Теорія виховання. Особливості виховного процесу в школах України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Школи гуманістичного виховання

 

Кожна виховна система базується на цілях, які визначають напрям виховного процесу: на інтереси суспільства, держави чи на особистість (індивідуально-особистісний розвиток); на взаємини між учасниками процесу (авторитарні чи гуманістичні); на зміст виховного процесу (знаннєвий чи розвивальний).

 

Традиційне виховання передбачає надмірне управління виховним процесом, коли вихованці цілеспрямовано засвоюють соціально завдані та ідеологічно орієнтовані якості; регламентацію, що призводить до ігнорування внутрішнього світу особистості; монологізовании вплив, обмеження ініціативи, творчості вихованців,

 

Гуманістична система  ставить в "епіцентр виховання" особистість дитини як найвищу цінність життя. У процесі виховання дитина повинна бути "подібною Сонцю - центру планетарної системи" (Р.Галь).

 

У гуманістичній школі  вихованець є суб'єктом життя, вільною  духовною особистістю, що має потребу  в саморозвитку. Тому виховання зорієнтоване на розвиток внутрішнього світу учня, на міжособистісне спілкування, діалог, на допомогу в особистісному зростанні.

 

 

Гуманістичне виховання  Заходу представлене авторськими системами  Р. Штайнера (1961 - 1925 рр., Німеччина), М. Монтессорі (1870 - 1952 рр., Італія, Нідерланди), С.Френе 1896-1966 рр., Франція) та іншими У центрі цих систем перебуває особистість, її цінності, особиста свобода, уміння прогнозувати і контролювати власне життя. Унікальна цілісна особистість  прагне до максимальної реалізації своїх  можливостей . Вона відкрита для сприймання нового досвіду, здатна на усвідомлений і відповідальній вибір у різноманітних  життєвих ситуаціях.

 

У нашій країні ідеал  гуманістичного виховання блискуче реалізував у 50-60 роках XX століття В.О.Сухомлинський. Уся освітня система керованої  ним Павлиської школи була орієнтована  на творення щастя кожного вихованця, доброго ставлення до дітей, формування умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. "Виховання полягає  в тому, - стверджував В.О.Сухомлинський. - щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її, як перлину, шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського  таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, лише її неповторну грань, - у цьому  мистецтво виховання"1.

 

Розвиваючи дитячу індивідуальність, В.О.Сухомлинський надавав великого значення людяності. У "Школі радості" вихованці засвоювали ази людяності: вони вчилися бачити горе, сум, печаль, тривогу, відчай, радість людей, які  оточують у повсякденному житті, робили благородні вчинки - допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке  почуття задоволення. Так ліпша  вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе.

 

 

Предметом виховання у  школі була людина - дитина, підліток, юнак, духовний світ конкретної дитини, джерела її розумового, морального, емоційного, фізичного, естенічного розвитку. Кожен педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня, стверджувати гуманне начало у вихованні, що розцінювалося як найважливіша риса педагогічної культури вчителя.

 

Вихователь повинен  ужитися у світ дитини, бути наставником  і другом, однодумцем, "переживати разом з ним радість перемоги і гіркоту втрати". "Процес виховання, - писав В.О.Сухомлинський, - полягає  у єдності духовного життя  вихователя і вихованців - у єдності  їхніх ідеалів, намагань, інтересів, думок, переживань".

 

Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О.Сухомлинського . гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їх судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дітини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати "голос совісті". Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.

 

Співпрацювати дітей  і дорослих, довіра до дітей, виховання  без покарань, творча праця і моральна свобода, можливість вибору вчинку, лінії  поведінки, способу життя, відповідальність за свій вибір та інше - важливі гуманістичні принципи, на яких побудована педагогічна  система В.О.Сухомлинського.

 

У 80-х роках XX стаття гуманно-особистісний підхід у вихованців обгрунтував  і практично реалізував у "Школі  життя" відомий грузинський психолог і педагог Ш.О. Амонашвілі. У гуманній школі автор виділив 6 особливостей виховного процесу

 

Перша полягає у внутрішній наступності творчої діяльності природи і людини-вихователя. Природа, на думку Ш.О. Амонашвілі, закладає в дитині можливості безмежного розвитку. Школа бере на себе відповідальність продовжити справу природи і виховати благородну людину.

 

Друга особливість виховного процесу в гуманній школі - його цілісність, що означає цілісність життя дитини, яке спрямоване в майбутнє.

 

Третя особливість стосується уроку, який розглядається як акумулятор, як провідна форма життя дітей, а не тільки їх учіння. Комфорт життя дитини на уроці забезпечується співробітництва з учителем, іншими дітьми.

 

Четверта особливість педагогічного процесу полягає в тому, що взаємини співробітництва учителя з дітьми стають його природною якістю.

 

П'ята особливість гуманного педагогічного процесу виявляється в розвиткові у дітей здібності до оцінної діяльності при одночасному скасуванні шкільних оцінок, що є запорукою успіхів дітей у навчанні.

 

Шоста особливість "Школи життя" - в особливій, гуманній місії вчителя в ній. "Олюднення середовища навколо кожної дитини, гуманізація соціуму і власне педагогічного процесу є найвищою турботою вчителя". Гуманного вчителя не полишає "любов і відданість кожній дитині, почуття глибокої відповідальності за долю кожної дитини; намагання зрозуміти кожну дитину".

 

Педагог виходить з того, що у кожної дитини є свої потреби, свій особистісний смисл, є особистісна  значущість учіння, на яку і потрібно опиратися у виховному процесі. А якщо такого смислу немає, то необхідно "інструментувати учіння як вільно обрану учнем діяльність", тобто  створювати умови для його цілеспрямованого, соціального і педагогічно значущого  розвитку, виховання, збагачення знаннями і досвідом, а управляти цим  процесом необхідно з позицій  самої дитини, ЇЇ інтересів.

 

Отже, найсуттєвішими рисами гуманістичної школи виховання  є:

 

1) особливе ціннісне ставлення до вихованця, визнання розвитку особистості (інтелектуального, фізичного, морального, естетичного, трудового) головним завданням школи, а становлення індивідуальності особистості - її головним результатом;

 

2) гуманістичні моделі передбачають створення культурно-виховного середовища, у якому відбувається більшій вибір особистістю способів творчої самореалізації, її саморозвиток у гармонії із собою і суспільством;

 

3) кожна виховна система веде власний творчий пошук змісту, методів, форм і засобів виховання; гуманістична спрямованість передбачає свободу і творчість ЯК вихованців, так і вихователів;

 

4) вихователь є наставником і другом дитини, він постійно враховує її потреби, допомагає набути природності (доброї, вільної, кмітливої), реалізувати можливості; підтримує кожного вихованця. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самовиховання учнів

 

 

Одним із найскладніших  видів діяльності, в яку включаються  учні з педагогічних міркувань, є діяльність, спрямована на перетворення власної особистості, тобто самовиховання. Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості - значить зробити його у співучасником процесу виховання, суб'єктом, союзником у досягненні виховної мети. Мабуть, це є найскладніше завдання. Тільки за умови його вирішення до кінця реалізуються сутнісні сили двостороннього процесу виховання.

 

Найбільш дієвим і  плідним є виховання, яке звертається  до власних сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою  зовнішнього впливу, а... зсередини.

 

Взаємодія, співробітництво  з вихованцем у його вдосконаленні  є найбільш органічною формою, яка  об'єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина намагається  ствердити своє Я, переживає потребу  якнайповніше реалізувати себе у  сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для дитини. Педагог покликаний допомогти у  досягненні цієї не завжди висловленої  мети вихованця - стати особистістю.

 

Про діалектику становлення  особистості влучно писав В.О. Сухомлинський. Він говорив про два народження людини. "Першого разу народжується жива істота, другого разу - громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, що бачить уже не тільки навколишній світ, а й саму себе. Першого разу людина заявляє про себе криком: "Ось я, дбайте, турбуйтесь про мене, я безпорадна, не забувайте про мене ні на хвилину, бережіть мене, сидіть, затамувавши подих біля моєї колиски." Вдруге народившись, людина заявляє про себе зовсім інакше: "Не опікайте мене, не ходіть за мною, не зв'язуйте кожен мій крок, не нагадуйте й словом про мою колиску. Я самостійна людина. Я не хочу, щоб мене вели за руку. Переді мною - висока гора. Це мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її, але зійти на цю вершину хочу самостійно. Я вже піднімаюсь, роблю перші кроки, і чим вище ступає моя нога, чим ширше виднокруг відкривається переді мною, тим більше я бачу людей, тим більше я пізнаю їх, тим більше людей бачать мене. Від величі і безмежності того, що мені відкривається, стає страшно. Мені потрібна підтримка старшого друга.

 

 

Я досягну своєї вершини  тоді, коли спиратимусь на плече  сильної і мудрої людини. Але мені соромно і боязко сказати про  це. Мені хочеться, щоб усі вважали, що я самостійно, своїми силами доберусь до вершини."1.

 

Вихователь повинен  поважати право вихованця бути суб'єктом  власного розвитку, одночасно сформувати у нього довіру до себе, бажання  співпрацювати на шляху становлення  його особистості.

 

Професійні знання педагога дозволяють йому пізнати вихованця "у всіх відношеннях": "з усіма  слабкостями і у всій величі, з  усіма його буденними дрібними потребами  і з усіма його великими духовними  вимогами" (КД. Ушинський). Тобто, особистість, будучи, як уже зазначалось, метою, результатом, суб'єктом процесу виховання, - це завжди конкретна дитина з індивідуальним життєвим досвідом, характерними лише для неї особистісними проявами, з певним рівнем розвитку задатків і здібностей, включена до конкретної системи людських відносин. Водночас кожен вихованець, володіючи унікальними, лише йому властивими якостями (індивідуальністю), виявляє ряд типових якостей, обумовлених віком, статтю, соціальним оточенням, регіоном, у якому він  живе тощо. Знаючи "людину в сімї, сустгільстві, серед народу, людства  і наодинці зі своєю совістю...", "спонукальні причини найбрудніших і найвищих діянь", педагог зможе "черпати в самій природі  людини засоби виховного впливу..." (К.Д. Ушинський).

 

Знаючи учня, педагог  може надати йому кваліфіковану практичну  допомогу у самовихованні Вона передбачає три взаємопов'язані і взаємозумовлені процеси:

 

1. Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів самоаналізу, порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів; спостереження за собою нібито з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення об'єктивного ставлення до себе.

 

2. Самоутрішування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови у випадку нестриманості і нездійснення наміченого.

 

3. Самопрішушування до виконання позитивних дій, вчинків, добрих справ за допомогою тих самих методів і прийомів, що й при самостримуванні, але із "зворотним знаком" - плюсом. Зважування на терезах розуму, совісті, коли потрібно утриматись або коли, навпаки, примусити себе, призводить знову до самооцінки, яка вдруге дає змогу застосувати чи самостримування, чи самопримушування.

 

Займаючись самовихованням, К.Д. Ушинський розробив для себе спеціальні правила, які виступали в ролі програми його саморозвитку:

 

1. Спокій цілковитий, у крайньому разі - зовнішній.

 

2. Прямота у словах  і вчинках.

 

3. Обдуманість дій.

 

4. Рішучість.

 

5. Не говорити про  себе без потреби жодного слова.

 

6. Не гаяти часу  несвідомо; робити те, що треба,  а не те, що тратпься.

 

7. Витрачати час тільки  на необхідне або приємне, а  не за пристрастями витрачати.

 

8. Кожен вечір добросовісно  давати собі звіти у вчинках.

 

9. Ніколи не хвастати  тим, що було, ні тим, що є,  ні тим, шо буде.

 

10. Нікому не показувати  цього журналу.

 

Самовиховання особистості здійснюється в різних сферах: інтелектуальній, морально-вольовій, духовно-культурній, фізично-гігієнічній.

 

Самовиховання в інтелектуальній сфері передбачає розвиток пам'яті, мислення, творчої уяви. З цією метою вивчається мнемоніка - прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам'яті; логіка - наука про закономірності, форми мислення; евристика - наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.

 

Самовиховання у морально-вольовій сфері базується на психології волі і характеру, темпераменту і здібності. Воно полягає у

 

самоконтролі за виявленими у себе недоліками і вадами характеру.

 

Самовиховання у звично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям, зовнішністю та ін.