Шпаргалка по "Политологии"

60.Принципи виборчого  права та організації демократичних  виборів.

Поняття виборчого права використовується для позначення двох взаємопов'язаних явищ: по-перше, виборче право —  це сукупність норм, які регулюють порядок і умови формування виборних органів, заміни виборних посад; по-друге, виборче право — це суб'єктивне право на участь у виборах.

Як суб'єктивне право особи  виборче право поділяється на: 1) активне і 2) пасивне виборче право.

Активне виборче право — це встановлене  законом право громадянина брати  участь у виборах в органи державної  влади насамперед шляхом голосування.

Пасивне виборче право означає  право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним.

Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише в тому випадку, якщо вони базуються на визначених принципах, на свого роду загальновизнаних нормах, які мають безумовну цінність і роблять їх механізмом представництва. Ці принципи визначаються виборчим законодавством, основне завдання якого — забезпечити одне з найважливіших прав людини — право на голосування, чи право голосу, без якого всі інші права не мають сенсу.

Звичайно виділяють дві групи  таких принципів виборчого права: 1) принципи, що визначають статус, положення кожного громадянина на виборах; 2) загальні принципи організації виборів, що характеризують основні організаційні, в тому числі й соціальні умови їхньої демократичності.

Організації демократичних  виборів:

1. Свобода виборів і добровільна участь у них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення. Цього принципу дотримується більшість демократичних країн. Але є й інший світовий досвід. Так, у деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів передбачають штрафні санкції за недолю в голосуванні, в Австрії та Греції, на Філіппінах — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявляння громадян.

2.Наявність вибору альтернативних  кандидатів. Сам термін «вибори»  припускає вибір із різних  пропозицій. У випадку, якщо є  лише один кандидат (чи партія), мова може йти про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі. Наявність же альтернативних кандидатів — важливий показник демократизму виборів.

3. Змагальність, конкурентність виборів.  Різні політичні сили повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити і переконувати їх у правильності і перевагах своєї передвиборної програми, у вадах електоральних платформ конкурентів. Стан багатопартійності, природний для країн з розвинутою демократією, забезпечує мирне змагання соціальних інтересів.

4. Періодичність і регулярність  виборів, недопущення чи скасування  перенесення виборів, якщо це  не передбачено правовими нормами.  Вибори здатні виконувати конструктивні  функції, слугувати інструментом  демократії за умови, що носії мандатів обираються на визначений, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і коригувати політичний курс уряду.

5. Рівність можливостей у передвиборній боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких розходження матеріальних можливостей не може надати ко-му-небудь з кандидатів переваги і потребує створення виборчої системи, яка не допускає результатів виборів, досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз, фальсифікацій).

6.Можливість громадського контролю  за виборами. Присутність спостерігачів  — як іноземних, так і національних  — може підвищити авторитетність  виборчого процесу для держав, у яких проводяться вибори.