Теорія виховання. Особливості виховного процесу в школах України

 

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Формування поглядів - це етап сприйняття, засвоєння і перетворення засвоєних норм в особисте надбання. Це потенційна готовність до дії. Переконання - це тверді, засновані на певних принципах і світогляді, погляди, які слугують керівництвом у житті. Переконання пов'язані з дією, вони виявляються в праці, ставленні до праці, обов'язків, у стосунках з людьми, в різних вчинках, діях тощо. Формування переконань є складним процесом. Зовсім не кожне засвоєне поняття чи правильно сформоване уявлення переходить у переконання. Найбільш надійним шляхом формування переконань є організація досвіду правильної поведінки, створення ситуацій, які вимагають вияву позиції в дії, тренування з метою здійснення правильних дій.

 

Четвертим, головним етапом виховного процесу є формування загальної спрямованості особистості в процесі різноманітних видів діяльності. Тренування в діяльності, багаторазові повторення забезпечують формування навичок і звичок поведінки, яка відповідає сформованим переконанням, тобто виробляються звички такої поведінки, яка стає нормою. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивості особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання.

 

Виховання, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними  для індивіда й суспільства звичками.К. Гельвецій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості виховного  процесу

 

Виховний процес є цілеспрямованим. Мета сучасного виховного процесу характеризується гармонією соціальних та індивідуальних цілей, завдань, співробітництвом у їх досягненні.

 

Процес виховання  є процесом багатофакторним: на нього впливає родина, окремі педагоги, вся школа загалом, суспільство з його виховними інститутами. Встановлено, що чим більше за своїм напрямком і змістом збігаються впливи організованої виховної діяльності й об'єктивних умов, тим успішніше здійснюється формування особистості. Особливість виховного процесу виявляється і в діяльності вихователя - керівника цього процесу, зумовленій не лише об'єктивними закономірностями. Його діяльність - це здебільшого мистецтво, що свідчить про своєрідність особистості педагога, його індивідуальність, характер тощо. Крім цього, особистість одночасно зазнає багатьох різнохарактерних впливів, накопичує позитивний і негативний досвід.

 

Процес виховання  є тривалим, власне, безперервним процесом. Він триває все життя. При цьому змінюється лише роль і співвідношення різних виховних факторів. До школи провідну роль у вихованні відіграє родина, в роки навчання - школа, училище, вуз. Із початком трудової діяльності - власна сім'я, трудовий колектив, громадські, політичні, релігійні організації. Шкільне виховання залишає найглибший слід у свідомості людини, тому що нервова система у молодому віці характеризується високою пластичністю і сприйнятливістю. Проте це не означає, що "яскравий" виховний захід здатний змінити поведінку учня. Необхідна система роботи, підпорядкована певній виховній меті.

 

Безперервність виховання  полягає ще й в тому, що виховні  впливи учні відчувають не лише в момент реалізації виховної дії. Бувають і  можливі дії ("що скаже вчитель", "як відреагує колектив"), а  також педагогічний наслідок. З цієї позиції і розуміють звернене до батьків відоме висловлювання  А. С. Макаренка про те, що "виховання  відбувається завжди, навіть тоді, коли вас немає вдома".

 

Процес виховання  є комплексним. Особистість формується в цілому, певні риси та якості в неї розвиваються не почергово, а одразу, комплексно. Це означає, що цілі, завдання, зміст, форми і методи виховного процесу повинні підпорядковуватися ідеї цілісності формування особистості, тобто педагогічний вплив повинен мати комплексний характер. Звичайно, на певному етапі увага до вирішення тих чи інших виховних завдань може посилюватися. Усі виховні завдання в процесі розвитку людини ускладнюються і поглиблюються.

 

 

Виховному процесові  притаманна віддаленість результатів від моменту здійснення безпосереднього виховного впливу. Між педагогічними впливами і проявом вихованості або невихованості знаходиться довгий період утворення необхідних властивостей особистості. Великою € і варіативність результатів, у тих самих умовах вони можуть суттєво різнитися. Це пов'язано із значними індивідуальними відмінностями учнів, різним досвідом їх соціального формування, ставленням до виховання. Рівень професійної підготовки вихователя, його майстерність, уміння керувати виховним процесом значно впливає на хід і результати цього процесу.

 

Процесу виховання властива самокерованість. Він здійснюється в двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв'язок), результатом чого є послідовність взаємопов'язаних виховних ситуацій; від вихованця до вихователя (зворотний зв'язок), який дозволяє будувати кожну виховну ситуацію з урахуванням результативності попередньої. Чим більше у розпорядженні вихователя зворотної інформації, тим доцільнішим стає виховний вплив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Закономірності і принципи виховання

 

 

Реалізація мети і  завдань виховання супроводжується  необхідністю дотримання наукового  підходу до органвації виховного  процесу, тобто врахуванням об'єктивних закономірностей його перебігу, взаємодії  системи чинників, що його детермінують.

 

Науковий підхід до процесу  формування сюобистості виявляється  в тому, що дія загальних закономірностей  розвитку особистості опосередковується  впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства  загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає визначати і формувати найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання виховання.

 

Головною закономірністю виховного процесу є орієнтація на розвиток особистості. При цьому  чим більшою буде гармонія соціумності  і самості особистості, тим більш  вільно і творчо вона виявлятиме себе в реалізації культурно-гуманістичної  функції.

 

Розвиток особистості  в гармонії із загальнолюдською і  національною культурою залежить від  рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра - системи цінностей, яка становить його виховний потенціал.

 

Культура розвиває особистість  лише в тому випадку, коли вона активізує  особистість, спонукає її до діяльності. Діяльність особистості є механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продуктів розвитку. Виявляючи цілеспрямовану активність, індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію у "конструювання" цих новоутворень, що надає особливого значення вихованню, реалізації діяльнісного підходу.

 

Розвиток особистості  набуває оптимального характеру, якщо вихованець виступає суб'єктам виховного процесу. Ця закономірність обумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісно орієнтований підхід ставить в центр виховного процесу інтереси дитини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Даний підхід вимагає і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається педагогами й учнями як самостійна цінність, а не як засіб досягнення власних цілей.

 

Особистісно орієнтований підхід здійснюється лише за умови  включення у процес взаємодії  вихователя і вихованця особистісного  досвіду останнього (почуттів, переживань, емоцій, знань, виважених дій і  вчинків), тобто за умови персоналізації виховної взаємодії. Якщо ж педагогічна  взаємодія строго детермінується розподілом ролей, зробленим вихователем або визначеним сценарієм виховного заходу (деперсоналізована взаємодія вихователя і вихованця), рівноправне співробітництво, партнерство, суб'єкт-суб'єктні відношення у виховному процесі неможливі. А отже, неможливий гармонійний розвиток особистості.

 

 

Дана закономірність лежить в основі діалогічного підходу  до виховання.

 

Саморозвиток особистості  залежить від ступеня індивідуалізацїі і творчої спрямованості виховного  процесу. Ця закономірність вимагає  реалізації індивідуально-творчого підходу.

 

Загальні закономірності гуманістичного виховання обумовлюють  принципи виховного процесу (принципи виховання). Нагадаємо, що принципи (лат. рrincipium - першооснова) - це основні вимоги до діяльності педагога, вихідні положення, якими керується вихователь у  побудові виховного процесу: визначенні його змісту, форм організації спільної діяльності, методів, засобів тощо.

 

Найголовнішими принципами гуманістичного виховання учня є:

 

1. Принцип безперервного загального розвитку особистості. Цей принцип є провідним, тому що всі інші принципи, в основі яких лежить закономірність - орієнтація на розвиток особистості, - підпорядковується йому, забезпечуючи внутрішні і зовнішні умови його реалізації.

 

Виховання реалізує гармонійний  розвиток особистості, якщо воно зорієнтоване на "зону найближчого розвитку" (Л. С. Виготський). Така орієнтація вимагає  постановки завдань виховання, які  забезпечують об'єктивно необхідні  базові якості для розвитку особистості  у певному віковому періоді.

 

2. Принцип культуровідповідності виховання. Він визначає відношення між вихованням і культурою як середовищем, у якому виховується учень, а також відношення між вихованням і учнем як людиною культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати загально людські, загальнонаціональні і регіональні цінності культури, а ставлення до учня має визначатися із розуміння його як вільної, цілісної особистості, здатної до самостійного вибору цінностей, самовизначення у світі культури і самореалізації своїх творчих задатків і здібностей.

 

Принцип вимагає органічного  зв'язку виховання з пріоритетними  напрямами культури: демократичної, яка передбачає розуміння нових  стосунків у системі "людина-суспільство  держава", правової, політичної, економічної, трудової, інтелектуальної, духовної, естетичної, екологічної, фізичної, культури сімейних стосунків, життєвого самовизначення. Саме в такому виховному середовищі повинен здійснюватися розвиток учня, набуття ним досвіду культуровідповідної поведінки.

 

3. Принцип включення особистості в діяльність вимагає реального залучення вихованця до діяльності. Ефективне оволодіння загальнолюдськими, загальнонаціональними і регіональними цінностями культури здійснюється шляхом організації різноманітної продуктивної діяльності, значущої для особистості, у якій кожен вихованець може реалізувати себе як неповторна особистість.

 

4. Принцип природовідповідності виховання. У Його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомофізіологічних, психологічних, вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей. Часткове врахування цих особливостей або нехтування ними призводить до загублених талантів, недорозвинених задатків і здібностей, загальмованих психічних процесів. Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини.

 

5. Принцип індивідуально-особистісного виховання Він означає визнання кожного вихованця активним суб'єктом виховного процесу. Відповідно до цього принципу закони духовного і фізичного розвитку, процеси, зміни, які відбуваються у внутрішньому світі дитини, слугують головними орієнтирами у виховній діяльності. Усебічне вивчення дитини виступає необхідною умовою успішності виховання, а її саморозвиток - найвищим показником його ефективності.

 

Індивідуально-особистісне  виховання виходить з того, що кожна  особистість унікальна і головним завданням виховної робота € формування її індивідуальності, створення умов для розвитку творчого потенціалу. Індивідуальність інтегрує всі соціально  цінні властивості особистості, надає їй цілісності. її становлення  передбачає творчий пошук варіантів  виховання, адекватних власним можливостям  і особливостям.

 

Пошук шляхів реалізації цього принципу дозволяє подолати ставлення  до учня як "гвинтика" виховної системи, підвищити його активність як суб'єкта виховного процесу, розширити межі життєтворчості, самовизначення особистості.

 

6. Принцип цинічної - смислової спрямованості виховання. Він передбачає створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності. Особистісні смисли, за О. М. Леонтьсвим, виражають пристрасність індивідуальної свідомості, її особливу суб'єктність.

 

Людина пов'язана з  реальністю об'єктивного світу за допомогою значень (предметів, явищ, подій), а з реальністю власного індивідуального  життя - смислом. Особистісний смисл - це значення, опосередковане мотивом. До смислоутворюючих мотивів належать мотиви, які впливають на вибір  життєвої позиції, світогляду, професії та інші "смислові одиниці життя". Становлення цілісної системи особистісних смислів і є процесом становлення  особистості (О, М. Леонтьєв).

 

Роль виховання полягає  в тому, щоб відкрити учням світ цінностей, з якого вони можуть обрати смисли для вирішення власних  життєвих проблем. Тому організація  виховного процесу в школі  повинна бути такою, щоб кожна  дитина у спільній діяльності здобувала  власні цінності, власні смисли.

 

7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей принцип обумовлений тим, що лише в умовах суб'єкт-суб'єктних відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху. При цьому він використовує систему форм співробітництва, яку впроваджує у певній послідовності: від допомоги вихованцю у вирішенні проблем до певної саморегуляції у різних видах діяльності.