Категоріальне осмислення виборчих процесів

Категоріальне осмислення виборчих процесів

 

Лариса Кочубей,

кандидат історичних наук,

завідуюча відділом

наукового реферування інформації

Книжкової палати України

 

 

При характеристиці виборчих процесів застосовуються дуже різні дефініції. Найчастіше вживаються такі терміни, як „виборчі технології”, „політичні технології”, „політичні технології виборчої кампанії”, „політичний маркетинг”, „виборчий (електоральний) маркетинг”, „політичний менеджмент” тощо. Виникає цілком закономірне запитання: як ці поняття співвідносяться?

 

 

Сучасна українська практика засвідчує, що переважна більшість політичних суб’єктів не схильна використовувати набутки теорії політики. А це невідворотно призводить до помилок у процесі реалізації задекларованих цілей, невиправданих конфліктів між політичними суб’єктами і, зрештою, до погіршення соціально-політичної ситуації в країні. Це можна пояснити (але не виправдати) негативними проявами ідеологічного вакууму, що утворився після краху домінуючої донедавна ідеології.

 

Світова практика має великий досвід застосування як позитивних, так і негативних прийомів досягнення політичних цілей. Вони піддавалися науковому аналізу, теоретичному осмисленню. Відтак для підвищення ефективності політичної діяльності широко використовуються спеціально розроблені й апробовані політтехнології.

 

Необхідною умовою розвитку демократії є усталення на всіх рівнях суспільної свідомості і політичної практики демократичних цінностей. Похідним від цього має бути впровадження у повсякденну діяльність політичних суб’єктів відповідних політтехнологій. Їх особливості обумовлюються характером процесу, який охоплює всі види політичної діяльності у межах конкретної політичної системи. Оволодіння такими технологіями дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності.

 

Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а отже й використання політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насилля, авторитаризм, диктатура) шляхом. Політична діяльність, як і будь-яка інша, має свої не лише особливості, засоби та методи, а й закономірності. Це – відповідні технології політичної діяльності [11].

 

Стосовно виборчого процесу, то, на нашу думку, доцільно все ж використовувати поняття технології, а не методи. Головний елемент, який відрізняє технологію від методів – це опис остаточного результату. Політична технологія забезпечує результат на виборах (успіх певного політичного діяча чи партії), а методи, які використовуються, можуть запозичуватися й з інших наук (психології, соціології тощо).

 

Термін технологія виник від давньогрецьких слів техно – мистецтво, майстерність і логос наука, знання, закон. У словниках технологію трактують:

 

1) як сукупність знань, відомостей  про послідовність окремих виробничих операцій у процесі виробництва чогось;

 

2) як сукупність способів обробки  чи переробки матеріалів, виготовлення  виробів, проведення виробничих  операцій тощо [9];

 

3) як „науку про переробку  і обробку матеріалів, способи  виготовлення продукції та сукупність прийомів, застосовуваних у різних видах діяльності” [16];

 

4) як „будь-який засіб перетворення  вихідних матеріалів, нехай то  будуть люди, інформація чи фізичні  матеріали, для одержання бажаної  продукції чи послуг” [21, с. 697].

 

Аналізуючи питання теоретичної розробленості поняття виборчі технології, необхідно зважити на праці представників західної політичної науки, зокрема таких, як Є. Вятр, Л. Гонсалес, Р. Даль, Д. Істон, М. Кроз’є, Дж. С. Мілль, Дж. А. Паломбар, Дж. Сарторі, Х. Томас, С. Хантінгтон. З них можна скласти загальне уявлення про розуміння сутності виборчих технологій та їх місце в структурі демократичних соціально-політичних відносин.

 

Одними з перших в сучасній українській політології визначення політтехнологій запропонували Д. Видрін [10], який розглядає політичні технології як систему способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці, та А. Пойченко [23], який проаналізував політику як діяльність щодо запобігання та розв’язання конфліктів і запропонував відповідні технології.

 

Окремі технологічні аспекти діяльності політичних суб’єктів (партій, рухів) у сучасній Україні висвітлено в монографії А. Білоуса „Політичні об’єднання України” [7]. Автор проаналізував процес становлення і розвитку української партійної системи у перші роки незалежності, а також сформулював висновки щодо засадничих норм, правил і механізмів парламентських виборів як найважливішої демократичної процедури.

 

Чимало українських політологів присвятили свої дослідження прикладним технологіям проведення виборчих кампаній (С. Одарич, В. Полторак, М. Томенко та інші). В цьому ряду необхідно відзначити праці В. Бебика, зокрема його монографію „Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі” [5], в якій зроблено спробу теоретично узагальнити виборчі технології.

 

Поява перших вітчизняних праць із зазначеної тематики – явище для нашої політичної науки, безперечно, непересічне. Однак у них, на жаль, часто побіжно розглядаються проблеми дефініцій. Відтак у цій царині нашим вченим-політологам є над чим попрацювати. Зокрема, скажімо, вимагає уточнення таке засадниче поняття, як політичні технології та їхнє місце в демократичному політичному процесі. Загальне визначення цього поняття можна знайти в одному з останніх видань з проблем політології: „Політична технологія – це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату у тій чи іншій сфері політичної діяльності” [25].

 

Різновидом політичних технологій є виборчі технології. Спробуємо дати визначення цьому поняттю, оскільки останнім часом воно широко використовується в лексиконі політиків, політтехнологів і журналістів, однак не існує єдиного погляду на його сутність та зміст.

 

На думку М. Варія, „виборчі технології є засобом практичного досягнення поставлених цілей, ...вони є специфічним інструментом інновацій і творчості, організації різних видів впливу на електорат, соціальної, політичної, психологічної, економічної та інших видів діяльності та взаємодії у ході виборів. Їх особливістю є те, що з їхньою допомогою моделюються, стають феноменом соціальної реальності процеси впливу на електорат” [8, c. 270].

 

М. Малишевський у книзі „Технологія і організація виборів” пише: „Сучасні технології проведення виборчих кампаній можна визначити як сукупність найбільш загальних заходів і дій, порядок і принципи застосування яких регламентуються умовами відповідної виборчої кампанії, а самі вони завжди унікальні, тому що залежать не тільки від специфіки та особливостей виборчого округу, а й від особистісних характеристик кандидатів та їхніх команд, які беруть участь у виборчому процесі” [19].

 

Автори збірника „Виборчі технології і виборче мистецтво” ще 1993 року зробили висновок, що мистецтво, у тому числі й виборче, виникає тоді, коли кількість переходить у нову якість. Мистецтво виборів народжується, коли виборчі технології перетворюються на сплав соціології, політології, психології, нових інформаційних технологій, PR, лідерської комунікації. „Виборче мистецтво – це виборчі технології майбутнього, що створюють політику реалій та ілюзій, якими живе суспільство” [3].

 

Останнім часом у спеціальній літературі з’явилася теза про протиставлення терміна „виборчі технології” новому – „виборче мистецтво”. І. Грознецький вважає, що це не зовсім доречно: продуктивніше говорити про піднесення виборчих технологій до рівня мистецтва. „Такий підхід має на увазі розгляд кожної виборчої кампанії як унікальної, єдиної у своєму роді і неповторної. Виборче мистецтво протилежне шаблону, трафарету, потоковому виробництву, проведенню кампаній за заздалегідь заданим зразком. Як і будь-яке мистецтво – це творчий процес, у ході якого створюється нова й оригінальна реальність” [13]. Ймовірно, розвиток виборчих технологій піде у напрямку подальшої індивідуалізації роботи, яка передбачає всебічне врахування усього комплексу особистісних якостей кандидата, поглиблену і ретельну діагностику виборчого округу і детальний аналіз отриманого матеріалу [8, c. 38].

 

Термін виборча технологія досить часто використовують політичні консультанти і політики, але він ще не отримав достатньої розробленості. Технологією можуть назвати телефонне опитування, телевізійний ролик, розповсюдження анонімних листівок, і, нарешті, стратегічний план виборчої кампанії. Найбільш розгорнуте визначення виборчої технології, на нашу думку, подається в одному з довідників виборця: „Технології виборчі – система (сукупність) заздалегідь продуманих, намічених, тих, які використовуються (а також які вводяться інтуїтивно, спонтанно) заходів, кроків, планів, засобів, процедур, технічних, інформаційних засобів для успішного висунення кандидатів та їх обрання” [32].

 

На думку В. Полторака, „виборча технологія – це сукупність засобів, методів і прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на електорат, що уможливлюють вплив на його електоральну поведінку і спонукають віддати голоси за певного кандидата чи партію” [27]. Лаконічне визначення дає М. Лозовий: „Під виборчими технологіями тут розуміється набір інструментів і каналів для трансляції повідомлень, що виходять від кандидата, його команди, і спрямовані до виборців” [18]. Є. Малкін і Є. Сучков пропонують таке формулювання: „Під виборчими технологіями розуміють методи організації виборчих кампаній кандидатів і (чи) партій, спрямованих на досягнення успіху на виборах. У цьому значенні всі дії кандидата і його команди від моменту ухвалення рішення про участь у виборах до підрахунку голосів можна зарахувати до виборчих технологій” [20]. Автори розмірковують: якщо розглядати виборчі технології як набір послідовних дій, що повинні привести до певного результату, то виборче мистецтво – підхід, котрий враховує індивідуальність кожної виборчої кампанії, електорату, кандидата, еліти, команди, засобів комунікації.

 

Подібної точки зору дотримуються й автори раніш наведених формулювань (М. Варій, В. Амелін, С. Устименко, І. Грознецький). А саме: виборчі технології потрібно розглядати, в першу чергу, як виборче мистецтво. Наголошувати слід не тільки на тому, що треба робити, але й як. Тобто звертати увагу не тільки на змістовий аспект виборчих технологій, а й на режисуру, драматургію і майстерність акторів. Зазначається, що „…грань між виборчими технологіями і виборчим мистецтвом майже умовна” [3]. Особливого значення набуває не „що” кандидата, а „як”, методи політичної боротьби мають самодостатнє значення. Виборчі технології – це „…певна сума політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських дій з метою приведення до влади окремого політика чи групи політиків, політичної організації, блоку, об’єднання, сили” [12].

 

На нашу думку, поняття політичні технології виборчих кампаній, яке зустрічається в науковій літературі, можна використовувати як відповідник поняття виборчі технології.

 

Виборчі технології неможливо розглядати, не визначивши поняття політичний маркетинг.

 

У 1960 – 1970 роки з’явився новий підхід до вивчення виборчих кампаній: почали орієнтуватися на розробку ефективних технологій їх організації і проведення. Такий підхід одержав назву політичного (виборчого) маркетингу.

 

Політика, як один із найстаріших видів діяльності цивілізованого людства, досить широко використовує технології і методи маркетингу. Насамперед це стосується процесу виборів. Відтак деякі автори роблять спробу дефініціювати політичний маркетинг як діяльність у період виборів. Російський дослідник Ф. Ільясов, зокрема, зазначає: „Політичний маркетинг – це система „особистісного” („створення” і висування кандидатів), „програмного” (розробка програмних, ідеологічних та інших документів) та інформаційного (реклама, PR) впливу на виборців з метою здобуття влади [14]. В. Музикант: „Політичний маркетинг – грамотне, коректне й цілеспрямоване виявлення, наголошування й демонстрація різним соціальним і національним групам виборців саме тих якостей і чеснот претендента на лідерство, до яких ці групи виявляють особливий інтерес” [22].

 

У зарубіжній спеціальній літературі висловлюється думка, що політичний маркетинг з’явився близько 60 років тому, коли Д. Ейзенхауер першим із претендентів на посаду президента США скористався послугами рекламної агенції для організації своєї передвиборчої кампанії. Під політичним маркетингом західні дослідники розуміють сукупність теорій і методів, якими можуть користуватися політичні організації, органи влади та окремі політичні лідери з подвійною метою: визначати свої цілі, завдання і програми та впливати на поведінку громадян [2].

 

Політологічний словник пропонує таке визначення: „Політичний маркетинг – це різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей громадського значення. Вдале застосування прийомів маркетингу у політиці дозволяє досягати популярності, перемагати на виборах і триматися на вершині політичного олімпу” [24].

 

Американський політолог Г. Маузер виокремив три основні паралелі, які можна провести між комерційним маркетингом і організацією виборчої кампанії [4]:

 

· існування конкуренції між різними організаціями, які змагаються за лояльність певної адресної групи, обраної як „мішені” (групи виборців), пропонуючи при цьому різні альтернативи (певних політичних кандидатів). Аби завоювати певну кількість голосів, необхідно продемонструвати свої перваги перед суперниками;

 

· і виборці, і споживачі покликані відігравати аналогічні ролі і на комерційному, і на політичному ринку: вони виявляють „попит”, приймають рішення щодо вибору певного товару чи кандидата із запропонованих їм альтернатив відповідно до своїх цілей і на підставі аналізу доступної їм інформації. Окрім того, для вивчення споживачів і виборців можуть застосовуватися схожі психологічні та соціологічні моделі й теорії;

 

· канали комунікації, які використовуються представниками сучасних маркетингових служб і політичними кандидатими, схожі: особистий контакт (кампанія „від дверей до дверей”, збори, робота спеціальних агітаторів тощо), телефонні дзвінки, особисті поштові послання громадянам, ЗМІ, наочна агітація та реклама тощо.

 

Політичний маркетинг „по-українськи” ще мало опрацьований в науковій літературі. Більш-менш повне визначення його подає В. Бебик: це „сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання і втілення в соціально-політичну практику тих чи інших установок суспільної свідомості з метою завоювання і утримання контролю над ринком влади” [6]. На думку Д. Видріна, „політичний маркетинг – це, перш за все, грамотне, коректне і цілеспрямоване виявлення, підкреслення та демонстрація різним соціальним і національним групам виборців саме тих реальних якостей і переваг претендента на лідерство, до яких ці групи виявляють особливий інтерес” [10].