Українському та західноєвропейському романтизмові

7. Релігійно-містична течія (С. Т. Колрідж, Ф. Р. де Шатобріан,                 А. Міцкевич та ін.).

Ця течія полягає у тому, що романтики обґрунтовували поняття воля, свобода, істина тощо. Особливу увагу приділяли теорії міфу та символу. “Характерним було наближення до живої природи, використання міфологічних образів та мотивів [2, 34]”.

Романтизм з’являється спочатку у Німеччині. Саме романтики Німеччини надихали молодих англійських романтиків першого покоління, таких як Вордсворд, Сауті та ін. Потім прийшло вже друге покоління англійських романтиків: Байрон, Шеллі, Кітс. У  цей період вже розвивався французький романтизм. Серед  представників цього напряму можна назвати: Шатобріана,    Жермена де Сталя, Бенжамена Констана та ін. На думку вчених: “англійський романтизм на певний період припинив розвиватися: померли чи загинули представники молодшого покоління романтизму [22, 3]”. Це можна сказати і про розвиток романтизму у Німеччині. Проте бурхливий розвиток романтизму у Німеччині припадає на 1790-ті роки і на перше десятиліття ХІХ сторіччя. Романтична література розвивалася і на території  Центральної та Східної Європи. Яскравим прикладом цього можна назвати безліч романів угорського прозаїка-романтика Мора Йока. У ХХ ст. романтична література не зникає, проте існує у співвідношенні з іншими напрями та течіями.

На думку Д. Наливайка: “елементи романтизму простежуються вже у творах класицизму, який функціонував у деяких європейських країнах, починаючи з другої половини ХVIII століття [12, 80]”. Це яскраво засвідчила творчість Жана Поля, у якого вперше з’явився “дивакуватий” герой, а романи будувалися у довільній формі. Письменник назвав “поезію наслідуванням природи. Саме ця теза походила ще за Арістотеля, а згодом стала провідною ідеєю романтиків [12, 80]”.

Проте романтизм став запереченням естетики класицизму. Романтики у своїй творчості відкидали правило трьох єдностей, жанрову класифікацію, домінування якоїсь однієї риси при зображення образів тощо. Вони висували ідею про свободу митця у творчості, а також ввели нового героя, який би самостійно розвивався, самозаглиблювався та самоудосконалювався.

На розвиток романтизму вплинула доба Просвітництва, оскільки письменники цього напряму возвеличували людину, могутність розуму. Вони утверджували волю особистості та велику роль мистецтва, а також збирали фольклор та широко застосовували його у своїх працях. Просвітники були фундаторами революції, яка б поклала кінець знущанням. Але справедливість у світі не настала. Саме розчарування в революції та просвітницьких ідеях і неприйняття буржуазного суспільства стало основною передумовою романтизму. “Особливу неприязнь у романтиків викликав спосіб життя буржуазії з її бездуховністю, егоїзмом, меркантильністю й вульгарністю, а життя здавалося неможливим, сповненим хаосу [1, 10]”.

Романтизм увібрав у себе основні досягнення сентименталістів, особливо їхню увагу до внутрішнього світу людини, культ природної людини, а також проголошення пріоритету почуттів над розумом.

Слід зазначити, що величезне значення на формування романтизму мала ідеалістична філософія. “Ідеалізм – це реакційний, антинауковий напрям у філософії, який на противагу матеріалізмові хибно вважає ідею, дух, свідомість первісним, а природу, буття, матерію — вторинним [15, 256]”. Романтики вважали, що дух є прогресуючою творчою силою, котра проявляється як у природі, так і в людині. “Людина наділяється необмеженими творчими можливостями, і не лише в сфері мистецтва: своєю духовною активністю вона творить історію й свою долю [9, 18]”. Так, наприклад, І. Кант відзначав, що на людину впливають умови існування і разом з тим вона вільна у своїх почуттях і вчинках [5, 325]”, а як відомо, у романтизмі поєдналися: історизм та універсалізм, конкретне і абстрактне, дійсність та ідеал тощо. 

Перший систематичний виклад романтичної теорії належить                   Ф. В. Шлегелю, який у своїй праці “Фрагменти” відзначив: “романтизм створив новий тип героя – неповторну особистість, яка сама собі диктує дійсності свої закони, а також обґрунтував принцип історизму, згідно з яким кожне явище повинно розглядатися в розвитку та відповідно до дійсності [12, 81].

Актуальним для розвитку романтизму були й думки Ф. Шеллінга про занурення у власне “я” з приводу своєї діяльності, про пріоритет інтуїції у пізнанні світу, про свободу виявлення особистості. На його думку, “природа дає зразок пізнання світу у всіх його проявах, цілісності й багатогранності [12, 82]”.

Підгрунтям романтизму стала також теорія Й. Гердера, який висунув теорію про оновлення мистецтва шляхом звернення до народно-національних витоків. Він зазначав, що “література обов’язково повинна живитися народними традиціями та духовними здобутками різних народів. Незважаючи на реальність, романтики все таки утверджують цінність особистості, її право на вільне життя. Вони створюють власний світ фантастики, екзотики [12, 83]”.

Романтичний світогляд виходив з того, що немає нічого завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття – жива динамічна єдність, де все взаємопов’язано і все взаємодіє у своєму русі. Основний закон романтиків – розчиняти неорганічний світ на органічний, підкоряти неживу природу законам життя, в кінцевому підсумку – одухотворювати її.

Світосприйняття засновувалось також і на основах зіткнення та відмінностях, а полем бою для них, був реальний світ та душа людини. Одною з найістотніших рис романтизму є уява. Для романтиків “уява була не тільки фантазією, а й засобом пізнання світу та художньою реалізацією цього пізнання [9, 26-27]”.

Естетичні принципи романтизму характеризуються:

• відмовою від традицій класицизму;
• захистом творчої свободи автора;
• нерозривним зв’язком змісту і форми;
• інтенсивним використанням художніх засобів [19, 12].

Романтизм як напрям має свої специфічні ознаки. Саме він засвідчив свідому орієнтацію письменників та критиків на такі засади: народність, історизм, наслідування духу народу, піднесення особистості та застосування символів у традиціях фольклору. З поміж інших літературних напрямів романтизм вирізняє передусім суб’єктивна природа творчості, оскільки романтики намагалися заглибитися у внутрішній світ особистості та з’ясовувати приховані риси людської душі. Об’єктом їхнього дослідження була людина як індивідуальність, а на перше місце романтики виносили почуття та переживання. Проте, якщо і намагалися зобразити реальний світ, то перш за все до уваги брали бажання, мрії та прагнення людини.

Романтичний герой переймається завжди проблемами існування, його хвилює не тільки власне життя, але й життя всього населення. “Він намагається пізнати світ, не тільки за допомогою розуму, але й душею, інтуїцією та серцем, а також може не тільки осягнути дійсне, але й творити у своїй уяві нові світи, де його душа знаходить спокій та самого себе [12, 83]”. Автор-романтик не сприймає негативні риси людини і свідомо виступає проти них. Натомість він мріє про гарне, щасливе життя та створює власний ідеал. Це індивідуаліст, висока людина, що прожила 2 стадії:

1) до  зіткнення з реальністю; він живе  в “рожевому” стані, в ньому  проявляється бажання подвигу, зміни світу.

2) після  зіткнення з реальністю; він продовжує вважати цей світ  підлим, сумним, але стає скептиком, песимістом. Чітко зрозумівши, що нічого змінити не можна, прагнення подвигу переходить у прагнення небезпеки.

Своїм принципом романтики проголошували свободу та фантазію.  Без внутрішньої свободи, людина не відчуває себе людиною, як і не відчуває свободи і у суспільному житті. Романтичний герой, незважаючи на протиріччя, намагається проникнути в нерозгадану тайну світу та природи. Драматизм романтичного героя відображає його власний душевний біль, і проблеми духовного значення, і невлаштованість світу загалом.

Великого значення романтики надають зануренню у прихований світ, таємничий. Людина для них – нерозгадана таємниця, тому у їхніх творах переважає фантастика та містика. Для романтиків: “світ – це не просто механізм, складений як вершина: він має багато таємничих, захованих частин; він творить ще й інше тіньове значення: людина в ньому не ординарна, вона має багато різних сфер; усякі збочення від нормального – це лише свідчення про ті сфери, які збагачують погляд на життя. Це додаткові якості людини; чуття, настрій. З цього погляду романтичні твори наближаються до естетики середньовіччя [21 , 66]”.

Основними темами романтизму були вічні питання, а саме кохання, сенс буття, стосунки між людьми, воля, таємниці природи тощо. Письменники-романтики звертали увагу на зміну ставлення до світу, оскільки світ у них постає як щось рухливе та змінне. Романтики, перш за все, ставили за мету розгадати такі питання: боротьба різних стихій, описи природи, боротьба дня і ночі, тобто намагалися пізнати внутрішню сутність подій та явищ. Тому характерно, що “романтики використовували символіку, яка є вираженням глибинної сутності певного об’єкта через суб’єктивне сприйняття. Символ втілює особистісне ставлення до світу і пошук того прихованого смислу, що містить у собі цей предмет [12, 84]”.

Свідомості романтиків притаманне романтична двоякість. Реальність у них розпадається на 2 світи: реальний (матеріальний, бездуховний, вульгарний і потворний) та ірреальний (світ мрії, фантазії, ідеальний, духовний та прекрасний). “Романтики вбачали джерело ідеального у минулому (виникає інтерес до середньовіччя, з’являється історичний роман) або майбутньому (звідси утопічні мотиви, фантастика, фольклор) [1, 11]”.

Особливе місце “у поетиці романтизму займають метафоричні тропи – символи, персоніфікації, алегорії та гіперболі [18, 55]”. Проте слід зазначити, що алегорію треба відрізняти від символу, оскільки для неї характерна однозначність, тоді як для символу – багатозначність інтерпретації. Крім цього, символ абстрагованіший та умовний. Романтична філософія алегоричним вважала “те зображення, в якому особливе означає всезагальне чи в якому всезагальне розглядається за допомогою особливого” [23, с. 130-131]. За допомогою алегорії романтики надають своїм творам притчового характеру, наповнюють його внутрішнім, прихованим смислом – підтекстом. Широко вживаним тропом у романтизмі є гіпербола. Гіпербола, перетворюючи дійсність, виражала тим самим прагнення романтиків утверджувати гуманістичний ідеал, що виявляється у “відвертій настанові на перебудову життя” [6, 195]. Як відомо, автор перетворює дійсність відповідно до свого ідеалу, а цьому він послуговується за допомогою гіперболи [8, 57]. Головним завданням гіперболи є ствердження того, що вважалося істинним та його заперечення. У структурі романтичного тексту наявні сюжетні (перебільшення подій), психологічні (перебільшення почуттів) та власне мовні гіперболи (перебільшення виразів).

Романтики активно використовували іронію. “Вона, з одного боку, є вираженням звільнення людського духу, здобуття внутрішньої свободи, а з іншого – допомагає героєві тверезо оцінити недосконалий світ, побачити його й себе у реальному світі [12, 84]”. “Романтична іронія має своєрідне  призначення: критикувати зло, іронізувати з хиб, вад, недосконалості людини, суспільства, світу заради їх поліпшення, доведення до ідеалу [22, 6]”.

Для романтизму було характерним використання контрастів. Саме через контрасти письменники показували боротьбу різних начал у світі, внутрішніх конфліктів особистостей, недосконалість людства тощо. Контраст стає головним принципом у романтиків, адже організовує як образну систему, так і простір та час, систему тропів тощо. У своїй діяльності, письменники часто зверталися до народних традицій, фольклору. Це засвідчує використання у романтичних творах традиційних народних жанрів: пісень, романсів, плачів, а також усталених образів, постійних тропів. Фольклорні форми допомагали зв’язати літературу з дійсністю. “Пафос у романтиків піднесений або критичний, виявляється передусім в оспівуванні особистості і загальнолюдських цінностей та викриванні недолік суспільства [13, 32]”.

Романтики часто вводили у свої тексти образ природи.  Вони бачили у природі – абсолютну реальність. “Природа для них – взірець гармонії, живого різноманітного життя, а також осереддя потаємних, суперечливих сил. Часто природа ставала символом, наприклад: зірка – символ ідеалу, небо – символ пошуку смислу буття тощо [14, 28]”. Розробляючи типологію національних культур, вони прагнули відтворити не лише зовнішні прикмети (місцевий колорит), а й дух різних епох і цивілізацій. При цьому романтики спиралися на дані тогочасної науки, доповнюючи факти уявою.

Тема кохання посідає чи не найперше місце в романтичній творчості. Кохання для них – велика сила, оскільки воно може впливати на людину або керувати нею. Воно викликає потаємні та приховані сили та створює нові моральні якості. Кохання у творах часто поєднувалося зі стражданнями, проте любов для романтиків – це завжди життя, а відсутність його – це смерть. Центральною категорією романтизму стає серце. “Воно не протиставляється просвітницькому розуму. Єдність серця і розуму вмотивовується романтиками за Біблією [2, 32]”.

Слід зазначити, що основою романтизму був міфологізм. Міф був засобом поєднання двох часів – минулого та теперішнього, а також дозволяв говорити про сталі закони буття, про вічні питання людини та про глобальні проблеми людства в цілому.

Романтизм зруйнував уставлену форму та систему жанрів і змінив її на культ змішаності протилежних рис. Так виникли ліро-епічний і ліро-епіко-драматичний жанри (Байрон, Шеллі). Зацікавленість у фольклорі призвела також до створення літературної казки (Тік, Гофман, Андерсен). Зацікавленість романтиків у всьому оригінальному призвела до відкриття колориту, а зацікавленість в історичному колориті – до створення жанру історичного роману (Скотт).

Отже, основними аспектами романтизму є: природа мистецтва (суб’єктивність мистецтва: акцент не на зображенні, а на вираженні почуттів, мрій, настроїв); зображення людини (заглиблення у внутрішній світ людини, неприйняття героєм буденної реальності, прагнення до ідеального світу мрій і водночас опанування реального світу через внутрішнє “я”); незвичайність головного героя (самітник, бунтівник, мандрівник, що вирізняється з-поміж свого оточення, заглиблення у внутрішній світ); зображення світу (стихія таємничого, містики, наявність двох світів – реального та уявного); ставлення до канонів (заперечення будь-яких законів, канонів у мистецтві, творча уява і свобода митця); ставлення до минулого (інтерес до минулого, народної творчості, міфології); характерні прийоми (символіка, контраст, іронія, алегорія, гротеск тощо); мова (яскрава, барвиста, що розкриває сильні пристрасті, могутні характери та драматичні конфлікти); пафос ( піднесений або критичний, оспівування особистості і загальнолюдських цінностей та викривання недолік суспільства); ідеали романтиків (гармонія людини та світу, людини та природи, кохання, дружби тощо).