Політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, Я.Шульгіна

Під приводом польської небезпеки  російський уряд посилив утиски. українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та «сепаратизмі». У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи – підставою була боротьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Як наслідок – діяльність громад була припинена.

Російський уряд посилив  ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з  росіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися «южноруссами», «малороссами», а білоруси – «западноруссами», тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг» [4].

Суспільно-політичний рух  у 70-90-х роках XIX ст. Антиукраїнська політика російського уряду пригальмувала українське національне відродження, але остаточно придушити його імперія не змогла. Тож на початку 70-х pp. в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада, однак вона фактично поділялася на дві частини: старе громадівство, яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності, і молоде, що прагнуло поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою.

В діяльності київської «Громади»  переважало культурництво. Але група  її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну  роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада»  надавала розвиткові науки та літератури. Чи не найкраще висловив те, що об'єднувало діячів громад, один із найактивніших київських громадівців Павло Житецький. Він так характеризував світоглядні позиції громадівців: «Ми вже добре знали, що однієї свободи мало - без науки, без європейської освіти. Нам був дуже противний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства». Першим виданням, що з'явилося на світ завдяки старанням і матеріальній підтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника «Народные южнорусские сказки». У 1872 p. вона допомогла Глібову перевидати збірку його байок.

У 1873 р. громада домоглася  відкриття Південно-Західного відділу  Російського географічного товариства. Його форми діяльності якнайкраще підходили громадівцям для легалізації їхньої справи. Відомий діяч громадівського руху вчений-етнограф Федір Вовк з приводу початкового засідання Географічного товариства пізніше згадував: «Як не кумедним здавалося нам це засідання Громади під головуванням генерал-губернатора, але нікому з нас і в голову не приходила гадка, що ми користуємося чужим недоглядом. Насправді ми одержали тільки те, на що за здоровим глуздом ми мали повне право: збиратися і відкрито займатися науковою діяльністю про Україну і для України». У відділі працювали найактивніші громадівці – історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, що мали велику наукову вартість. Так, 1874-1875 pp. було підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, що їх М. Грушевський назвав «однією з найзаслуженіших і найславніших українських наукових праць». Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком, з додатком – нотами, підготовленими М. Лисенком, «Кобзар» Шевченка у двох частинах. Зусиллями громадівців побачили світ декілька томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, що була проведена у 1869-1871 pp. у Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа Павла Чубинського. Справді європейського розголосу набрав археологічний з'їзд, що відбувся у Києві 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено наукові зв'язки з ученими слов'янських країн, підготовлено до видання твори Михайла Максимовича [5].

Та не лише розвитком української  науки опікувалися громадівці. Як і в попередні роки, вони чи не головним своїм обов'язком вважали пробудження національної свідомості українського народу. Тож, скориставшись деяким послабленням цензури на початку 1870-х pp., громадівці розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок (серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалися серед селян. У 1874-1875 pp. Київська громада перебрала редагування російськомовної газети «Киевский телеграф», що була перетворена на її власний друкований орган.

Активна діяльність Київської  громади спричинила протидію російського  уряду. Вінцем антиукраїнських акцій  став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав сам імператор Олександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Це не було випадковістю. Указ ретельно готувала з літа 1875 р. спеціальна урядова комісія «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі цього указу практично повністю заборонялося друковане українське слово, театральні вистави, виконання зі сцени українських пісень (пісню «І шумить, і гуде» доводилося виконувати французькою !), ввозити з-за кордону книги й часописи українською мовою. Винятком були історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьому заборонялося вживати якісь інші літери, крім тих, які існують в російській мові. Довелося українські тексти друкувати «ярижкою», яка неадекватно передавала фонетику української мови («їхати» передавалося як: «йихаты» і т. д.). Хоча у 1881 р. все ж дозволили ставити українські п'єси та співати українські пісні, але тяжкого удару по українській культурі й суспільному життю не вдалося уникнути. Було закрито київську філію Географічного товариства, припинено видання газети «Київський телеграф», вжито репресій щодо громадівців. Репресивні заходи імперського уряду звели майже нанівець організаційні здобутки українського руху. Українське суспільство й прогресивна європейська громадськість виступали проти Ємського указу. Але тільки внаслідок революційних подій 1905 р. цар Микола II скасував його. Саме тоді Російська академія наук устами своїх провідних філологів врешті визнала факт існування української мови як цілком самостійної, а не наріччя якоїсь іншої.

Справа громадівців не була марною. Адже громади об'єднали два покоління українських патріотів  – Кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-х pp., забезпечивши тяглість і наступність національно-визвольного руху. Слід відзначити активізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького – теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду [2].

У 1882 р. поміркована частина  громадівців розпочала видання  журналу «Киевская старина». Звичайно, добитися дозволу видавати журнал українською мовою було неможливо, влада не дозволила навіть назвати його «Украинской стариной». Однак художні та наукові твори в галузі історії та філології, опубліковані в «Киевской старине» протягом 25-літнього існування, принесли йому заслужену славу одного з найкращих часописів у Російській імперії. Однак нове покоління національно свідомих українців не задовольнялося вузькими рамками діяльності, накинутими російським урядом. Так виникло Братство тарасівців (1891-1893), прообраз політичної партії, яке створили київські та харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик), а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський і назвали на честь Великого Кобзаря. Вони зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли у ряді найбільших міст Наддніпрянщини. Діючи в дусі ідей Тараса Шевченка, «тарасівці» боролися за самостійну соборну Українську державу, але всього через рік їхнє братерство було розгромлене поліцією.

Однак їхню справу продовжили різноманітні і досить численні студентські  громади та гуртки, насамперед у  Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, син відомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію.

У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після  конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи створили міцний фундамент для активізації національного і громадсько-політичного життя всіх народів імперії, і зокрема українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювалися на співносіїв влади, громадян. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність - першу необхідну підставу національного відродження.

У 60-ті pp. XIX ст. внаслідок фактичної заборони української мови в Російській імперії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Але галицьке українство розкололося на москвофілів і народовців, які суперничали між собою.

Москвофільство (русофільство). Засновниками і лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжено складними умовами національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися, з одного боку, опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з другого – зневіра в можливість української нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі [6].

Передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським  народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти, низький рівень національної свідомості мас.

Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в  Галичині стала російська. Однак  поступово воно стало набирати політичного  забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну  тотожність росіян, українців і галицьких  русинів, заперечуючи існування  українців як нації, стверджуючи  необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х pp. XIX ст. і виникли народовці, які орієнтувалися на український народ і виступали за впровадження української мови та літератури в усі сфери життя.

Рух народовців виник на основі ідей національного відродження, сформульованих «Руською Трійцею» і Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Народовці відстоювали права українського народу на державне життя.

Лідерами народовців були Василь Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативи в 1864 р. у Львові було засновано перший український театр, у 1861 р. – культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1861 p.- «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови і літератури мало створення в 1873 p. у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали  вибори 1879р. до Галицького сейму, коли українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести трьох своїх представників.

У 1890 р. Ю. Романчик, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництвом В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, що здобула назву «Нової ери». Угода передбачала поступки австрійського уряду українцям, визнання прав галицьких українців як окремого народу. Передбачалося надання українцям певної кількості місць у парламенті та Галицькому сеймі, відкриття гімназій у відповідь на лояльність українців до австрійської влади. Але вже у 1894 р. невдоволені діями одна одної сторони відмовилися від «новоерівської ПОЛІТИКИ».

У 1890 р. значна частина народовців об'єдналася в Русько-Українську радикальну партію, яка різко засудила політику «Нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. У 1899 р. основна частина народовців з частиною радикалів утворили Українську національно-демократичну партію.

«Просвіта» – українсько-культурне товариство, засноване у Львові 8 грудня 1868 р. групою народовців. Це був перший осередок «Просвіти» в українських землях. Товариство «Просвіта» в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній царською владою, – з одного боку, і москвофільській – з другого.