Загальні питання права власності у відносинах з "іноземним елементом" за законодавством України

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити низку практичних питань, наприклад, тих, що стосуються переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування при реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати за договором  

3. Колізійні питання права власності за законодавством України

Цивільний кодекс України не поділяє речі на рухомі та нерухомі, хоча в окремих нормативно-правових актах використовується поняття "нерухоме майно", як, скажімо, в Законі "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995 р. За його нормами нерухомим майном вважаються будівлі, споруди, приміщення (п. 1 ст. 4). Поняття "нерухомого майна" використане і в постанові Кабінету Міністрів України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 21 вересня 1998 p..

Законодавець України здебільшого виходить з однакових позицій щодо застосування колізійних норм стосовно питань права власності на рухоме та нерухоме майно. Мова йде про норми статей 569, 569 Цивільного кодексу України та міжнародних угод за її участю. Все ж основною в законодавстві України щодо визначення права власності є колізійна прив'язка до законумісцезнаходження речі.

На відміну від чинного Цивільного кодексу України, проект Цивільного кодексу містить вказівку на поділ майна на рухоме та нерухоме. Відповідно до зазначеного законопроекту право власності та інші речеві права на рухоме й нерухоме майно визначаються за правом країни, в якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до рухомих або нерухомих речей, а також іншу юридичну кваліфікацію майна пропонується визначати за правом країни, в якій це майно знаходиться (ст. 1581).

Виникнення та припинення права власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, яка виявилася підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законом України (ст. 5693 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення та припинення речевих прав на рухоме майно пропонується визначати за правом країни, де це майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення речевих прав, якщо інше не передбачено законом.

Що ж до спеціальних випадків визначення права власності, то виникнення й припинення цього права на річ за зовнішньоторговельною угодою визначається за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. 2ст. 569 Цивільного кодексу України). Місце укладення угоди визначається за законами України (ч. 4 ст. 569 Цивільного кодексу України; ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Відповідно до ч. 2 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення й припинення речевих прав на рухоме майно, що є предметом правочину, пропонується визначати за правом країни, котрій цей правочин підпорядкований, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Тут же  

 

зазначається, що вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. З ст. 569 Цивільного кодексу України). Аналогічно пропонується вирішити колізійні питання щодо речевих прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі, і в ст. 1584 проекту Цивільного кодексу України. До того ж, у ст. 1583 цього проекту пропонується визначати речеві права на транспортні засоби та інше майно, що підлягає занесенню до державних реєстрів, за правом країни, в якій ці транспортні засоби або майно зареєстровані.

Проект Цивільного кодексу має й деякі інші новели. Зокрема, у ч. З ст. 1582 зазначається, що виникнення права власності на майно внаслідок набувальної давності визначається правом країни, в якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити ряд практичних питань, наприклад, тих, що стосуються переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування за реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 p.), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати за договором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 5. Право власності в міжнародному приватному праві

 

5.2. Колізійні питання права  власності

 

У сфері права власності для встановлення застосовного права використовуються такі колізійні прив'язки:

 

- Закон місця знаходження  речі;

 

- Особистий закон власника;

 

- Закон місця укладення  угоди;

 

- Закон країни продавця;

 

- Закон місця відправлення  речі та ін.

 

 

  В законодавстві  багатьох держав проводиться  різницю між правом на нерухоме  майно та правом на рухоме  майно.

 

Відносно нерухомості законодавство, судова практика і доктрина дотримуються принципу, згідно з яким право власності на нерухомість регулюється законом місця знаходження нерухомості. Російське законодавство також виходить з того, що зміст права власності та інших речових прав на нерухоме та рухоме майно, їх здійснення та захист визначаються за правом країни, де це майно знаходиться. Закон місця знаходження речі визначає: зміст права власності на нерухомість; форму і умови переходу прав на нерухомість.

 

Особливо жорстко даний принцип проводиться відносно такої основної категорії нерухомого майна, як земельні ділянки. У спеціальних реєстрах і книгах ведеться сувора реєстрація прав власності на землю.

 

Російські юридичні особи та інші наші організації, так само як і громадяни Росії, якщо їм належить нерухоме майно за кордоном, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися таким майном в повному обсязі відповідно до правил місцевого законодавства.

 

Згідно ст. 1207 ГК РФ до права власності та іншим речовим правам на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, що підлягають державній реєстрації, їх здійсненню і захисту застосовується право країни, де ці судна і об'єкти зареєстровані.

 

До рухомого майна відносяться: права вимоги, цінні папери, транспортні засоби, особисті речі і т.д. Відносно цієї категорії майна в різних державах по-різному вирішується питання про значення принципу закону місця перебування речі, хоча і відносно режиму рухомого майна зазначений принцип має вирішальне значення:

 

- Вважається загальновизнаним, що якщо в якомусь державі  річ правомірно перейшла за  законами цієї держави у власність  певної особи, то при зміні  місця перебування речі право  власності на дану річ зберігається  за її власником. Таким чином, визнається право власності на  річ, придбану за кордоном;

 

- Зазвичай визнається, що  обсяг прав власника визначається  законом місця перебування речі. З цього випливає, що при переміщенні  речі з однієї держави в  іншу (як це відбувається саме  з рухомим майном) відповідно  змінюється і зміст прав власника. При цьому не має значення, які права належали власникові  речі до її переміщення до  даної держави. Право власності  на річ, наприклад, придбану іноземцем  на своїй батьківщині, визнається, але зміст цього права визначатиметься  не законом країни його громадянства, а законом місця перебування  речі.

 

За Російському законодавству виникнення і припинення права власності та інших речових прав за угодою, що укладається стосовно майна, що в дорозі рухомого майна, визначаються за правом країни, з якої це майно відправлено, якщо інше не передбачено законом (закон місця відправлення речі).

 

В доктринах міжнародного приватного права існують різні точки зору на те, який закон регулює перехід права власності, якщо річ купується не в тій державі, де вона знаходиться. В одних країнах доктрина висловлюється на користь застосування закону місця перебування речі, в інших - перевага віддається особистим законом власника.

Під терміном «націоналізація» розуміються вилучення майна, що знаходиться у приватній власності, і передача його у власність держави. В результаті націоналізації у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі економіки.

 

Націоналізацію як загальну міру держави по здійсненню соціально-економічних змін слід відрізняти від експропріації як міри по вилученню окремих об'єктів у власність держави і від конфіскації як міри покарання індивідуального порядку.

 

Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться.

 

Право будь-якої держави на націоналізацію приватної власності, в тому числі і що належить іноземцям, випливає з загальновизнаного принципу міжнародного права - суверенітету держави. Здійснення націоналізації - це одна з форм прояву державного суверенітету.

 

Кожна держава в силу суверенітету встановлює свою політичну та економічну систему, свою систему права власності. Держава має виключне право встановлювати зміст і характер права власності, порядок придбання, переходу і втрати цього права.

 

Право держави на націоналізацію, що включає право вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами і багатствами, було підтверджено в ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН.

 

Оскільки здійснення націоналізації відноситься до внутрішньої компетенції держави, жоден міжнародний орган не може обговорювати заходи по націоналізації власності іноземців.

 

Для правової природи націоналізації характерні наступні спільні риси:

 

- Всякий акт націоналізації - це акт державної влади;

 

- Це соціально-економічна  міра загального характеру, а  не міра покарання окремих  осіб;

 

- Націоналізація може  здійснюватися стосовно власності  незалежно від того, кому вона  належить (вітчизняним чи іноземним  фізичним та юридичним особам);

 

- Кожна держава, що проводить  націоналізацію, визначає, чи повинна  виплачуватися іноземцям компенсація  за націоналізовану власність, а  якщо повинна, то в якому розмірі;

 

- Закони про націоналізацію  мають екстериторіальне дію, тобто  повинні визнаватися і за межами  держави, яка їх прийняла. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнано за кордоном  власником як майна, яке перебувало  в момент націоналізації в  межах його території, так і  націоналізованого майна, що перебувало  в момент націоналізації за  кордоном.

6.2. Колізійні питання права  власності

 

 

Вихідним початком для дозволу більшості колізійних питань права власності в МПП є використання прив'язки lex rei sitae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до неї визначається, зокрема, коло і зміст речових прав, умови їх виникнення, припинення, зміни і переходу, суб'єктний склад власників і т. П.

 

Практично у всіх країнах світу колізійна формула lex rei sitae визнається основоположною щодо прав і обов'язків на нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі). Стосовно ж до рухомого майна (цінні папери, транспортні засоби, особисті речі і т. Д.) Це правило не є таким безумовним.

 

Поширення прив'язки lex rei sitae на суспільні відносини, що виникають у сфері речових прав як на нерухоме, так і на рухоме майно, характерно, наприклад, для таких держав, як Португалія, Греція, Австрія, Італія, Японія, ФРН, Венесуела, Бельгія, країн Східної Європи. Разом з тим і в цих країнах практикується використання низки спеціальних колізійних положень стосовно до рухомого майна. Зміст основних з них може бути умовно зведене до двох основних положень.

 

По-перше, якщо особа правомірно набуває за кордоном яку-небудь річ, то при переміщенні її у відповідну державу ця особа може зберегти її у власності навіть у тому випадку, якщо в останньому подібний порядок придбання речі у власність неможливий. Однак при цьому, по-друге, обсяг правомочностей власника 'буде у всіх випадках визначатися на підставі закону тієї держави, в якому в даний час дана річ знаходиться. При цьому не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення у відповідну державу.

 

Подібна схема регулювання питань права власності існує і в нашій країні, де стосовно як рухомого, так і нерухомого майна вихідним є колізійних принцип lex rei sitae. «Право власності на майно, - вказується в п. 1 ст. 1206 ГК РФ, - визначається за правом країни, де це майно знаходиться. Право власності на майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів, визначається за правом країни, де транспортний засіб внесено до реєстру. Російське законодавство також виходить з того, що право власності на річ, що виникло за законом місця її знаходження, за загальним правилом, не припиняється в результаті її подальшого переміщення в державу, в якій подібний спосіб придбання права власності законодавством не передбачений.

 

Країни загального права поширюють дію принципу lex rei sitae головним чином на відносини, пов'язані з речовими правами на нерухоме майно. Стосовно ж до рухомого майна в цих державах прийнято використовувати особливу групу прив'язок, основною з яких є прив'язка «особистий закон власника» (lex personalis). Однак, загалом, і статутном праві цих країн в останні десятиліття намітилася тенденція переходу від принципу особистого закону до принципу місця перебування речі. Тільки в Аргентині та Бразилії принцип особистого закону власника досі є чільним щодо всіх питань, що виникають у сфері відносин власності.

 

Досить цікавим у міжнародному приватному праві є питання про перехід ризику випадкової загибелі або псування майна з відчужувача на набувача в тих випадках, коли придбання права власності відбувається за договором (зокрема, за договором купівлі-продажу). Проблема тут полягає в тому, що законодавство різних країн по-різному визначає момент такого переходу.

 

У правових системах одних держав в даному випадку використовується принцип римського цивільного права, відповідно до якого ризик переходить з продавця на покупця в момент укладення контракту, незалежно від того, чи набуває покупець в цей момент право власності на проданий товар (periculum est emptoris). Це правило, зокрема, зафіксовано в законодавствах Швейцарії, Голландії, Японії, деяких країн Латинської Америки.