Загальні питання права власності у відносинах з "іноземним елементом" за законодавством України

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1. Загальні питання права власності у відносинах з "іноземним елементом" за законодавством України

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов'язків держав, прийнята 1974 p. Генеральною АсамблеєюООН, Конвенція "Про захист іноземної власності", схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня1967 p. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу серед договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією, Вірменією, В'єтнамом, Ізраїлем, Казахстаном, Киргизстаном, КНР, Литвою, Монголією, Польщею, США, Францією, ФРН, Чехією і іншими державами.

Питання власності регулюють й інші міжнародні договори. Наприклад, 11 серпня 1994 p. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 р. "Про підписання Протоколу між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року" схвалено зміни до Угоди від 11 серпня1994 p.

Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. Відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі (ст. 96). Проблеми, пов'язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Конституція України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 p.1 та Цивільний кодекс України (розділ II).

За законодавством України право власності — право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм власності, в т. ч. власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України "Про власність"). Тому такі спільні підприємства можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 p., кожна з держав дозволить комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання, таке як друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери й телефакси для здійснення їхньої діяльності.

Іноземні держави можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними договорами та законодавчими актами України. Відповідно до договорів за участю України на її території можуть розміщуватися й використовуватися об'єкти власності іноземних держав.

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об'єкти можуть бути спільними для кількох держав. Мова йде, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

У серпні 1998 р. в Галаці (Румунія) ухвалено Угоду про формування єврорегіону "Нижній Дунай". До нього увійшли: від української сторони — Одеська область, від молдавської — райони Кагул, Кантемир, Вулканешти, від румунської — повіти Браїла, Галац і Тульча. Відповідно до національного законодавства та міжнародних договорів сторони зобов'язувалися підтримувати місцеві ініціативи, зокрема, стосовно екології, захисту довкілля. У Румунії схвально сприйняли Указ Президента України про створення Дунайського біосферного заповідника. Ця єдина заповідна зона Румунії та України у пониззі Дунаю буде зареєстрована ЮНЕСКО.

Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства Законом України "Про власність" установлено, що вони користуються правами та несуть обов'язки стосовно належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто, на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Зазначене випливає з вимог Закону України "Про власність", де окремим положенням підкреслюється, що суб'єктами права на приватну власність, окрім громадян України, можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11). У Законі України "Про правовий статус іноземців" також зазначається, що іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема іноземці мають право власності на житло відповідно до законодавства України (статті 12, 13).

Набувати право власності на майно іноземці могли через приватизацію. Наприклад, до 1999 р. в Україні діяв Указ Президента "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" у редакції від 2 червня 1995 р., ст. 2 якого надавала право на приватизацію об'єктів незавершеного будівництва іноземним громадянам та особам без громадянства. Проте відповідно до ст.15 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції від 19 лютого 1997 p.) іноземці не мають права отримати частку державного майна за приватизаційні папери. Водночас, Державна програма приватизації на 1999 p., затверджена Указом Президента України від ЗО грудня 1998 p., передбачала приватизацію окремих об'єктів із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України (п. 4)1. Приватизацію таких підприємств, що належать до групи Г, запропоновано здійснювати шляхом продажу пакетів акцій підприємств відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок продажу пакетів акцій підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України", яку запропоновано розробити Фонду державного майна. Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольному комітету, Міністерству юстиції та Мінекономіки України.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним громадянам та особам без громадянства. Це випливає зі змісту законодавства України чи безпосередньо встановлюється його нормами. Так, ст. 9 Закону України "Про власність" зазначає, що виключно народові України на праві власності належать: земля, її надра, повітряний та водний простір, інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. У цьому ж Законі вказано, що іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11). Інші нормативні акти також містять це положення, наприклад, ст. 6 Земельного кодексу України2. Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 p., дозволяючи іноземним інвесторам придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, в т. ч. будинків, квартир, приміщень, обладнання, транспортних засобів та інших об'єктів власності способом прямого одержання майна та майнових комплексів або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів, виключає з цього переліку земельні ділянки (п. З ст. 4).

Проте окремими підзаконними актами, а саме Указом Президента України "Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню" від 29 грудня 1993 р.1 допускалося, що іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на приватизацію автозаправних станцій та земельних ділянок. Інший акт — Указ Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1993 р.2 (втратив чинність на підставі Указу Президента № 591/99 від 28 травня 1999 р.) також передбачав можливість приватизації земельних ділянок іноземними громадянами та особами без громадянства. Норми цих актів суперечили, а діючі сьогодні суперечать законодавству України, зокрема Указу Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. Згідно з його нормами покупцями земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, в т. ч. об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України, можуть бути тільки громадяни України — суб'єкти підприємницької діяльності чи юридичні особи України3.

Законодавством України встановлено, що земля може надаватися іноземним суб'єктам права у користування. Так, у постійне користування (без заздалегідь установленого строку) земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

Відповідно до Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства. Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, вказаним Законом України "Про оренду землі" та іншими законами України за договором оренди землі. Строк дії цього договору не повинен перевищувати п'ятдесяти років. Його істотні умови визначені в Законі "Про оренду землі". У зазначених нормативно-правових актах врегульовані питання, пов'язані з порядком та умовами укладення й дії договору оренди, орендної плати, права та обов'язки орендодавців та орендарів, захист їх прав. Договори про оренду землі реєструються відповідно до Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 25грудня 1998 p.1

Виключна користування землею іноземним суб'єктам дозволяється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права.

Відповідно до Кодексу України "Про надра" не передаються у власність іноземним суб'єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад, для геологічного вивчення, в т. ч. для дослідно-промислового розроблення родовищ корисних копалин загальнодержавного значення; видобування корисних копалин і т. ін.

Згідно зі ст. 68 Кодексу 8 червня 1998 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами. Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, Кодексу України "Про надра", інших актів законодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, видана на підставі контракту. У Положенні вказано, що об'єктами тендерів на укладання контрактів на користування надрами можуть бути, по-перше, окремі ділянки надр, у т. ч. континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України; по-друге, конкретні родовища, окремі їх поклади або частини родовища корисних копалин; по-третє, техногенні родовища корисних копалин; по-четверте, об'єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у т. ч. споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у т. ч. континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища корисних копалин або їх частини як загальнодержавного, так і місцевого значення, зокрема й техногенні родовища. Порядок надання частини надр користувачам на території України визначається Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 p.1

Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у користування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 р. "Про постійний суверенітет над національними природними багатствами", де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з національними інтересами. На цих засадах грунтується й законодавча практика України, скажімо, Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" від 16 травня 1995 p. Оскільки користування природними ресурсами тісно пов'язане з концесіями, то компетенція України як приймаючої сторони визначається й Положенням про Комісію з питань акціонування стратегічно важливих промислових підприємств, затвердженим Указом Президента України від 16 липня 1996 p.2 Відповідно до його норм зазначена Комісія займається питаннями надання іноземним інвесторам прав на розроблення та освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів під час укладення в установленому порядку концесійних договорів.

У процесі концесійної діяльності сторони беруть на себе певні зобов'язання. Наприклад, відповідно до Указу Президента України від 4 липня 1998 р. "Про концесію на будівництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів— Краковець та постанови Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо виконання Указу Президента України від 4 липня 1998 p. № 739" від 12жовтня 1998 p.3 концесіонер повинен дотримуватися правил охорони рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря у процесі концесійної діяльності.

До об'єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, належать такі, що затверджені постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р.* Так, у власності зазначених суб'єктів права не можуть бути:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї, зазначеної в Додатку № 2 до вказаної постанови, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що купуються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;