Правовое государство

         На вiдмiну вiд держави громадянське суспiльство являє собою горизонтальну систему рiэноманiтних зв’язкiв i вiдносин громадин, їх об’едналь, союзiв, колете тивiв, якi базуються на рiвностi та особистiй iнiцiативi, в тому числi й у здобуваннi засобiв до iснуватогя (це ж стосуеться й обеднань, якi утримуються за рахунок добровільних внескiв їх учасникiв).Цілi громадян та їхніх обєднань рiзноманiтнi i змiннi у вiдповiдностi з їх iнтересами.

         Таким чином, в умовах громадянського суспільства відсутня єдина мета, в напрямку якої воно могло б розвиватись. Тут панує плюралізм цiлей та iнтересів де кожен переслiдує свою власну мету i де кожен iнтерес не може бути визнаний бiльш значущмм i цiнним щодо iнших i вiдповiдно, посилений  певними привiлеями зi сворони держави. Така конкуренцiя цiлей i цiнностей є важливою умовою эбереження iндивi дуальної свободи, яка в поеднанні із загальною рівнiстю перед законом є основним принципом органiзацiї громадянського суспільства.

          Розрізнення структур громадянського суспільства  i держави накладає вiдбиток на способи  правового регулювання приватних  i   публiчних вiлносин.

         Державнi органи i посади створюються правом, iскують і дiють (повинні дiяти) строго на основi положень закону. Життя i дiяльнiсть членiв громадянського суспiльства правом не визначаються і не обумовлтоються. Навпаки, право об’єкгивно формується соцiальою практикою членiв громалянського суспiльства; початково iскуючи у виглядi постiйно вiдтворюаних моделей стосункiв, зв’язкiв між iндивiдами, воно лише фіксується державою в нормах законів.

            Громадяни  володіють  правоздатністю, яка  дає  особі  самі  широкі  можливості  здійснювати   будь-які  угоди,крім  заборонених   законом,у  різних  сферах  суспільного і приватного  життя. На  відміну від громадян , державні  органи  і посадові  особи наділені  компетенцією, що  визначає  досить  вузькі  параметри їх діяльності.

         Державу, як публiчно-владний iнститут, можна розглядати в якості керуючої системи стосовно громадянського суспiльства ак системи керованої. Держава координує дії учасників громадянського суспiлъства у всезагальних iнтересах.

            Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспiльства полягає в тому, що держава пiдкоряеться суспільству, виконує лише тi функції якi випливають із природи самого суспiльства i слугують його потребам. Держава не має при цьому заважати реалiзацiї приватних iнтересiв, що конкурують у сферi громадянського суспiльства. У сучаснiй демократичнiй правовiй державi окрема людина, її права i свободи визнаються вищою цiннiстю i загальним правилом мають пріоритет стосовно загальних або державних iнтересiв.

           Зазначеному принципу вiдповiдає формулювання ст. З Конституції   України “Людина, її життя і здоровя, честь і гiднiсть, недоторканість i безпека визнаються в Украiнi найвищою соцiальною цiннiстю. Права i свободи дюдини та їх гарантії визначають змiст і спрямованість дiяльностi держави. Держава вiдповідає перед людиною за свою дiяльнiсть. Утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обовязком держави”.

        Разом iз тим, саме від громадянського суспiльства залежать суттіснi i системоутворюючi характеристики інституту держави. Громадянське суспiльство саморегулюється, зокрема, так, що саме формує для себе керуючу систему, задає межi державного втручання, визначає функції держави та контролює їх здiйснення. За нормального спiввідношення, громадянське суспiльство — величина первинна, Iнституг держави — похіднийд від  громадянського суспiльства[20,с.70].

        При цьому, громадянське суспільство i правова держава передбачають та взаємообумовлюють один одного. Лише розвинене громалягське суспiльство формує правову державність.

          Отже, держава  справляє вплив на громадянське суспільство, його структури. Однак особливiсь двостороннього взаемозв’язку правової держави i громадянського суспільства полягає в тому, що визначальним є вплив суспільства. Саме воно формує державу, її iнститути, спрямовє її контролює її діяльність. Громадяни країни, усвiдомлюючи зверхнiсть своїх прав над повноваженнями держави, примушують державну владу в її діях орієнтуватись на потреби суспiльства, слугувати правам людини. Забезпечити таку суттісну передумову демократичної державностi громадянське суспільство може за допомогою певних засобів, найголовнiшим серед яких є засоби юридичні — нормативно визначені громадянські права. 

        ІІ. Конституцiйне закрiплення   принципiв правової держави 

           Конституцiя у ст. 1 проголошує Україну правовою державою. Якi принципи правової держави вона закрiплює ?

           Конституцiя ак один з найголовніших чинникiв правої  державностi визначає принцип  верховенства  права (ст. 8). Однак вона не наводить поняття зазначеного принципу, як і не позначає всіх його елементiв. Конституцiя не визначає спiввiдношення мiж принципом верховенства права у поняттійному розумінні правової держави, закрiлленим у ст. 1, не визначає мiсця принципу верховенства права у понятiйному розуминнi правової держави, а тому iнтерпретацiя конституцiйного принципу верховенства права вимагас встановлення на понятiйному i елементно-структурному рiвнi спiввiдношення мiж цими двома поняттями.

           У ст. 8 Конституції, яка проголошує вказаний принцип, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дiї її норм.На пiдставi аналiзу положень Конституцiї України можна видiлити низку iнших принципiв, якi, на наш погляд, мають бути вiднесені до принципу верховенства права, у тому числi: принцип  мiнiмальноi достатностi правового регулюваяня суспільних  відносин та всезагальностi права; принцип позапартійності права, його вiдносної самостійності щодо полiтичних сил i деiдеологізованості ,принцип відносної самостійності щодо судової та виконавчої влади; принц верховенства Конституції та  законів України.

         Принцип мiнiмальної достатностi правового регулюваяня суспільних  відносин та всезагальностi права

Право повинно дiяти лише там, де iнші регулятори є не ефективними чи не здатнi виконати позитивної ролi упорядкування вiдносин, де потрiбне упорядкування суспiльних вiдносин на основi владного впливу, правового захисту. Право не повинно витiсняти іншi соцiальнi регулятори i не мати переваги над ними.

      Послабленння юридичного тиску на суспiльнi вiдносини потрiбно пов’язати з переоцiнкою ролi держави у здiйсненнi управлiння економiкою i суспiльними iнститутами. Тотальне увравлiння та надмiрна управлiнська нота держави не тотожнi ефективному управлiнню, швидше, навпаки,   вони знижують можливостi контролю за управлiнськими процесами, держава маэ позбутися також патерналiстських по глядiв на права громадян. В умовах ринкових вiдносин основною функцiсю держави повинно бути не намагання за безпечити усiх рiвними соцiально-економiчними правами (що неможливо без повернення до Розподільчої системи і планової економiки) , а захист прав громадян, розкрiпачення приватної ініціативи.Тому такою важливою є практична реалiзацiя щодо господарюючих суб’ектiв i громадян принципу „дозволене все, що не заборонене законом”.

         Замiна адмiнiстративного юридичного iнструментарію цивiльно-правовим, очищення законодавства вiд непрацюючих юридичних конструкцiй активно вплине на обсях і гармонiзацiю законодавства. Та поряд з теоретичним розробленням нової моделi органiзацiї суспiльства значна увага має бути придiлена вдосконаленню iснуючої нормативно- правової системи. Вона здатна вiдiграти позитивну роль упорядкування суспiльних вiдносин, однак за умови, як нормативно-правовi акти складатиму внугрiшньоузгоджену й несуперечливу систему, вiдповiдатимуть вимогам та реалiям життя. Не кажучи вже про осталне, чинне законодавство України, на фонi рiзкого збiльшення його масиву, стало важкодоступним для сприйняття. У ньому важно орiєнтуватись, навiть юристам. Механiзм реалiзацій законодвст значно ускладнився, як i процедура вирiшення спорiв правовим шляхом через численнi реформацiї правозастосовчих і судових органiв, змiни у їх компетенції[14,с.203].

           Право повинне забезпечувати формальну рiвнiсть людей (рiвнiсть перед законом) i змiстовну рiвнiсть у межах, у яких право взагалi здатне здiйснювати цю рiзнiсть (забезпечувати „стартову” рiвнiсть можливостей людей, застерiгати вiд дискримiнацiї за тими чи iншими ознаками).

          Право за своєю суттю має поширюватись на усi однорiднi суспiльнi вiдносини; не повинно бути осiб, якi виводяться з-пiд дії права в силу посадового чи майнового становища. Воно не повинно надавати необгрунтованих переваг жоднiй з них; йому мають підкорятися меншість і бiльшість і ті ,хто приймає  державні рішення , і тi, хто виконує останнi. Саме вказанiй якостi права прихований найбiльший потенцiал, адже це змушує право якомога повнiше вiдображати інтереси усього супiльства та всiх його членів.

        В силу принципу всезагальностi право повинно мати ефективні механiзми для захисту прав меншостi, представлення її інтересiв при напрацюваннi правових рiшень та їх прийнятгi .

        Принцип позапартійності  права, його вiдносної самостійності щодо полiтичних сил i деiдеологізації  права

        Право в умовах плюралістичого суспiльства, багатопартiйності проголошених Конституцiею України (ст.15), позбавляється безпосереднього домiнуючого впливу полiтики однієї чи декiлькох партiй шляхом вимоги враховувати плiтичні настанови у нормотворчiй дiяльностi органiв державної влади, якi перетворюються лише на полiтико-iдеологiчнi намiри партiй. Засобом запобiганню вiдновлення партiйностi права в Українi стало також визнання її правовою державою, реальне впровадження принципiв парламентаризму запровадження принципу розподiлу влад, позбавлення на практицi парламенту та органiв виконанчої влади, які уповноваженi приймати нормативно-правовi акти, партійного  керiвництва.

        В умовах правової держави право має бути позбавлено також iдеологiзацiї, що означає, насамперед, відмову  від визнання державою обов’язкової iдеологiї, а, вiдтак, перетворення права на засiб реалiзацiї цiєї iдеологiї. Конституцiя України закріпила вказану тезу, визнавши, що суспільне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної i iдеологiчної багатоманiтностi i що жодна iдеологiя не може визнаватися державою як обов’язкова [1,ст.15].

          Кожна держава потребує iдеологiчного обгрунтування сутностi влади, напрямiв суспiльного розвитку, вибору суспiльних і особистiсних цiнностей, iдеологiчнох iнтерпретацій державної полiтики в рiзноманiтних сферах суспiльного життя. Особливої ваги iдеологiчна мотивацiя набуває для становления і розвитку молодих держав. Прикладом чого є Україна, яка наполегливо шукає ідеологiчнi засади , здатні надати iмпульс розвитку усiм силам утвердження її незалежності. Протягом тривалого часу i полiтики, i вченi які розробляють модель iдеологiчної орiентацiї для України яка дозволила б доповнити могутнiй iдеологiчний стимул для розвитку Української держави, яким є потреба утвердження її незалежностi, iншими складовими до iдеологiчної орієнтації. Якi дозволили б подолати тенденції надмірного збагачення, зберегти суспiльство як цiлiсяий органiзм. Одна  з моделей це є iдеал побудови соцiально справедливого та соцiально однорідного суспiльства — суспiльства заможних людей, утвердження правової держави, забезпечення прiоритету прав i свобод людини, iдея повноправного входження України у світове і європейське спiвтовариства як повноправного члена. Але подiбна iдеологiя має будуватись з врахуванням національної самоiдентифiкадції українського суспiльства, умов його розвитку, нацiональної самосвiдомостi[14,с.161].

          Принцип вiдносної самостiйностi права щодо судової та виконавчої влади

       Цей принцип полягає у тому, що органи виконавчої та судової влади визнають вiдносну самостiйнiсть права, що вони не формально застосовують закон, а у певних межах використовують правовi iдеали та правовi iдеї, якi в силу існування вiдмiнностей мiж поняттями „право”  i „закон”, надають праву самостійної регулятивної сили. Принцип верховенства права, закрiплений у ст. 8 Конституції України, не означаэ лише верховенства його формальних джерел — Конституцiй та закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора суспiльних вiдносин. Природне право у виглядi правових iдей правди, справедливостi, моралi, рiвностi тощо позначаеться на судовiй практицi i здiйсненнi виконавчої влади через використання їх як додаткових критерiїв оцiнки конкретних фактiв i обставин[13,с.310].

              Принцип верховенства Конституції    та законiв України

        Цей Принцип характеризуэ принцип верховенства права з точки зору верховенства його формальних джерел —   Конституцiї та законiв у системи нормативно-правових актiв орналiв державної влади та мiсцевого самоврядування актiв , якi приймаються парламентом, сформованим на основі загального, рiвного i прямого виборчого права. Особливе  місце парламенту в системi органів державної влади визначає особливий статус такожож його актiв.

      Даний принцип верховенства прямо закрiплений у ст. 8 Конституції України присвяченiй принципу верховенства права. Згiдно з ч. 2 цiєї статтi „Конституцiя України має найвищу юридичну силу. Закони та iншi нормативноправовi акти приймаються на основi Конституції України  і повиннi вiдповiдати їй”

             Конституцiя має верховенство у правовій системi в силу багатьох факторів вона, насамперед, установчим актом, який (якщо конституція не є фiктивною чи номiналiстичною) характеризується високим рiвнем легітимностi. Конституціят регулює найбiльш фундаментальнi вiдносини у суспiльствi: закрiплює основи  соціально-економічного  ладу й свобод  особи та вiдносини влади і права. В Силу цього факту норми Конституцiї набувають значення первинності у  системі законодавства.

            Принцип прямої дії Конституції. Вiн стосовно захисту прав свобод громадянина полягає насамперед у тому, що суд не може відмовити йому в прийнятті позову щодо захисту прав останнього на тiй пiдставi, що відсутній кретизуючий те чи iнше положення Конституцiйний закон.Це пiдтвердив Пленум Верховного Суду України у постановi № 9 вiд 1 листопада „Про застосування Конституції України при здiйсненнi правосуддя”’,у якiй зазначив, що суд безпосередньо застосовус Конституцiю у разi: