Політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна

МІНІСТЕРСТВО  ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ  ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

НТУУ «КПІ»

 

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних  дисциплін)

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Політологія»

 

Тема: «Політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна»

 

Виконав: студент __________________________________

 

Перевірив: начальник кафедри № 43

__________________________________

 

 

 

 

 

КИЇВ  – 2012

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ…………………………………………….…………………….……………3

Розділ 1. Соціально-політична ситуація в Україні другої половини XIX ст.4

Розділ 2. Причини виникнення на території України в другій половині XIX ст.  громад, братств  та їх мета …………...……………...……….…………………...8

Розділ 3. Політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка Я.Шульгіна…………..………………………………………………….……….…….17

Висновки ………………………………………………………….…..….…..……26

Список використаної літератури………………………………………………….28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Актуальність роботи. На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями Європи – Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів.

 Діяльність таємних  товариств активізувалася в середині XIX ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та політичні ідеї його учасників. Воно обстоювало ідеали свободи, рівності і братерства усіх слов'янських народів, відкидало всі форми соціального поневолення, виступало проти самодержавства та кріпосного права. Видатними громадсько-політичними діячами того часу були Михайло Драгоманов (1841-1895), Сергій Подолинський (1850-1891), Іван Франко (1856-1916), Яків Шульгін (1851-1911) їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки.

Мета роботи – проаналізувати політичну діяльність М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна.

Для досягнення мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

– визначити соціально-політичну ситуацію в Україні другої половини XIX ст.;

– охарактеризувати причини виникнення на території України в другій половині XIX ст.  громад, братств та їх мету;

– дослідити політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна.

Обєктом роботи є політичні погляди в Україні другої половини XIX ст.

Предмет роботи: політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна.

 

РОЗДІЛ 1

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА  СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ

 

 

Наприкінці 40-х років XIX ст. Російська імперія, добившись успіхів  у війнах проти Османської імперії, йде на конфлікт з провідними європейськими  державами – Англією та Францією. Приводом стала суперечка на Святій землі між православним та католицьким духовенством за право тримати ключі від Віфлеємського храму та ремонтувати купол над Гробом Господнім в Єрусалимі. Як наслідок – вибух Кримської війни 1853-1856 pp., у котрій проти Росії виступили Англія, Франція, Туреччина й Сардинське королівство. Хоча військові дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, де посилився національно-визвольний рух гірських народів на чолі з Шамілем, однак головним театром війни став Кримський півострів[1].

Кримська війна була несправедливою з обох боків, провадилася за чужі українському народу інтереси і нічого крім нових випробувань та горя йому не принесла. Російська імперія змушена  була підписати Паризький мирний договір 1856 р., за яким втрачала, зокрема, острови в дельті Дунаю та частину  південної Бессарабії, мусила тимчасово  вгамувати свій апетит щодо завоювань  на Балканах і оволодіння протоками  Босфор і Дарданелли. Поразка у  Кримській війні болісно вдарила  по імперському самолюбству російських обивателів, викликала широке невдоволення діями уряду, посилила позиції реформаторів. Не перенісши тяжких поразок і  розчарувань, цар Микола І помер  у розпалі війни (1855), а його син  і спадкоємець Олександр II (правив у 1855-1881) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.

А що революція вже назрівала, яскраво доводили численні селянські  повстання в Україні, Прибалтиці, Грузії і в самій Росії. В Україні особливого розмаху сягнула так звана Київська козаччина 1855 р. – масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків.

Все це змусило царат прискорити проведення реформ, початок якої поклав

маніфест Олександра II від 19 лютого 1861 р. На його підставі кріпосне право скасовувалося, волю отримали понад 20 млн. селян Російської імперії. Але вони діставали землі набагато менше, ніж тримали її з панської волі у кріпацькому стані. До того ж вони мали виплачувати поміщикам гроші (викуп) за свій наділ землі. На користь поміщиків забиралися ліс, луки тощо. Таким чином, аграрна реформа, попри всю її важливість була грабіжницькою, гальмувала розвиток капіталізму на селі, який став розвиватися повільно (за прусським зразком). Особливо болісно це вдарило по українському сільському господарству й українському селянинові, якому царат нав'язав саме такий шлях. Для України з її традиціями козацького, фермерського землеволодіння ідеально пасував би інтенсивний, фермерський, так званий американський шлях розвитку капіталізму на селі. Як наслідок, у 1861-1864 pp. в Україні стався новий вибух невдоволення, нові селянські виступи, які збіглися в часі з черговим польським повстанням, але й вони були придушені царатом.

Земельна реформа уряду  Олександра II відкривала ряд інших  ліберальних перетворень 60-70-х років XIX ст. (військова, фінансова, судова, шкільна, земська та міська реформи), які дозволили Російській імперії скоротити відставання між нею та провідними державами світу, насамперед у галузі економіки. Так, відходив у минуле рекрутський набір з його 25-річною солдатчиною. Запроваджувалася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби становив 6 років (на флоті – 7 років). Росія отримувала масову армію нового типу, в якій офіцерами були переважно дворяни. Створювалося 10 військових округів, з котрих три знаходилися в Україні (Київський, Одеський, Харківський). Внаслідок фінансової реформи створювався Державний банк, відбулися значні зміни в системі оподаткування. Вони сприяли поліпшенню фінансової системи, але основний тягар податків припадав, які і раніше, на плечі трудящих мас. Судова реформа мала своїм наслідком запровадження головних принципів буржуазного права: формальна рівність усіх громадян перед законом, змагальний характер і гласність процесу та незалежність суддів. Але запровадження нової судової системи було непослідовним: збереглися волосні суди для селян, обмеженими були й гласність процесів і незалежність суддів від адміністрації. Дуже важливою була земська реформа, яка дала поштовх відродженню традицій місцевого самоуправління. Дещо пізніше вона була доповнена міською реформою, яка запроваджувала нову систему установ — міські думи та управи. Хоча у нових органах (губернські та повітові земські збори та управи, міські думи та управи) внаслідок дискримінаційної системи виборів переважали багаті люди (дворяни й купці), вони відіграли значну роль у вирішенні багатьох питань: коштом земств відкривалися й утримувалися лікарні, благодійні установи, школи, велася статистика і т. д. Характерним є приклад Феодосії, де місцева дума завдяки ініціативі, а значною мірою і коштам знаменитого художника Івана Айвазовського (Айвазяна) збудувала водогін, який діє і в наші часи, провела благоустрій міста і т. д. Саме в земствах знаходили собі місце роботи чимало українських патріотів, котрих як «неблагонадійних» не брали на державну службу [2].

Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними  вирішити наболілі проблеми, знову загострилося аграрне питання. Селяни, страждаючи від малоземелля та податків, розпочали протести проти несправедливого ладу. Активізувався й суспільно-політичний рух, внаслідок чого було вбито народовольцями імператора Олександра II.

Син і спадкоємець вбитого  імператора Олександр III (царював у 1881-1894 pp.) був ще непослідовнішим політиком, ніж його батько. Замість того щоб іти вперед до демократизації суспільства, зокрема до конституційної монархії, до розв'язання національного питання тощо, він зволікав, часом навіть робив кроки у зворотному напрямку. Припинилися переслідування старообрядців, проведено ряд заходів, які сприяли розвитку культури й мистецтва тощо.

У той же час були проведені  так звані контрреформи, внаслідок яких дрібна міська буржуазія була відсторонена від участі у міському самоуправлінні, посилились репресії та цензура, була фактично ліквідована автономія університетів і т. д. Особливо виразно реакційний курс Олександра III виявився у циркулярі про «кухаркиних дітей» 1887 p., який не давав змоги дітям з простолюду вступати до гімназій. Та й самих гімназій на всій підросійській Україні лишилося аж. 130. Значно звужувалися й перспективи університетської освіти, оскільки зросла платня за навчання. Саме ці реакційні заходи дали підставу критикам з сумом жартувати, що всеросійське «Министерство народного просвещения» перетворилося на «Министерство народного затемнения».

Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику – сприяв призначенню поляків на вищі посади цивільної служби краю; сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є винятково «русофільським»; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо. Після серії зовнішньополітичних невдач Австрії та укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються – намісник завжди призначався з числа польської аристократії; виборча система забезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі (це було надзвичайно важливо, оскільки навіть міністр закордонних справ Австро-Угорщини зазначав: «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»); діловодство та освітня сфера активно полонізовувалися на догоду польській правлячій верстві. Все це змусило царат прискорити проведення реформи, початок якої поклав [1].

   За цих обставин  соціальне напруження, українсько-польське  протистояння в західноукраїнських  землях наростали. Соціальні та  національні протиріччя сплелися  в один суперечливий вузол.  Відповіддю на посилення польського  впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій.

Отже, в другій половині XIX ст. українські землі перебували в складі двох імперій, які проводили власну політику, що суперечила національним інтересам українського народу. В українських землях, що входили до складу Російської імперії постійно виникали повстання із-за поразок в Кримській війні та утисків на національному підґрунті. Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними вирішити наболілі проблеми. Території українських земель що входили до складу Австро-угорської імперії, де практично вся влада належала полякам, що й викликало напруженість та протистояння.

 

 

РОЗДІЛ 2

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. ГРОМАД, БРАТСТВ  ТА ЇХ МЕТА

 

 

Реформи Олександра II та пом'якшення  репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х - на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад – напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства [3].

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською  та російською мовами журнал «Основа» (1861-1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу «будителів» національного руху. Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство, російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності. Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершував видатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів  Київського університету – «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в польській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці – частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834 - 1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух [2].