Основні положення Закону України "Про освіту"

Земельне право України : підручник / Одеська національна юридична академія ; ред.: О. О. Погрібний, І. І. Каракаш ; рец.: А. Г. Бобкова, В. В. Носік, М. В. Шульга. - 2-е вид., перероб. та доп. - К. : Істина, 2009. - 600 с.

Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга (кер. авт. кол.), Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман та ін.: За ред М.В. Шульги. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.

 

Земельне право України. Підручник / За ред. О.О. Погрібного та І.І. Каракаша. – Вид. 2 перероб. і доп. – К., Істина, 2009. – 496 с.

Мірошниченко А.М. Земельне право України: Підручник. –  К.: КНТ; ЦУЛ, 2010 – 712 с.

 

 

 

 

Вступ

 

Цією лекцією з теми «Предмет, принципи і система земельного права » ми розпочинаємо вивчення навчальної дисципліни « Земельне право». Змістом цієї лекції є загальнотеоретичні положення галузі  земельного права.

Метою цієї лекції є охарактеризувати  земельне право як галузь права, розглянувши його поняття, предмет, метод, систему, принципи та джерела; ввести студентів у проблематику курсу, надати студентам базових, опорних знань з цієї теми, орієнтувати їх на самостійну роботу з вивчення цієї теми, у тому числі в процесі підготовки до семінарських занять та контрольних заходів, передбачених програмою курсу.

Зв'язок лекції з попередніми темами. Лекція з теми «Предмет, принципи і система земельного права » тісно пов’язана із усіма наступними лекціями курсу, має базове теоретичне та методологічне значення для їх опанування студентами.

Зв'язок лекції з іншими навчальними дисциплінами:

1) із загальною теорією  держави і права. Саме загальна  теорія права займається питаннями  галузі права, її ознаками, визначає  критерії самостійності галузі  права; поняття «галузь права», «предмет галузі права», «метод галузі права», «правовідносини» розробляються на загальнотеоретичному рівні саме цією наукою;

2) із конституційним правом. Основи правового регулювання  земельних відносин базуються  на положеннях конституційного  права;

3) із цивільним правом, господарським правом, оскільки вони забезпечують загальне правове регулювання статусу фізичних та юридичних осіб приватного права, зокрема, суб’єктів земельного права; крім того, ці галузі стосуються регулювання майнових та зобов’язальних відносин в  земельному праві;

4) із аграрним правом, оскільки саме земля є основним  засобом аграрного виробництва;

5) із адміністративним  правом, оскільки  визначені земельні  відносини мають характер відносин  управління;

6) із фінансовим, у тому  числі податковим правом, оскільки   відносини в  з приводу справляння плати за землю також охоплюються предметом  земельного  права;

7) із   адміністративно-деліктним  правом, оскільки відносини з  приводу відповідальності за  порушення земельного законодавства  регламентуються відповідними нормами адміністративно-деліктного права;

8)із кримінальним правом, оскільки деякі порушення земельного  устрою мають характер кримінальних  злочинів і є підставою для  настання кримінальної відповідальності.

1. Поняття земельного  права. Предмет земельного права та його особливості. Методи правового регулювання в земельному праві.

 

Земельні відносини являють собою самостійний вид суспільних відносин і характеризуються істотними  особливостями які зумовлені предметом регулювання – використанням  та охороною земельних ресурсів країни. Відповідно до ст І4 Конституції Укра1ни земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено 1 в  Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин.

Термін “земля” можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний  і рослинний світ.

  Отже, регулювання земельних відносин ґрунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях: визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У юридичної літературі вирізняють імперативний, притаман- 
ний публічному праву, і диспозитивний методи регулювання суспільних відносин.

Державно-владний (імперативний) метод спрямований на забезпечення юридичних обов'язків, установлених державою. Передбачає вплив на учасників земельних відносин за допомогою видання обов'язкових до виконання розпоряджень і встановлення заборон. Імперативний метод застосовується у сфері здійснення основних функцій державного управління: ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, планування використання земель, надання та вилучення земель державної та комунальної власності, відносин у сфері охорони природи.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню відносин власників земельних ділянок з приводу використання землі. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою в межах, установлених законом. Застосування диспозитивного методу правового регулювання земельних відносин найбільш характерне для цивільно-правових угод із земельними ділянками, де свобода волевиявлення суб'єкта є найбільшою.

У спеціальній літературі виокремлюють три основні види диспозитивного методу регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод полягає в наданні суб'єктові земельних відносин можливості альтернативної поведінки залежно від поставленої мети.

Санкціонуючий метод виявляється в тому, що рішення про реалізацію земельних повноважень суб'єкт земельних правовідносин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після його затвердження відповідним компетентним органом.

Делегуваючий метод полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. Наприклад, права самостійно господарювати на землі, право власника заповідати належну йому земельну ділянку та ін.

Земельне законодавство встановлює також певну ієрархію співвідношення прав та обов'язків суб'єктів земельних відносин. Це співвідношення виражено у визначенні сфер застосування таких класичних методів правового регулювання, як імперативний і диспозитивний методи. Поєднання двох методів правового регулювання є основною ознакою методу правового регулювання земельних відносин.

 

Висновок. Земельне право як галузь права становить сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини. Для виокремлення самостійної галузі в системі права необхідна наявність предмету і методу правового регулювання, кодифікаційного акту законодавства й об'єктивної зацікавленості суспільства у ньому. Головним критерієм такого виокремлення є наявність спеціального, особливого предмета правового регулювання.

Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є визначене коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом особливої галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б, їх від суспільних відносин, врегульованих нормами інших галузей права. Земельні відносини, виступаючи самостійним видом суспільних відносин, мають певну специфіку, яка обумовлена специфікою їхнього об'єкта — землі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Принципи земельного  права України. Система земельного  права. Співвідношення земельного  права з суміжними галузями права.

 

Основу правового регулювання земельних відносин становлять принципи, які відображають характер і тенденції розвитку земельного права. Принципами права прийнято вважати основні положення, вихідні ідеї, які визначаються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і які відбивають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві. Вони пронизують його систему та вдосконалюються разом з розвитком зазначених положень. З урахуванням цього принципи земельного права можна поділити на конституційні, загальноправові та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними, які притаманні усім галузям права. Тому немає потреби їх розглядати у межах земельного права.

Загальноправові принципи — це результат відображення конституційних принципів у земельному законодавстві. Згідно зі ст. 5 ЗК земельне законодавство ґрунтується на таких принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки. Однак деякі науковці слушно зауважують, що у зазначеній статті не названо такі вихідні, базові засади (принципи) земельного законодавства, як першочергове забезпечення прав на землі громадян; поєднання публічних і приватних інтересів під час землекористування; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона грунтів.

Спеціальні принципи утворюють систему, що грунтується на структурній організації системи земельного права. До них належать наведені нижче принципи.

Принцип цільового і раціонального використання земель. Він пронизує зміст усіх інститутів земельного права, виходячи з того, що цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови, межа експлуатації (використання) земель для конкретних цілей з урахуванням категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Відповідно до ст. 19 ЗК землі за основним цільовим призначенням поділяються на 9 категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історикої культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться лише у встановленому порядку спеціально уповноваженими на те органами, а саме: органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, вилучення (викуп) земель, про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення, а також затверджують проекти землеустрою.

Земельне законодавство чітко визначає лише поняття цільового призначення категорії земель, а не поняття аналогічного призначення конкретної земельної ділянки, сприймаючи їх як тотожні. Цільове призначення є одним з основних принципів регулювання земельних відносин. З ним пов'язано багато правових норм, які регламентують різні аспекти використання земельних ділянок. Тому під цільовим призначенням конкретної земельної ділянки треба розуміти встановлену компетентним органом під час надання останньої межі експлуатації (використання) з конкретною метою відповідно до затверджених планів розвитку певної території і зонування земель, а також правового режиму відповідної категорії земель. Суб'єкти земельних відносин повинні використовувати землі за їх цільовим призначенням. Ні власник, ні користувач або орендар не вправі на свій розсуд змінювати цільове призначення земельної ділянки. Суть раціонального використання земель полягає в одночасному забезпеченні їх ефективного використання. Законодавством передбачені спеціальні вимоги до збереження родючості земель, підвищення їх врожайності, збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і придбаних якостей землі. Встановлені певні вимоги до розміщення об'єктів, з метою запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовища.

Принцип особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений ч. 2 ст. 18 ЗК. Він дістає вияв у правовому забезпеченні раціонального та ефективного використання усіх земель нашої країни. Адже згідно з ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. "Правовий режим землі" — це теоретичне поняття, яке узагальнює правову характеристику землі як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, які складаються з приводу землі. Застосування зазначеного терміна має важливе значення для визначення порядку використання та охорони земельної ділянки. Основними елементами цього поняття є право власності на землю та інші права на неї, управління використанням та охороною земель, правова охорона земель і заходи відповідальності за порушення земельного законодавства

Практичне значення використання поняття "правовий режим землі" полягає в тому, що його вживання дає можливість визначити порядок використання й охорони певної категорії земель, тобто встановлювати особливості змісту права власності стосовно тієї чи іншої категорії земель, можливості використання відповідних титулів прав на землю, особливості управління використанням та охороною земель тощо. Отже, під правовим режимом земель необхідно розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій і форм власності, забезпечення й охорону прав землевласників і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення земельного кадастру, моніторингу землі, здійснення землеустрою, внесення плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.