Форми і види лекцій. Авторська публіцистика як спосіб протистояння тоталітарній системі (на прикладі публіцистичних творів В. О. Яворівськ

1946р. Вийшла друком новела  «Модри Камень». Продовжує навчання  на філологічному факультеті  Дніпропетровського університету. 

1946р. Вийшла друком перша книга  трилогії «Прапороносці» — «Альпи» — у журналі «Вітчизна».

літо 1946 р. Захист дипломної роботи на тему «Новели Василя Стефаника».

1946 р. Вступ до аспірантури  при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук  Української РСР, початок професійно-письменницького життя.

початок 1947р. Вийшов друком «Голубий Дунай».  
осінь 1948 р. Світ побачила третя книга трилогії «Прапороносці» — «Злата Прага», яку відзначено двома Сталінськими преміями (1947, 1948 рр.). 

1949—1960 рр. Вихід у світ творів  воєнної тематики: «Земля гуде»,  «Партизанська іскра», «Людина і  зброя». Робота над творами сучасної  та історичної тематики (збірки  «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). 

1968 р. Вийшов друком роман  «Собор», вилучений реакційною  критикою з літературного процесу.

1972 р. Робота над повістю «Бригантина».

1976 р. Завершення роботи над  романом «Берег любові». 

1330 р. Вийшов друком роман «Твоя зоря».

1986 р. Опубліковано повість «Далекі  вогнища», новели «Корида», «Чорний  яр», «Двоє вночі», повість «Спогад  про океан». 

1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний  центр у Кембріджі (Англія) визнав  О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом  1992/93 років». 

14 липня 1995 р. О. Т. Гончар  помер.

 
НОВЕЛІСТИКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Протягом усього творчого життя  Олесь Гончар звертався до малих  літературних жанрів — новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелістика Гончара — високохудожня  частина його творчого доробку. Причому, тематика його новел дуже різноманітна. Все письменницьке життя Гончара  сповнене спогадів про минулу війну  і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели «Модри Камень» (1946), «Весна за Моравою» (1947), «За  мить щастя» (1964), «З тих ночей» (1974), «Плацдарм» (1985) і багато-багато інших.

Ранні довоєнні твори Гончара свідчать про його тяжіння до малих прозових жанрів в яких сконцентровано великі проблеми і важливі теми. Письменник довів, що можна «у невеликому відкрити велике, у краплі води побачити сонце  і почути гомін моря... Таке вміння властиве талантові народнопоетичному». 
Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О. Гончара. Написана через два роки після війни, вона являє собою спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словацькому містечку Модри Камень («модри» — голубий).

Глибоко і проникливе змалював Олесь  Гончар образ Терезиної матері, яка  втратила у дій війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами)- Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою дочку, яка могла б бути щасливою з  цим юнаком.

Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне  людське почуття.

В 1966 році Олесь Гончар створив  ще один твір, в якому засудив  жорстокість, але тепер вже жорстокість  людини по відношенню до природи. Це новела «На косі».

АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР»

Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода»  сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстракції і протестує  автор, створюючи образи людей, вільних  у своєму виборі, у своїх судженнях  і переконаннях. Шлях до свободи  фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був  легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію  чиновників на свій роман: «Треба й  сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..»

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час  виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості  і гостроти художніх узагальнень  та завбачальності багато в чому випереджали  свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років  набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з  найбільшою силою. Принаймні перечитуючи  роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а  не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними  ознаками твір наділений»

Центральним образом твору є  образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор  увібрав у себе довершеність і  гармонію, витончену красу І внутрішню  силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок  часу на ньому не видно...»

Проте найголовнішою в творі  є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються  всі персонажі твору. Вони ніби поділяються  на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає  їх моральна чистота, виражена у їхньому  відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і  Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він  сповнений такої глибокої віри в  життя, що ладен пожертвувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.

Єлька, яка дивилась на собор з  острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди  бувають чистішими за людей. А  пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості  на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і  у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинува-чувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний  вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички —  його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ  Івана Баглая. Але творення цього  образу дещо відмінне, оскільки читач  знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті  він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого  місця в житті. Перебуваючи в  чужій країні, Іван ні на мить не забував  про свою. Він порівнював життя  людей далекої Індії із побутом  нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там»  уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує  серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так  жити, підкоряючись підлабузникам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов'ю зобразив письменник і  образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється  дуже ніжною людиною. Його батьківське  ставлення до Єльки сповнене турботи  і вболівання за її долю. Саме цим  пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

З надзвичайною теплотою зображено  Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних  металургів. Війна забрала в нього  двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про  онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Жахлива сама природа такого явища  як байдужість. «І ніякого докору власної  совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог  руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати  зруйноване, реставрує, все робить для  того, щоб пам'ятка була такою ж  гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є  ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна  людина. Проте гнітюче враження залишає  його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим  і безбарвним. І якщо Микола ставиться  до буденності життя оптимістично і  прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає  і Романа, і йому подібних скептиків  у величі людини. Адже у сутичці  з тими, «...що без соборів у  душі», Микола виглядав «як той біблейський  юнак, що вигнав осквернителів з  храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся  Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших  ознак творчості письменника. Прозу  Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так  чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які  мають ніби позначку чистоти і  святості, стосується це і негативних образів — будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі  і зворушливі слова, які мають  свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова  можуть бути невичерпними, але кожен  письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим  краще, тим довговічніший роман  чи повість, тим вони потрібніші. Є  ця начебто прихована від стороннього  ока енергія в кожному слові  Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і  зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної  зарядженості...».

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про  минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній  світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман  «Собор», неначе застерігає людство  від руйнівної спроби змінити  світ. Наскрізне через усе художнє  полотно «Собору» Гончар проводить  ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами  — це своєрідне застереження від  екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від  аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в  чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози  письменника направлена проти загальнолюдського  злочину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і  перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов'язаннями визначеного таланту) — про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хочете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді стосуються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.