. Феодальній анархії Шекспір протиставляє ідею державності, внутрішнього об’єднання країни під єдиною центральною владою.

Але Шекспір на боці влади, вважаючи, що король має більше обов’язків, ніж прав, і повинен бути справедливим, турбуватися про свій народ і країну. Якщо ж король турбується тільки про себе та своїх наближених, то такого короля треба позбутися.

Саме про це йде  мова в істоичній хроніці Шекспіра „Річард ІІ”. У п’єсі зображений слабовольний тиран, який забрав від керування країною кращих людей, потрапив під вплив своїх фаворитів. Річард ІІ впевнений, що він „помазаник Божий”, що його влада – божественна і ніхто не може вимагати від нього звітування про його дії. Через це король позбувається престолу і гине.

Ще страшніший та жорстокіший  Річард ІІІ. Шляхом вбивств, злочинів та підлоти він завойовує престол  і навіть притискує феодалів. Але  він, як і всі, хто в першу чергу  накопичує капітал,  –  хижак-амораліст. Перед битвою до нього приходять  тіні замучених ним жертв, а Річард ІІІ проголошує, що „кулак нам –совість, а закон нам – меч”. Через таку політику короля в державі посилюється анархія і благородний лицар Річмонд піднімає повстання проти нього. Тиран не знаходить підтримки ані серед феодалів, ані серед народу і гине.

Ідеальний правитель  в очах Шекспіра – Генріх V, який зламав опір феодалів і знайшов підтримку в народу. Він – енергійний, сміливий, простий. Воює в одному ряду зі звичайним воїном, але не забуває про свою відповідальність перед країною. Однак такі королі, на думку Шекспіра, - виключення. До влади, як правило, приходять тирани або слабовольні правителі, нездатні принести країні мир та щастя.

Шекспір підкреслював в  історичних хроніках роль сильної особистості, але висував поняття часу, тобто збіг обставин, головних сил і тенденцій епохи.

На думку Шекспіра, є справжня сила, що творить історію’ – це народ. Тому драматург вводить  у свої хроніки картини з життя  народу. Так, у творі „Річард ІІІ” перед тглядачем постає велика сцена  висування Річарда королем, де беруть участь жителі міста, а в пєсі „Генріх ІV” – багато сцен з участю слуг, купців, суддів, ремісників.

У своїх трагедіях  Шекспір тісно підходить до великих  та гострих питань людського життя  і дає на них глибокі відповіді.

Сутність трагізму життя, за Шекспіром, полягає в зіткненні двох начал: чистої і благородної людяності з підлотою, користолюбством, егоїзмом. На думку драматурга, дія кожної людини – це результат взаємодії характеру людини з оточуючими обставинами. Опираючись на залізну логіку, Шекспір стверджує, що найкращі люди, розумні, талановиті, гинуть під натиском темних сил (Гамлет, король лір), що зло легко оволодіває людиною і приводить її до жахливого кінця (Макбет). Таке розуміння життя виникло в Шекспіра під впливом того, що відбувалася руйнація ідеалів Відродження під натиском реакційних сил, а також через відчуття того, що новий світ, який приходив на зміну старому, несе ще потворніші форми пригноблення людини, дух накопичення, владу грошей (головні риси капіталіззму, що зароджувався). Саме звідси людина приходила до страшного усвідомлення своєї суті: вона лише „бідна, гола, двонога тварина” (слова короля Ліра).

Однак якими б жахливими  не були людські страждання і катастрофи, вони розкривають смисл і глибоку  закономірність того, що відбувається з людством. Так, загибель Макбета, Брута, Коріолана підтверджує фатальну силу пристрастей, нерозуміння життя, неспроможності знайти знайти правильний шлях.

Але навіть у найсумніших  трагедіях Шекспіра нема безнадії. Автор стверджує внутрішню перемогу правди над людською ницістю. Тому й загибель Ромео і Джульєтти  є одночасно і їхнім тріумфом, що привів до примирення сімей. А загибель Гамлета і Клавдія дала початок царюванню Фортінбраса, який принесе краще життя. Саме тому нещасний і напівбезумний король Лір є значно кращою людиною, ніж Лір, що був при владі.

З усіх трагедій Шекспіра „Гамлет” – найскладніша. Жодний твір світової літератури не викликав такої  кількості строкатих коментарів.

Коли Гамлет дізнається, як загинув його батько, він присягається присвятити своє життя справі помсти. Але ще довго роздумує, копирсається в собі, в своїй душі та в душах інших, рішуче не діє і раптом імпульсивно вбиває злодія, коли дізнається, що той отруїв його самого. Постає питання: що є причиною такої пасивності Гамлета? Одні вважають цією причиною природну м’якість і інтелект героя, які пояснюють його схильність до християнського всепрощення і заважають діяти рішуче. Інші стверджують, що Гамлет – сміливий (кинувся назустріч духові батька, вбиває Полонія, який заховався під ковдрою, виявляє активність під час подорожі до Англії), і справа не стільки в характері Гамлета, скільки в особливому становищі, в якому він опинився.

Студент Віттенбергського університету, весь у науці, думках, далекий від життя двору, Гамлет несподівано відкриває такі сторони життя, які йому й „не снилися”. Він дізнається про злочинне вбивство свого батька, про жахливе зрадництво його матері, про фальш і розбещеність датського двору (Полоній, Гільдерстерн, Розенкранц, Озрік), моральне безсилля Офелії, яка, люблячи Гамлета, не може йому допомогти, бо вірить і підкоряється своєму батькові-інтригану.

Все це Гамлет узагальнює, аналізує – і йому стає зрозумілою картина потворного світу. Він розуміє. Що справа не в самому факті вбивства батька, а в тому, що вбивство сталося через жорстокість, байдужість, корисливість світу. Тому Гамлет задля помсти повинен виступити проти цього світу. Одночасно Гамлет розуміє, що не він один постраждав через зло, що розрослося довкола. В монолозі „Бути чи не бути” він говорить про вади і пороки, які напосілися на людей. Якщо б він був егоїстом і переслідував виключно особисті цілі, то швидко вбив би Клавдія і повернув собі престол. Але він, мислитель і гуманіст, відчуває себе відповідальним за все, що коїться в світі, за непоширення зла. Він повинен боротися з неправдою світу, виступати захисником усіх, кого несправедливо пригноблюють:

Век расшатался и скверней всего,

Что я рожден, чтоб восстановить его.

Таке завдання, на думку  Гамлета, не під силу й могутній людині, тому він відступає, він у відчаї, в роздумах. Саме в цьому й міститься душевна трагедія Гамлета. Герой сам докоряє собі за бездіяльність, сумує над своїм душевним станом, стаить собі за приклад сміливого Фортенбраса, називаючи себе боягузом. Він так глибоко зрозумів цей ниций світ, що обєкт помсти стає невловимим, а Гамлет – скептиком і песимістом.

Розуміння світу робить Гамлета безпристрасним суддею життя. Він зриває маски з лжеців, лицемірів, пристрасно й болісно говорить про  тих, хто його оточує. А це свідчить про його гаряче серце, яке болить, страждає, сумує, переживає.  Він любить Офелію, любить свою матір, делікатний з лаертом, перед своєю смертю заповідає трон Фортенбрасу, а Горація просить розповісти світові правду про нього.

Отже, Гамлет є не лише рупором ідей Шекспіра чи його епохи,  а й конкретна особа, слова якої виражають особисті переживання і мають силу переконання.

У п’єсі „Отелло також  присутній конфлікт між особистістю  й оточуючим суспільством (хоч  цей конфлікт і прихований, замаскований).

Спочатку вступає в  конфлікт кохання, яке бореться зі світом та оточуючими людьми, з владою, що перебуває  в полоні старих, середньовічних уявлень. Кохання відразу перемагає, і  перемога ця блискуча: вона отримана над  однією з давніх і серйозних заборон – расовою.

Брабанціо. Батько Дездемони, довго не міг повірити, що його дочка  могла покохати мавра без втручання  магії, чарів. І Отелло пояснює, як зародилося їхнє кохання (воно не – не розрахунок, не воля батьків, не стихійна пристрсть, як у ромео і Джульєтти, а глибоке взаєморозуміння, внутрішнє зближення, тобто висока форма людського кохання).

Але це кохання все-таки гине від зіткнення зі світом честолюбства, укорисливості, уособленим в образі Яго. Кохання гине ще й тому, що не знаходить підтримки в суспільстві (чесний, але слабкий духом Касіо, ниці Родріго та дружина Яго Емілія).

Лтелло тривалий час  відкидав брехливі ствердження Яго  про невірність Дездемони, зберігав спокій і сність розуму, але здався перед купою зовні правдивих  доказів і характер мавра взяв гору.

Ревнощі Отелло – це не ревнощі чоловіка-власника, не ревнощі  приниженого самолюбства, а почуття  великої образи за абсолютну довіру і правдивість, які єднали Отелло і Дездемону. Тому страждання Отелло – через втрату ним віри в чесність дружини та в можливість існування чесності на землі. Тому коли обман розкрився, Отелло йде з життя просвітленим і заспокоєним.

Важливий образ у  пєсі – Яго. Це типовий представник  доби первісного накопичення капіталу. Він – цинік, хижак, аморальний тип. Його уявлення про світ складаються з двох правил: „Насипай гроші до гаманця!”, „Можна все заради грошей”. Але хоча Отелло в пєсі є жертвою своєї довірливості, морально він – перможець.

У всесвітньовідомій трагедії „Король Лір” проблематика сімейних стосунків тісно переплетена з проблематикою суспільною, політичною. І у всіх цих трьох планах відбувається зіткнення чистої людяності з бездушністю, честолюбством, користолюбством.

Спочатку Лір –  король середньовічного зразка, який купається в ілюзіях своєї  всемогутності, сліпий до потреб народу, розпоряджається долею своєї країни, як власним будинком: розподіляє, дарує, як йому заманеться. Від усіх, і від своїх дочок у тому числі, вимагає не правди, не людяності, а лише зовнішніх, умовних знаків упокореності. Цим і скористалися дві старші дочки, запевнивши батька в своїй любові до нього. А Корделія, молодша дочка, знає лише один закон – правди і природності. Однак король Лір глухий до голосу правди, за що й несе жорстоке покарання, завдяки якому його ілюзії батька і короля розсіюються, руйнуються.

Його світосприйняття  змінюється, погляд на світ оновлюється. Коли Лір сам відчув нужду, нестатки, приниження, він по-іншому дивиться на мораль, людей, владу, життя і людство  взагалі. Йому стала зрозумілою жахлива  страшна несправедливість устрою, який він підтримував.

Друга сюжетна лінія  – історія графа Глостера та його двох синів. Едмунд, як і сестри Гонерилья  і Регана, розриває всі сімейні  та родинні зв’язки заради землі, грошей, титулу, влади. Руйнування феодального  ладу характерне для періоду первісного накопичення капіталу. Світ феодалізму, що вмирав,  та світ капіталізму, що народжувався, однаково протистоять правді і людяності.

У п’єсі „Макбет” автор розповів про узурпацію престолу, про захват королівського трону. Та найголовніше, що своїми кривавими діями узурпатор відкриває шлях силам, які мають згубити його самого.

Макбет розуміє це, коли готує  план убивства короля, щоб самому зайняти  трон. І вічний страх перед життям і перед народним повстанням за скоєне штовхає Макбета на інші злочини – він так далеко заходить „у кров”, що не в силі зупинитися, аж поки не повстали проти нього і його країна, і сама природа.

В центрі уваги письменника –  аналіз душевних переживань Макбета. Тому Макбет вважається головним героєм трагедії, хоч у ній багато персонажів, серед яких особливо вирізняється фатальна помічниця Макбета, його дружина.

Спочатку ми бачимо Макбета сміливим, благородним воїном, який вірно служить  своєму королю. Але в глибині душі жевріє і гризе його честолюбство. Підказки дружини, обставини, важка внутрішня боротьба – і перший злочин, після якого він уже не відступає. Шекспір досліджує, як його герой починає не відчувати докорів совісті, усвідомлюючи, що робить і що робитиме далі, він у відчаї, але не зупиняється, йде до кінця.

Отже, у п’єсі „Макбет” Шекспір  відобразив не тільки політичні події  того часу, злочини, бурхливі пристрасті, а й кризу моралі, переоцінку цінностей  – як супутники часу народження капіталістичних відносин.