Конституційно-правовий статус особи в Україні

Законодавством також  передбачаються підстави припинення громадянства України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України — громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Від втрати громадянства слід відрізняти примусове позбавлення громадянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу  громадянина — це не односторонній  акт особи. Політико-правовий зв’язок  держави та особи, яким є громадянство, передбачає існування системи спеціально уповноважених державних органів, які мають компетенцію у цій  сфері. До системи таких органів  належать: Президент України; Комісія  при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений  центральний орган виконавчої влади  з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Як зазначалось, не кожна  особа, що знаходиться у межах  території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни  та особи без громадянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

Іноземці, що перебувають  на території України, можуть мати певні  особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували  в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в  Законі України «Про імміграцію»  від 07.06.01) або які іммігрували  в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово  перебувають на території України; яким надано притулок на території  України. Також особливий статус мають іноземці, які набули статусу  біженця (спеціальні норми зафіксовані  в Законі України «Про біженців»  від 21.06.01) Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають  на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту  Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими  привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

Відмінності правового статусу  громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності  понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів  як членів громадянського суспільства  не залежно від їх зв’язку з  тією чи іншою країною. Права громадянина  пов’язані із його статусом як члена  політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто  не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території  держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе  лише за наявності зв’язку із державою. Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у  політичні партії, не можуть брати  участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають  права рівного доступу до державної  служби, не можуть безкоштовно здобувати  вищу освіту та деякі інші права. У  той же час на них не поширюється  обов’язок відбувати військову  службу.

Проте права людини порiвняно  з правами громадянина пріоритетні, адже перші поширюються на всiх  людей, якi проживають у тiй або iншiй  державi, а права громадянина —  лише на тих осiб, якi є громадянами  певної країни.

Найважливішим елементом  правового статусу людини є права, свободи та обов’язки, в яких розкриваються  основні принципи взаємовідносин держави  й особи. 

                                                Висновок

Для кращого ознайомлення з конституційним статусом особи  я взяла для порівняння дві  країни,а саме Німеччину та Японію.

Проаналізувавши факти, викладені  в роботі, можна зробити такі висновки:

1. Отже, громадянство (підданство) – це постійний, сталий, безперервний, двосторонній правовий зв'язок  між державою та особою, який  полягає у встановленні взаємних  прав та обов’язків, які закріплені  в конституціях.

2. Правовий статус особи  в Німеччині та Японії відрізняється  тим, що Німеччина – це федеративна  республіка, а Японія – конституційна  монархія, хоча на даному етапі  розвитку в обох країнах прослідковується  швидкий розвиток демократичних  засад побудови суспільства. Спільною  рисою цих двох країн є те, що вони є переможеними у  ІІ світовій війні, і тому  взяли на себе зобов’язання  перед певними народами про  надання їм певних пільг (Німеччина).

3. Основна відмінність  прав та обов’язків осіб в  Німеччині та Японії полягає  в тому, що в японській конституції  більше наголошується ролі суспільства  та народу в цілому. Це умовлено  певними історичними чинниками,  такими як феодальний та монархічний  устрій, який існував довгий час  в державі.

Що ж до способу викладення прав, свобод та обов’язків в конституції, то можна сказати про те, що конституція  Німеччини більш деталізована в  цьому сенсі. Вона не лише закріплює  певне право, але й розкриває  його суть.

4. Спільною рисою, при  характеристиці розділу конституції  названих країн про права, свободи  та обов’язки особи є те, що  в них майже не прописані  обов’язки, і є широкий перелік  прав та свобод, які здебільшого  є спільними для обох країн.

5. ще однією суттєвою  відмінністю правового статусу  особи в Німеччині та Японії  є те, що Німеччина є членом  Європейського союзу, а отже  ратифікувала основні конвенції  про права людини та громадянина,  статус іноземців та біженців. Таким чином, особи, що проживають  на її території, у разі порушення  своїх прав можуть звертатись  до Європейського Суду з Прав  Людини. І таким чином це є  ще одним способом захищати  свої прав та інтересів, яким  не можуть користуватися піддані  Японії.

                                 Список літератури:

1.Конституційне право зарубіжних країн:Підручник.-Тернопіль: «Астон»,203.-432с.

2.Шаповал В.М. Конституційне  правозарубіжних країн .Академічний  курс:підручник.-К.:Юрінком Інтер,2008.-480с.

3.Конституційне право  зарубіжних країн:Навч.посібник/М.С.Горшеньова,К.О.Закоморна,В.О.Ріяка  та ін.За ред.В.О.Ріяка.-К.:Юрінком Інтер,2004.-544с.

4.Арановский К.В. Государственное  право зарубежных стран:Учебник для вузов.-М.:Издательская группа «Форум»- «ИНФРА-М»,1998.488с.

5.Бостан С.К.,Гличенко  С.М.Державне право зарубіжних  країн:Навч.посібник .-К.:Центр навчальної  літератури,2005.-540с.