Вплив ЗМІ на формування громадської думки

Захистити підлітка від  антиестетичного впливу відеопродукції звичайною забороною нині не можна У виховній роботі соціального педагога в цій галузі суспільного виховання необхідно в першу чергу враховувати мотиви звертання молоді до мистецтва, коригувати ці мотиви і потреби відповідно до завдань суспільного виховання.

Провідним мотивом підлітків  у спілкуванні з мистецтвом кіно є збагаченння особистого життєвого  досвіду, інтерес до поведінки людей  в різких життєвих ситуація, "примірювання" їх до свого життя.

Для того щоб досягти  виховного ефекту, не достатньо відвідувати кінозали, де демонструються зразки "високого" стилю поведінки людей. Підліток спочатку співчуває герою, а потім наслідує. Йому недостатньо бачити зразок. Необхідний процес становлення моральної поведінки.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що "тєлефобія" існує переважно як негативний фактор виховання: кіно відволікає від навчання, гальмує фізичний розвиток дитини, надає далеко не естетичні зразки поведінки. Проте й уникнути впливу телевізора не можна. Діти сприймають телебачення як канал інформаційний і канал комунікативний, що вирішує проблеми, які їх цікавлять.

Сучасна людина в деякому  смислі є "телелюдиною". Телебачення - це важливий фактор її існування. Вона є не тільки джерелом інформації. Кількість  часу, проведеного біля телевізора, демократичність, доступність телепродукції - все це справляє великий формуючий вплив на смаки й уподобання людини.

Молодь, особливо підлітки — найбільш активна глядацька  аудиторія. За даними соціальних наук, підлітки сприймають телеекран як інфомуючий канал і як співрозмовника. Бажання розширити обсяг відомостей про навколишнє життя, приємно провести час - ось основні мотиви дитини. З іншого боку, існують мотиви особистісного ставлення. Підлітки звертаються до телеекрана, щоб отримати підтвердження або заперечення їх позицій, як суспільне значущих, придатних до порівняння з суспільними зразками. Соціальне - цінна інформація високого морального і художнього ґатунку, яку надає телебачення, може допомогти дитині вийти за межі безпосередньої соціальної ситуації, в якій вона опинилася, розгорнути перед нею широке поле соціальної взаємодії з іншими людьми, допомогти вийти з моральної та психологічної кризи.

Юні глядачі спілкуються  з телебаченням двома шляхами: перший полягає у спробі відштовхнутися від змісту передачі перейти до загальної точки зору. Вона, як правило, формується шляхом абстрагування від похідного змісту в загальні поняття та схеми поведінки, "формуючи життя". При цьому діти щиро вірять в те, що вони занурюються в глибину явищ. Але, як свідчать їх висловлювання, багатство явищ в їх міркуваннях просто втрачає різнобарвність і багаговаріантність, явища стають предметом загальних мовних формул, відірваних від життя. Цікава позиція дітей: вони шукають в кіногерої найбільш абстрактний образ, узагальнені ознаки життєвих явищ, які дадуть можливість створити свою багатоваріантну модель.

Другий шлях — це прагнення  конкретизувати проблеми, які прозвучали в передачі. Досить часто діти буквально  без змін переносять побачене у свій життєвий досвід. Наївно-реалістичний характер сприйняття часто виводить дитину за межі тих аспектів проблеми, які піднімалися у передачі.

Отже, як бачимо, спілкування  молоді з телебаченням — найбільш суспільно значуща форма дії  засобів масової інформації та комунікації. Це спілкування маг багатогранний характер і відрізняється переплетенням мотивів, потреб і засобів їх задоволення. Молодь легко бере участь у різних формах видовищного телеспілкування (як засобу емоційної релаксації), прагне знайти в телеекрані довірену особу, шукає особистісного контакту, прагне стати активним учасником теледіалогу.

Індустрія розваг продовжує  спрямовувати засоби масової інформації на формування у молоді соціальної, політичної і духовної апатії, пасивності, примітивних смаків інтересів, потреб, зневажливого ставлення до справжньої культури, до історії і сучасних досягнень людської цивілізації. Тому невипадково, що у цивілізованих країнах світу розгорнулася боротьба навколо проблем дозвілля молоді, впливу на неї продукції засобів масової інформації, які орієнтуються на створення умов для "задоволення та веселощів молоді".

3.2. Методи впливу на  суспільну думку.

Громадська думка схильна  маніпулюванню в силу того, що складається  не тільки свідомо, але і підсвідомо, включаючи і свій зміст як судження здорового глузду, і забобони, міфи. Для нього можуть бути характерні емоційна напруженість, психічна нестійкість. Маніпулювання руйнує основи, на яких тримається громадську думку: певну систему цінностей, установки, стереотипи. Сьогодні засоби масової інформації об'єднують людей навколо себе і творять їх свідомість за своєю подобою. Думка сформоване подібним чином, виступає не думкою більшості, а думкою якоїсь нової маси. З настанням масового суспільства телебачення і преса стають основним засобом формування громадської думки, яке створюється, або змінюється на догоду соціального замовника. При цьому глядач не може ні заперечити, ні дізнатися, як багато людей поділяють його думку. [8]

3.2. ЗМІ як «четверта влада"

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка —  відображення ставлення народу (в  цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (соціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узгодження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської  думки випливає з теорії народного  суверенітету, органічно пов'язане  з нею. Народний суверенітет означає  повновладдя народу. Щоб суверенність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлювання його волі. Таким механізмом і є врахування владою громадської думки.

Характер, спрямованість  громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і  ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодинокі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збігаються. Один з прикладів цього — акт проголошення незалежності України, який підтримали різні верствиукраїнського народу. Зусилля владних структур і переважної більшості ЗМІ України були спрямовані на всенародну офіційну підтримку цього документу, що й визначило спрямованість громадської думки, знайшло юридичне закріплення у підсумках Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

Але така «співзвучність»  політики владних структур і настроїв громадської думки спостерігається  далеко не завжди. Тому ЗМІ виконують  важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей  своїй волі, а ЗМІ володіють  потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масової інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада».

Підставою для цього  є те, що законодавча, виконавча, судова гілки влади можуть використовувати  засоби примусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до виконання  владних вимог. ЗМІ позбавлені такої  можливості. Лише переконливість, привабливість, щирість аргументації привертає на їх бік прихильників та послідовників. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету.

Волевиявлення влади  має адресний характер. Наприклад, акти законодавчої та виконавчої влади звернуті або до всього населення країни, або до певних верств (селян, студентів, військовослужбовців та ін.), судової — до безпосередніх учасників судової справи. Акції ЗМІ такої адресності не мають. Вони є «дифузними» (розпорошеними), адресовані всім і нікому конкретно. Тому один виступ ЗМІ може бути підтриманий всім народом, а на інший ніхто не відреагує. Масштаб і активність громадського відгуку залежить від переконливості, доказовості, привабливості позиції ЗМІ. Не раз реакція широких мас досягає межі, коли владі доводиться з ними рахуватися. Саме це змушує владудо корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається, коли певні пропозиції, програми, проекти виносять на широке обговорення. Нерідко таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ виступають колективним експертом. Попередня оцінка, широке громадське обговорення, всебічна експертна оцінка намірів та пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути помилкових рішень, необдуманих кроків. Тому владні структури повинні бути зацікавленими в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати чи йти назустріч пропозиціям ЗМІ про їх проведення, уважно ставитися до висловлених думок, дбаючи про суспільні інтереси.

Нерідко коригуючий вплив  ЗМІ стосується перегляду здійснюваних кроків. Змусити владні структури відмовитися від їх задумів важко, але ще важче протидіяти зробленому. Та відомі непоодинокі випадки, коли наполегливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Корекція намірів та реальних дій влади під впливом ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною силою. Водночас дієвість їх виступів залежить від здатності влади адекватно сприймати критичні зауваження, реагувати на них. В іншому разі громадське невдоволення може досягти «критичної маси», коли неминучою стає уже не корекція намірів чи дій, а зміна політичної влади (наприклад, під час парламентських, президентських виборів). У країнах із сталими демократичними, парламентськими традиціями на виборах щоразу вирішується питання, чи збереже правляча партія більшість у парламенті й право формувати уряд, чи поступиться опозиційній партії. Підсумки протистояння правлячої та опозиційної партій значною мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу на настрої електорату.

Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існуючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного  режиму є здійснення всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства — від відносин власності до особистого життя громадян. Цю функцію виконує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легально існуючою) партією.

При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави  та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «поглинає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий пар-тійно-державний (державно-партійний?) механізм підпорядковує  собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно-пропагандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політичної системи суспільства.

Тоталітарний режим  не припускає існування легальної  опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тільки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним — контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Водночас преса, радіо, телебачення були насичені критичними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників господарств, підприємств, окремих чиновників районних установ, але не районне керівництво. Так само органи масової інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спрямованим на формування «образу ворога».

Перебудова, на хвилях якої була започаткована у 80-ті роки XX ст. гласність, істотно змінили становище та функції ЗМІ, суттєво послабила цензурні пута. Але гласність не є тотожною свободі слова. Значне розширення тематичного спектра виступів засобів масової інформації не означало повної свободи висловлювання думки.

Саме тому одним з  найважливіших завдань Української держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяльності ЗМІ. Конституція України, інші законодавчі акти багато уваги приділяють цим проблемам. Зокрема, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» це правило окреслено дещо повніше: «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію».