Влада як соціальне явище

 Крім легітимістського бачення  влади, існує ряд концепцій,  які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними  концепціями влади. Серед них  одним з найпоширеніших є реляціоністський, який тлумачить владу як міжособисті стосунки, що змінюють поведінку особи. Релятивістський напрям влади бере початок йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії одних індивідів чи груп, що дає змогу змінювати поведінку інших. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда здійснювати свою волю над іншими через страх або відміну в звичайних винагородах чи в формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними. Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях «опору» (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта.

 Заслуговують на увагу інші  варіанти. У теоріях «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок чого виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений.

 Теорії «розподілу зон впливу» (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій. При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій.

 Досить  поширені системні концепції влади, основним поняттям яких є політична система. Визнання наявності своєрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

 У системних концепціях вирізняються  три підходи до розуміння влади.  Перший тлумачить владу як  атрибут макросоціальної системи. Т. Парсонс називав владу «узагальненим посередником» у політичній системі й порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу розглядав як властивість системи. Так само сприймає владу Д. Істон.

 Другий підхід розглядає  владу на рівні конкретних  соціальних систем — сім'ї,  виробничої групи, організації  тощо. Цю позицію особливо яскраво  висловив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

 Третій підхід розуміє владу  як взаємодію індивідів у межах  специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У.  Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розглядається його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови— приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших індивідів усередині соціальної системи.

 Ключовим  поняттям цієї концепції є «соціальна дія», на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її формування й соціально-структурні чинники застосування не ставляться в центр уваги.

 Нормативність властива й теоріям «технологічного детермінізму». Первісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія матеріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, входять і у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

 Нормативність у погляді  на владу досить виразно проглядається  в теорії еліт. Влада зображається як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності для нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи. Залежно від «якості» панівної еліти відбувається суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Емпіричний  напрям втілюється в біхевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада—вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності.

 Стрижнем владної поведінки  вважається первісний імпульс-прагнення  влади. Воно є водночас і  способом поліпшення «політичного  стану» людей. Отже, влада тлумачиться  і як мета, і як засіб, тобто  їй надається універсальний характер. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

 Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатись певного їх балансу. Ч. Меріам зазначав, що «порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи».

 Самі політичні відносини  розглядаються як «ринок влади» (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада.

 Таким чином, нормативний  напрям у теорії влади зосереджений  навколо проблем її реального  функціонування і організаційно-політичних  чинників реалізації. Цей напрям  не безперспективний, оскільки дає  змогу поширити компетенцію в  трактуванні можливих варіантів  формування та реалізації влади,  що існують у будь-якій системі,  не виключаючи й демократично розвинуту.

Легітимність влади 

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво - влади, а будь-яка влада - легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

публічна влада - виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

верховна влада - юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

універсальна влада - поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

суверенна влада - відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

легітимна влада - юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом;

нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

легальна влада - узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність - це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» - близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада - це самі владостосунки (керівництво /панування/ - підкорення).

Функціонування політичної влади  здійснюється через систему соціальних інститутів, у яких втілюються організаційні, інформаційні, технічні, людські та інші фактори. Тому-то політична влада  завжди інституціоналізована. Реалізується політична влада через діяльність організацій, установ, норм, які забезпечують регулювання і організацію суспільних відносин за умови їх легітимності. Функціонування політичної влади забезпечується шляхом примушення в різних формах, включаючи пряме фізичне насильство, адже одні владарюють, а інші повинні їм підкорятись. Така нерівність підтримується завдяки цілій системі засобів (ресурсів), за допомогою яких функціонує і реалізується політична влада. До ресурсів політичної влади належать: економічні, політичні, соціальні, силові, інформаційні, демографічні, культурні, правові.

 Від функціонування політичної  влади залежить тип політичного  режиму, відкритість чи закритість  суспільства, характер політичних відносин та інші політичніхарактеристики держави, такі як стабільність, авторитет, розподіл і співробітництво влад, роль опозиції, демократичність. Таким чином, до основних функцій політичної влади відносяться інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

 У сучасних умовах триває  процес удосконалення і розвитку  політичної влади, який супроводиться виникненням нових функціональних тенденцій: посилення інтенсивності демократизації політичної влади, зростання легітимності влади, розгрупування політичної влади, зростання конфліктності між гілками влади, бюрократизація владних структур. Влада функціонально взаємодіє в управлінні справами суспільства і держави на трьох різних рівнях:

 — макрорівень — вищі політичні інститути політичної системи

 — мезорівень— середній рівень (обласний, районний апарат політичної влади);

 — мікрорівень— безпосередня політична участь людей через самоуправління. На цьому рівні формується політична культура, переконання, відношення до політики.

 Основним механізмом функціонування  всіх видів політичної влади  є розподіл влади. Розподіл  влади історично відбувався на  різних етапах формування держави  і сформувався як спеціалізація  влади різних інститутів. Перший  проект розподілу влади належав Дж. Локку, який розділив її на законодавчу, виконавчу і федеративну. У XVIII ст. Ш. Монтеск'є створив теорію розподілу влади в її сучасному вигляді — на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип розподілу влади закріплений у ст. 6 Конституції, де відмічається, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи трьох гілок державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених межах і відповідно до законів.

 Базовим елементом існування  і функціонування влади, а також  закріплення її в суспільстві  є легітимність. Поняття легітимності означає визнання влади суспільством, обґрунтованість і необхідність даної влади та її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади.

 Історично  сформувалися кілька типів легітимності:

легальний тип легітимності — узаконеність влади конкретними правовими нормами, конституцією, підкріплена діяльністю відповідних інститутів, включаючи примусові санкції. Основа її — загальне розуміння норм, установлених законом;

ідеологічний тип легітимності — визнання влади в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність ідеологічних цінностей, проголошених владою. Основа — ідеологічні цінності;

традиційна легітимність — визнання влади легітимної, оскільки вона діє відповідно до традицій і традиційних цінностей мас. Основа — традиції, традиційна свідомість;

структурна легітимність — правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини. Основа — специфічні політичні структури;

харизматична легітимність — визнання влади ґрунтується на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя. Основа — особистий авторитет правителя;

політична доцільність — нав'язування суспільству влади, де мотивацією є політична доцільність. Характерна для перехідних періодів, пов'язаних із формуванням нової політичної системи.