Вища освіта України і Болонський процес

Таким чином, в європейських університетах  історично склалися два цикли  підготовки -перший - початковий (undergraduate) та другий - завершальний (graduate). Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, другий - магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури (post graduate) здобувається ступінь доктора наук (доктора філософії). Саме цю структуру циклів вищої освіти, не конкретизуючи назв ступенів (окрім докторського звання), пропонують документи Болонського процес

Втім, у багатьох європейських країнах  ще й досі існує одноциклічна вища освіта, яка не встигає задовольняти потреби ринку праці, що неухильно  зростають. Наявність короткого  першого циклу, на думку фундаторів Болонського процесу, має дозволити  більш швидке поповнення ринків праці  європейських держав. Отже, сформулюємо коротко переваги структури "бакалавр - магістр":

структура "бакалавр - магістр" стала  світовим стандартом і сприяє визнанню європейських ступенів в Європі І  світі;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню індивідуальних освітніх потреб студентів;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню академічних потреб закладів освіти;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню потреб ринку праці.

Болонська декларація 1999 року спирається на фундаментальні принципи Magna Charta Universitatum, документу, який був прийнятий ще 1988 року і в якому проголошується прихильність університетів до європейських гуманістичних традицій, необхідність забезпечення свободи навчання і досліджень, нероздільність навчання і досліджень в університетах, а також автономію, моральну та інтелектуальну незалежність університетів від будь-якої політичної і економічної влади. "Це дуже важливо, якщо врахувати, що незалежність і автономія університетів дають можливість вищій освіті і науковим дослідженням безперервно пристосовуватися до змін у потребах суспільства і наукового прогресу." (цитата з Magna Charta Universitatum).

Ініціатори розбудови Європейського  простору вищої освіти (ЕНЕА) намітили ряд цілей (зобов'язань), які, на їх думку, є першорядними і мають бути досягнуті  наприкінці поточного десятиріччя. Зобов'язання, сформульовані у Болоньї (1999), об'єднувалися головною метою - підвищенням  привабливості і конкурентоспроможності європейської вищої освіти, спроможної приймати провідну участь в побудові Європи знань - більш досконалої Європи з її величезними інтелектуальними, культурними, науковими і технологічними ресурсами. Система вищої освіти, яка склалася в Європі наприкінці минулого тисячоліття, вимагала змін, в тому числі і в плані доступності  вищої освіти для всіх.

Довгі одноциклічні програми вищої  освіти спонукають велику кількість  студентів припиняти навчання, не отримавши кваліфікації. Це € проблемою  багатьох європейських країн. Позитивний досвід деяких країн, де запроваджена двоциклічна система вищої освіти (Велика Британія, США), свідчить про  її переваги перед унітарною вищою  освітою. Саме тому у Болоньї міністри прийняли зобов'язання щодо запровадження  двоциклічної системи. Доступ до другого  циклу навчання повинен вимагати успішного завершення першого циклу  тривалістю мінімум 3 роки. Ступінь, що здобувається після першого циклу (ступінь бакалавра, або еквівалентна йому ступінь), повинна відповідати європейському ринку праці, підтверджуючи певний рівень кваліфікації. Другий цикл повинен закінчуватися ступінню магістра і / або ступінню доктора, як в багатьох європейських країнах.

Треба чітко розрізняти поняття  циклів вищої освіти - бакалаврат, магістратура, докторантура (аспірантура) та ступенів (кваліфікацій) - бакалавр, магістр, доктор (PhD) тощо. Міністри освіти в Болоньї зобов'язалися запроваджувати двоциклічну вищу освіту, а в Берліні доповнили структуру вищої освіти третім циклом, здобутком якого має бути докторський ступінь. Стосовно ж кількості або назв ступенів (навіть у межах двоциклічної освіти), то з цього приводу жодних домовленостей ще не було.

Термін навчання на здобуття ступеня  бакалавра має складати 3-4 роки. Було також зазначено, що ступінь "бакалавр" можна здобути як у традиційних університетах, так і у професійно-орієнтованих закладах вищої освіти. Головна перевага бакалаврських програм полягає в їх індивідуальній гнучкості, сприянні мобільності студентів, а також взаємодії навчання з працею. Добре сплановані програми бакалаврського ступеня зменшать кількість відрахувань студентів і допоможуть цим студентам у просуванні на європейському ринку праці. Програми бакалаврського ступеня можуть і повинні мати різну орієнтацію та бути багатопрофільними, щоб відповідати індивідуальним та академічним потребам, а також вимогам ринку праці. Для збільшення прозорості важливо, щоб специфічна спрямованість, профіль і результати навчання щодо здобуття певної кваліфікації були включені в назву ступеня і пояснені в Додатку до Диплома, що видається студенту. Інформація з різних навчальних програм повинна бути відкритою, щоб студенти могли свідомо вибирати ту чи іншу програму.

На семінарі у Гельсінки відзначалося, що навіть ті бакалаврські програми, що є проміжними і передбачають продовження  навчання, мають бути самостійними. їх не слід сприймати як частину  тривалішого навчального плану, оскільки деякі студенти можуть змінити  напрям навчання або продовжити його в іншому навчальному закладі. Було підкреслено, що в деяких сферах ступінь "бакалавр" не може бути самостійною  кваліфікацією для набуття повної професійної компетентності. Хоча й  у цих сферах проміжні кваліфікації мають право на існування. В усіх сферах програми бакалавра та магістра повинні мати механізми спадкоємності  як у межах одного й того самого сектору вищої освіти, так і  між різними секторами.

Запровадження кредитної системи, подібної до ECTS, є одним з ключових питань Болонського процесу. Зауважимо, що кредитна система, як система виміру навчального навантаження, та кредитно-модульна система організації навчального процесу - зовсім не синоніми. Якщо кредитно-модульна система організації навчального процесу потребує докорінної перебудови організаційних засад навчання, то кредитна система оцінювання трудомісткості навчання може існувати і в межах традиційної лекційно-семінарської системи організації навчального процесу. Система кредитів ECTS це систематичний спосіб опису існуючої освітньої програми за допомогою присвоєння кредитів кожному її компоненту.

ECTS спрощує розуміння І порівняння навчальних програм для всіх студентів (вітчизняних і іноземних). ECTS стимулює мобільність і академічне визнання. Вона допомагає університетам організовувати і переглядати їх навчальні програми. ECTS може бути використана для різних програм і форм навчання. Ця система робить здобуття вищої освіти в Європі привабливішим для студентів з інших континентів.

ECTS впроваджується в Європі з 1989 року і з того часу була перевірена в ході пілотних проектів та удосконалена у 145 європейських університетах. Система дає можливість підтримати мобільність студентів у межах країн-учасниць, забезпечує взаємне визнання учбових досягнень студента за періоди навчання в різних університетах (і навіть різних країнах). Система ECTS дозволяє акумулювати досягнення студента в умовах вибору ним власної траєкторії та темпу навчання. Вона робить учбові програми легкими для читання та порівняння студентам, як місцевим, так і іноземним. Нарешті, ECTS є обов'язковим євростандартом Болонського процесу. Якими є головні риси цієї системи накопичення та трансферів кредитів? Вони такі:

ECTS базується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне учбове навантаження студента за один учбовий рік (відповідно 30 кредитів за один семестр, 20 кредитів - за триместр).

Повне учбове навантаження включає  всі види роботи, включно з самостійною  роботою студента, підготовкою до іспитів, їх складання, практиками, тощо.

Кредити оцінюють всі компоненти річної учбової програми - модулі, учбові курси, практику, дипломне проектування, тощо і відображують лише кількість учбової роботи, необхідної студенту для їх виконання та засвоєння, у співвідношенні до повного обсягу роботи за учбовий рік (60 кредитів). Кредити не оцінюють складності, або відносного рівня окремих курсів, предметів, або інших компонент учбової програми.

Кредити є також шляхом кількісної оцінки учбових досягнень. Студент  отримує кредити лише за ті компоненти програми, в яких досяг сформульованих цілей і виконав всі необхідні  роботи , а також склав іспит, або пройшов іншу передбачену учбовим планом форму контролю.

Успішність студентів оцінюється в національній шкалі оцінок. Втім, доброю практикою вважається дублювання національної шкали оцінок успішності в залікових книжках студентів  та інших відповідних відомостях в шкалі оцінок ECTS, яка є елементом системи.

2. ЗОНА  ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

У межах першого десятиріччя  третього тисячоліття досягти таких  цілей, які розглядаються як першочергові для створення Зони європейської вищої освіти н просування європейської системи вищої освіти цілим світом:

1. Прийняття системи зрозумілих ступенів і ступенів, які можна легко зіставити, у тому числі, через впровадження Додатка до диплома, для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конкурентоздатносп європейської системи вищої освіти.

2. Прийняття системи, яка ґрунтується, за своєю суттю, на двох основних циклах - доступеневому й післяступеневому. Доступ до іншого циклу буде вимагати успішного завершення першого циклу навчання тривалістю не менше трьох років. Ступінь, отриманий після першого циклу, повинен бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Наступний цикл повинен вести до отримання ступеня магістра і або ступеня доктора, як це прийнято в багатьох європейських країнах.

3. Запровадження системи кредитів  за типом ECTS - європейської системи кредиту залікових одиниць трудомісткості як відповідного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Кредити можуть бути отримані також і в рамках освіти, яка не є вищою, залучаючи навчання протягом усього життя, якщо вони визнаються зацікавленими університетами, які приймають на навчання.

4. Сприяння мобільності  шляхом подолання перешкод ефективному  здійсненню вільного пересування, звертаючи увагу на таке: студентам повинен бути забезпечений доступ до можливості отримання освіти і практичної підготовки, а також до відповідних супутніх послуг: викладачам, дослідникам і адміністративному персоналові повинні бути забезпечені визнання й зарахування часу, який затрачений на провадження досліджень, викладання і стажування в європейському регіоні, без заподіяння шкоди їхнім правам, що встановлені законом.

5. Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти з метою розробки критеріїв і методологій, які легко можна зіставити.

6. Сприяння необхідним європейським  баченням у вищій освіті, особливо  стосовно розвитку навчальних планів, міжінституцйного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки й провадження наукових досліджень.

3. СИСТЕМИ ОСВІТИ ДЕЯКИХ  ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

3.1 СИСТЕМА ВИЩОЇ  ОСВІТИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Усі університети Великобританії мають високий рівень автономії  у визначенні курсів, програм і методів навчання. Посередницькі функції між урядом та університетами покладено на три ради університетських фондів (Англії, Шотландії та Уельсу). До складу цих рад входять представники закладів вишої освіти з регіонів, шкіл і ліцеїв, роботодавців. Таке широке представництво дає змогу поєднати цілі держави та інтереси ВНЗ, досить об'єктивно оцінюючи останні. Зараховані до університету студенти спочатку намагаються здобути першу ступеневу кваліфікацію - бакалавр, яку можна отримати на гуманітарних, природничих чи педагогічних спеціальностях за 2-3 роки, архітектурних, інженерних спеціальностях та менеджменту - за 3-4 роки, ветеринарії та медицині - за 5-6 років.

Отримавши кваліфікацію бакалавра, студент має право продовжити навчання для отримання магістерського ступеня. Для цього необхідно 2-3 роки викладання, навчання чи досліджень при достатньо глибокому вивченні однієї чи групи суміжних дисциплін. У країні немає єдиного зразка диплома про освіту. Тут захищеними є лише титули «бакалавр», «магістр», «доктор».

Британські університети - це великі науково-навчальні комплекси, що включають коледжі, магістерські та докторські школи, дослідні інститути, наукові центри, обсерваторії та ін.

Післясередня освіта неуніверситетського рівня надається численними технічними та іншими коледжами, програми яких мають чітку фахову орієнтацію. Чимало їх підпорядковано Комітету з технологічної і бізнесової освіти (ВТЕС). Перший ВТЕС-диплом можна отримати вже після одного року денного навчання, національний ВТЕС-диплом—після 2-3 років. Вони дещо різняться і суворістю вимог до вступників.

Визнання професійних  кваліфікацій здійснюється, зазвичай, певними асоціаціями, що встановлюють (для більшості регульованих фахів) дуже жорсткі вимоги. Для їхнього виконання випускникам університетів необхідні роки праці та самостійного удосконалення.

3.4 СИСТЕМА ВИЩОЇ  ОСВІТИ НІМЕЧЧИНИ

Один із найстаріших університетів Німеччини відкрився у 1385 р. (м. Гейдельберг) і був створений відповідно до паризької моделі, за якою імператор чи лапа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати геологію, право, медицину і філософію. На кінець XVII ст. у країні було майже 40 університетів, які готували державних чиновників.

Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів.