Феномен жіночого політичного лідерства в сучасній Україні

Неможливо не згадати Н. Королевську, яка публічно з’явилася на політичній арені перед парламентськими виборами 2012 р. Але чи можна назвати її лідером? Під час її передвиборчої агітації, деякий відсоток громадян, можливо, повірив їй, підкупився на її образ визволительки Ю. Тимошенко та віддав за неї свої голоси. Але як виявилося, вона була лише технічним гравцем, яку створила Партія регіонів, доказом чого стало її призначення Президентом на посаду міністра соціальної політики України. Тобто, можна сказати, що вона проявила себе як партійний лідер та активний політик, оскільки є автором 40 законопроектів, але суспільство не підтримало її нереальних обіцянок, і натомість вона отримала лише 1,58% голосів.

Згадаємо Г. Герман, як активну політичну діячку. Інші політики відкликаються про неї, як про впевнену в собі, цілеспрямовану, відповідальну жінку, яка знає свою справу, вміє впливати на людей, швидко пристосовується та вловлює нові тенденції. Мабуть недарма її обирали народним депутатом Верховної Ради України V, VI та VII скликань. А також займала високі посади такі як – Глави Адміністрації Президента України (2010-2011 рр.), а в 2013 р. стала Радником Президента Ураїни [22].

Внаслідок подій у політичному житті країни відбуваються зміни гендерних підходів до проблеми жіночого політичного лідерства в політичній культурі України, які можуть бути охарактеризовані як роздвоєні та неузгоджені, оскільки поєднують у собі заперечення «чистої» жіночої політики і «чистих» жінок в політиці. Свідченням чого є позитивне сприйняття політика-жінки, а саме стрімке зростання популярності Ю. Тимошенко саме як політичного діяча, а не як жінки в політиці. Ми вважаємо, що такий процес став наслідком повільної зміни гендерних стереотипів, вкорінених самою жінкою: якщо жінка не акцентувала себе як носія гендерних ознак, а презентувала себе в загально соціальному контексті – суспільна свідомість сприймала її дистанційовано від статевих ознак, забувається її жіноцтво. Там, де жінки підкреслювали свою стать, на них чекало сприйняття їх, як «чоловіка в спідниці».

Отже, розглядаючи проблему впливу гендерного фактору на політичне лідерство в Україні ми прийшли до наступного висновку. У сучасному українському суспільстві, спостерігається наявність гендерної асиметрії української політики. Таке явище має негативний вплив на формування жіночого політичного лідерства, так як низький показник репрезентації жінок-політиків у державних органах влади не створює позитивної практики та необхідного досвіду для формування жіночого політичного лідерства. Українське суспільство, яке в своєму політичному розвитку протягом багатьох століть перебувало під владою інших країн, не готове оцінити жінку-політика, а також її місце у суспільстві, тим більше як політичного лідера. Дуже часто до цього не готові і самі жінки, бо несуть у своїй свідомості тягар традиційного суспільства. Незважаючи на тривалу співпрацю в рамках проектів Ради Європи та проголошений курс на європейську інтеграцію, наша держава ще не досягла рівня європейських вимог у сфері гендерної рівності.

2.2. Специфіка жіночого політичного лідерства на прикладі Н. Вітренко та Ю. Тимошенко.

Жінки становлять більшу половину населення України і  за принципом універсальних прав людини повинні бути пропорційно  представлені в її політичному житті  з метою формування найбільш легітимних політичних інститутів. Потреба у жінках-керівниках, жінках-лідерах виникає, власне, як соціальна потреба у становленні нового демократичного суспільства. З розвитком демократичних інститутів, формуванням громадянського суспільства повинно відбуватися поступове утвердження гідного становища особи в суспільстві незалежно від її статі. Зростання жіночої активності в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах сприятиме подальшій модернізації українського суспільства на принципах нової стратегії рівних можливостей чоловіка і жінки [27, с. 136].

Незважаючи на те, що в  українському політикумі жінки представлені недостатньо, вони все активніше  заявляють себе в політичній діяльності, обіймаючи відповідальні державні посади або очолюючи політичні партії. Прикладом є діяльність в Україні вищезгаданих успішних жінок. Незважаючи на власний «політичний статус» ці жінки відіграють важливу роль у політичному житті України.

У цьому підрозділі ми хочемо здійснити характеристику специфічних ознак, що притаманні для політичного лідерства Наталії Вітренко та Юлії Тимошенко. Зауважимо, що обидві у свій час перебували на провідних ролях української політики і обидві, у певній мірі, зараз виявилися дещо відстороненими від політичного життя української держави.

Щоб краще зрозуміти особливості  політичного лідерства Наталії  Вітренко наведемо її коротку біографію, котру можна знайти на офіційному сайті ПСПУ. Якщо не брати до уваги  певні кліше та ідеологічні звороти, характерні для біографії Н. Вітренко, то можна зрозуміти наступне. Наталія Михайлівна Вітренко (далі Н. Вітренко) народилася 28 грудня 1951 р. в місті Києві (Українська РСР). Кілька років – з 1959 р. по 1965 р. – разом з матір’ю проживала на Донбасі, після чого повернулася до столиці, де навчалася в київській середній школі № 37. З 1974 р. вступила до лав КПРС. До цього ще студенткою входила до складу комітету комсомолу інституту, обиралася депутатом одного з районів м. Києва. Симпатиком лівих поглядів та ідей вона була ще з юності, а то й дитинства, коли в роки проживання на Донбасі мати, яка є для Н. Вітренко взірцем справжнього комуніста, обирали членом бюро Костянтинівського міського комітету КПУ [66 ].

Після заборони 1991 р. Комуністичної партії України Н. Вітренко наприкінці того ж року поповнила лави Соціалістичної партії України, активно включившись у партійне будівництво. У грудні 1993 р. увійшла до складу політради СПУ.

На парламентських виборах 1994 р. Н. Вітренко балотувалася в одномандатному окрузі (м. Київ), але пройти до Верховної Ради їй не вдалося. У підсумку голова Верховної Ради України і лідер СПУ О. Мороз взяв її на посаду радника з соціально-економічних питань, на якій Н. Вітренко і трудилася другу половину 1994 р.

На додаткових виборах по виборчому  округу міста Конотоп (Сумська область), що відбулися в грудні 1994 р., вона вперше отримала мандат народного депутата України II скликання. На початку 1995 р. Н. Вітренко стала членом фракції СПУ завдяки неабияким здібностям та вмінню переконувати, та вже в грудні цього ж року вийшла з неї, так як ініціювала розкол у середовищі лівих, що стало своєрідною візитною карткою її іміджу і політичної поведінки, після чого її спочатку виключили з керівних органів, а потім – і з самої політичної сили. 1996 р. разом із соратником В. Марченком створили новий політичний проект – Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ), яку очолила Н. Вітренко. Варто зауважити, що у 1996, 1997 і 1998 рр. Н. Вітренко визнавали «Жінкою року» в Укpаїні, а 1999 р. вона увійшла до історії держави як перша жінка-кандидат в Президенти України і посіла 4 місце з 13-ти можливих, її підтримали 2886972 виборців (10,97%). В 2002 р. на парламентських виборах очолила виборчий «Блок Наталії Вітренко», який не зміг подолати 4% бар’єр [17]. Дані біографії та початок політичної діяльності, характеризує Н. Вітренко як яскраву особистість, що має лідерські якості, прагне до влади і не здається при перших труднощах.

Ідеологія ПСПУ яскраво відображає індивідуально-психологічні властивості  Н. Вітренко, її радикальність, намагання бути оригінальною і вирізнятися з-поміж інших лівих політиків. На відміну від «ортодоксальних» лівих, «прогресисти» визнали державну незалежність України. Нетрадиційною була позиція і з мовного питання: українська – визнавалася державною, а за російською закріпити статус офіційної мови міжнаціонального спілкування. Оригінальними є погляди Н. Вітренко щодо процесу реформування в Україні, називаючи їх такими, що руйнують економіку. Цікавою є небайдужість «прогресистів» до релігійних проблем. Н. Вітренко стверджувала, що багато християнських положень повністю збігаються з марксистськими переконаннями «прогресистів» [40, с. 106].

Н. Вітренко вражає своєю непередбачуваністю, різкістю та радикальністю своїх дій, що привертало увагу її прихильників. Завдяки вмінню епатувати слухачів та виразним лідерським якостям, утримує певну, досить специфічну частину електорату. Вона талановитий оратор, вміє передати складні проблеми просто, доступно, стисло, і, що найголовніше – емоційно. ЇЇ виступи на мітингах чи зустрічах з виборцями завжди відзначаються своєрідністю форми, «залізною» логікою за хибних посилань, категоричністю, безапеляційністю, чіткістю звинувачених адресатів. Викривальна риторика Н. Вітренко добре сприймається її специфічною аудиторією – озлоблених життєвими негараздами людей, які з подачі Н. Вітренко здатні негайно ж покінчити з «правлячим режимом Кучми», «Міжнародним валютним фондом», «зрадниками соціалістичної ідеї» тощо. На її зустрічах з виборцями майже завжди повний аншлаг. Їй вдається утримувати високі рейтинги довіри, певний час вона випереджала навіть Л. Кучму [40, с. 112].

Але, як ми можемо спостерігати на даному етапі, в публічній політиці діяльність Н. Вітренко дещо призупинена. До такого стану речей привели її численні помилки, зокрема авторитарність і нетерпимість до внутрішньопартійної опозиції, вона не прислухалася до думки інших, завжди неконтрольовано, емоційно реагувала на те, що не збігається з її поглядами, не виявляла гнучкості у співробітництві, жорстко критикувала інші політичні сили, співпраця з якими, навпаки могла дати їй певні дивіденди. Такий стиль стосунків відштовхнув не одного союзника, партію залишали навіть деякі її члени, саморозпустилося декілька обласних організацій ПСПУ. В подальшому її підтримка почала знижуватися і вона марно намагалася пройти до Верховної Ради, зокрема в 2002 р. «Блок Наталії Вітренко» не зміг подолати 4% бар’єр, в 2004 р. на президентських виборах набрала всього 1,53% голосів. На виборах до ВР в 2006 р. блок Н. Вітренко «Народна опозиція» набравши 2,93% голосів знову зазнав невдачі і не пройшов до парламенту. В 2007 р. на позачергових парламентських виборах Н. Вітренко йшла на чолі списку ПСПУ і набравши всього 1,32% голосів не подолала 3% бар’єр. Мабуть, жоден більш-менш помітний захід за участю представників Північноатлантичного альянсу не обходвся без пікетів ПСПУ і полум’яних промов Н. Вітренко, не кажучи вже про істеричні витівки найбільш ревних прихильників лідера. Ще один потужний подразник для політсили – день народження Української повстанської армії (УПА), який неодноразово завершувався бійками з ветеранами-націоналістами та їх молодими прихильниками [3, с. 37].

Зараз, Н. Вітренко, з її слів «здійснює активне політичне життя» і незважаючи на те, що тричі поспіль програвала вибори – не збирається йти з політики, навпаки, вірить у те, що народ підтримає її. На запитання, чи не перебуває Н. Вітренко не в найкращій своїй «політичній формі», програючи вже треті вибори, лідер прогресивних соціалістів відповіла: «Це можуть казати тільки мої вороги. Бо люди, які спокійно сприймають реальність, вони бачать, що я у відмінній політичній формі».

«Говорити про захід політичної зірки Наталі Вітренко не можна. Про  що мова? Навпаки, мене сьогодні усі вітають. Я довела те, що я – найпотужніша політична фігура. В окрузі це було зрозуміло усім, і в Україні також!» – сказала Н. Вітренко [25, с. 53].

Незважаючи на такі заяви, Н. Вітренко не сприймають серйозно представники інших політичних сил, про що свідчить інтерв’ю О. Тягнибока у Телевізійній службі новин: за словами лідера «Свободи» «сьогодні багато політичних сил прагнуть заручитися підтримкою сусідньої держави. В Україні існує думка, що якщо хтось щось очолює, то він обов’язково заручився підтримкою іншої держави, має ярлик. Як було раніше: щоб керувати Україною, потрібно було мати ярлик від Золотої Орди» – зазначив політик. «Вітренко не має такого ярлика від Москви, дивиться на регіоналів і тому злиться», – додав він. «Мене не хвилює думка Вітренко. У її партії немає жодних шансів в Україні. Останні вибори тому підтвердження», – сказав політик після прямого ефіру одного з українських телеканалів, де його посадили поруч з лідером Прогресивної соціалістичної партії [96].

Коротко ознайомившись  з основними віхами політичної кар’єри  Н. Вітренко, ми приходимо до висновку, що причиною стрімкої втрати «політичної ваги» Н. Вітренко є не лише криза комуністичної ідеології, яку вона розділяє, але і власні прорахунки та недоліки. Зокрема, значну частину електорату, не лише Західної, але й Центральної України відштовхує її відверта проросійська риторика, та антиєвропейське спрямування політичного курсу її партії. Зокрема, дострокову виборчу кампанію 2007 р. політична сила і її лідер вели з уже знайомими електорату ідеями та гаслами. Соціалізм, ЄЕП, братство з РФ і Білоруссю – добре. Капіталізм, Міжнародний валютний фонд, НАТО, дружба з Вашингтоном та Брюсселем – погано. Одноманітність та постійність політичних лозунгів не сприяли збільшенню потенційних виборців ПСПУ. Однак, Н. Вітренко не мала політичної волі змінити обраний «курс» та здійснити певну лібералізацію власної політичної діяльності. З часом її політичні заходи перестали сприйматися серйозно, це послаблювало і без того нестійке становище її політичної сили. Таким чином ми вважаємо, що Н. Вітренко не вдасться у майбутньому повернутися на «політичний Олімп». Звичайно вона продовжуватиме політичну кар’єру, але на наш погляд, всі її намагання обмежаться районним, можливо обласним рівнем десь на півдні чи сході України, оскільки саме там значна частина українців має проросійські погляди та прагне до відновлення СРСР чи то у формі Митного Союзу чи Співдружності Росії, України та Білорусії, що вже не є тенденцією, яка підтримується суспільством [3, с. 38].

Як ми вже зазначали, для українського суспільства притаманним є певне невизнання ролі жінки у політиці. Але, звичайно, ці стереотипи трохи посунула така харизматична постать української політики, як Юлія Володимирівна Тимошенко. На нашу думку у ролі політичного лідера вона виглядає досить природно.

Юлія Володимирівна  Грігян (далі Ю. Тимошенко) народилася в Дніпропетровську 27 листопада 1960 р. в родині Володимира Абрамовича Грігяна й Людмили Миколаївни Телегіної. Закінчила школу в 1977 р. (ЗОШ №37 м. Дніпропетровська); перед закінченням школи взяла прізвище матері – Телегіна. Після одруження в 1979 р., перейшла на прізвище чоловіка – Тимошенко. У 1995 р. Ю. Тимошенко стає президентом компанії «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ). Наприкінці 1996 р. Ю. Тимошенко балотується до Верховної Ради України у мажоритарному Бобринецькому виборчому окрузі №229 Кіровоградської області, виборці якого віддають за її кандидатуру 92,3% голосів [72, с. 78].

З 1998 р. Ю. Тимошенко – голова Комітету Верховної Ради з питань бюджету. За час роботи на цій посаді вона розробляє проекти Бюджетного і Податкового кодексів, нову систему пенсійного і медичного забезпечення, механізм погашення заборгованостей з пенсій та заробітних плат. Під керівництвом Ю. Тимошенко бюджетний Комітет ВР розробляє програму «100 тижнів до гідного життя». У 1998 р. Ю. Тимошенко повторно стає народним депутатом і знову очолює бюджетний Комітет парламенту. Вона – авторка удосконаленої системи міжбюджетних відносин і оптимізації державних соціальних програм, під її керівництвом розроблено проекти Податкового і Соціального кодексів, а також Пенсійної реформи. У 1999 р. Ю. Тимошенко очолює партію Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» [39, с. 14].