Діагностика зорової пам’яті у дітей старшого дошкільного віку

 

 

 

Міністерство освіти та науки України

Донбаський державний педагогічний університет

Кафедра практичної психології

 

 

 

 

Діагностика зорової пам’яті у дітей старшого дошкільного віку

 

 

 

 

Курсова робота

Студентки 4 курсу

Денного відділення

Напрям підготовки

«Практична  психологія»

Факультету дошкільної освіти та

Практичної психології

Копилової М.О.

Науковий керівник:

Зубцов Д.Е.

 

 

 

 

 

 

Слов’янськ, 2014р. 

 

ВСТУП

Проблема розвитку зорової пам'яті у дітей посідає особливе місце в системі пізнавальних процесів, об'єднуючи сприйняття, уяву та мислення в єдину систему, спрямовану на пізнання навколишньої дійсності. Як показали дослідження зарубіжних вчених В.Штерн, Е. Мейлан, Ф. Фребеля, а так само вітчизняних психологів П.П. Блонського, О.М. Леонтьєва, З.М. Істоміної, И.П.Зінченко, А.В.Запорожця, К.С. Виготського, пам'ять лежить в основі навчання і виховання, набуття знань особистого досвіду, формування навичок [15]. Дошкільний вік характеризується інтенсивним розвитком здатності до запам'ятовування і відтворення. У дошкільнят мимовільне запам'ятовування і мимовільне відтворення - єдина форма роботи пам'яті.

Діти ще не можуть поставити перед собою мету запам'ятати або пригадати що-небудь і тим більше не застосовують для цього спеціальних прийомів.  
На цьому віковому етапі провідним видом пам'яті є образна пам'ять. Щоб образ якісно закарбувався в пам'яті, його необхідно візуально сприйняти. Тому, розвиток якісної образної пам'яті неможливо без розвитку зорової пам'яті. Дитина краще запам'ятовує предмети і картини, а з словесного матеріалу - здебільшого образні і емоційно діючі розповіді та описи. Абстрактні поняття і міркування, погано розуміються та не запам'ятовуються маленькими дітьми.

За визначенням Р.С. Немова зорова пам'ять пов'язана із збереженням і відтворенням зорових образів. Вона надзвичайно важлива для людини. На ній заснований, зокрема, процес запам'ятовування і відтворення матеріалу: те, що людина візуально може собі уявити, він, як правило, легше запам'ятовує і відтворює. Робота з розвитку зорової пам'яті найбільш ефективно реалізується в грі, оскільки гра - провідний вид діяльності у дошкільному віці, що робить істотний вплив на розвиток всіх сторін психіки дитини.

Таким чином, тему курсової роботи «Діагностика зорової пам'яті у дітей дошкільного віку» можна вважати актуальною, оскільки розвиток різних видів пам'яті в значній мірі впливає на психічний розвиток дитини.

Об'єкт дослідження - пізнавальний процес пам'ять.

Предмет - діагностика зорової пам’яті дітей старшого дошкільного віку.

Метою даної дослідницької роботи є вивчити особливості зорової пам'яті у дітей старшого дошкільного віку.

Завдання дослідження: 
1. Дати характеристику пам'яті як вищої психічної функції: визначення, види, процеси пам'яті, психологічні теорії; 
2. Виявити особливості розвитку пам'яті дітей у дошкільному віці; 
3. Проаналізувати методики дослідження пам'яті дітей старшого дошкільного віку; 
4. Провести емпіричні дослідження та  інтерпретувати результати проведених методик.

Гіпотеза дослідження - якщо відмінною рисою пам'яті дітей дошкільного віку є наочно - образний характер, то рівень зорової пам'яті, яка діагностується, може бути в нормі.

У відповідності з метою і завданнями дослідження визначено методи: 
• аналіз психолого-педагогічної літератури; 
• спостереження; 
• тестування; 
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЗОРОВОЇ ПАМ’ЯТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

1.1. Пам'ять як вища психічна функція: визначення, види, процеси пам'яті, психологічні теорії.

 

Протягом століть створено чимало теорій (психологічних, фізіологічних, хімічних та ін.) про сутність і закономірності пам'яті. Вони виникали в межах певних напрямків психології і вирішували проблеми з позицій відповідних методологічних принципів.

Однією з перших психологічних теорій пам'яті, що досі не втратила наукового значення, була асоціативна теорія. Вихідним для неї стало поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднування. Механізм асоціації полягає в установленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості, і його відтворенні індивідом. Основними принципами створення асоціацій між об'єктами є: збіг їх впливу в просторі і часі, схожість, контраст, а також їх повторення суб'єктом. В. Вундт вважав, що пам'ять людини складається з трьох видів асоціацій: вербальних (зв'язки між словами), зовнішніх (зв'язки між предметами), внутрішніх (логічні зв'язки значень). Словесні асоціації розглядалися як найважливіший засіб інтеріоризації чуттєвих вражень, завдяки чому вони стають об'єктами запам'ятовування і відтворення.[4]

У дослідженнях, які ґрунтувалися на гештальттеории пам'яті встановлено чимало цікавих фактів. Наприклад, феномен Б.В.Зейгарник: якщо людям запропонувати серію завдань, а через деякий час перервати їх виконання, то виявляється, що згодом учасники дослідження майже вдвічі частіше згадують незавершені завдання, ніж завершені. Пояснюється це явище так. При отриманні завдання у досліджуваного виникає потреба його виконати, яка в процесі виконання зростає (таку потребу науковий керівник експерименту Б. В. Зейгарник К. Левін назвав квазипотребою). Ця потреба повністю реалізує себе, коли завдання виконано, і залишається незадоволеною, якщо воно не доведене до кінця. Мотивація завдяки зв'язку з пам'яттю впливає на вибірковість останньої, зберігаючи в ній сліди незавершених завдань. Пам'ять у відповідності з цією теорією істотно визначається будовою об'єкта. Відомо, що погано структурований матеріал запам'ятати дуже важко, тоді як добре організований запам'ятовується легко і майже практично без повторів. Коли матеріал не має чіткої структури, індивід часто розділяє або об'єднує його шляхом ритмизации, симметризации т.д. Людина сама прагне перебудувати матеріал для того, щоб він краще міг його запам'ятати.[22]

Біхевіористична теорія пам'яті виникла на грунті прагнення впровадити в психологію об'єктивні наукові методи. Вчені біхевіористи зробили великий внесок у розвиток експериментальної психології пам'яті, зокрема, створили багато методик, які дозволяють отримати кількісні характеристики. Використовуючи схему умовного рефлексу, розроблену В. П. Павловим («стимул-реакція»), вони прагнули встановити закони пам'яті як самостійної функції, абстрагуючись від конкретних видів діяльності людини та максимально регламентуючи активність досліджуваних. У біхевіористичної теорії пам'яті підкреслюється роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. У процесі закріплення відбувається перенесення навичок - позитивний чи негативний вплив результатів попереднього навчання на подальше. На успішність закріплення впливає також інтервал між вправами, міра подібності і обсяг матеріалу, ступінь навчання, вік і індивідуальні відмінності між людьми. Біхевіористи підкреслюють роль вправ у запам'ятовуванні матеріалу і багато уваги приділяють вивченню роботи пам'яті у процесі навчання.

Діяльнісна теорія пам'яті спирається на теорію фактів, представники якої (Ж. Піаже, А. Валлон, Т. Рібо та ін) розглядають пам'ять як історичну форму діяльності, вищий прояв якої - довільна пам'ять. Вони вважають мимовольную пам'ять біологічною функцією, у зв'язку з чим заперечують наявність пам'яті у тварин, а також у дітей до 3-4 років. Принцип єдності психіки і діяльності, сформульовано Л. С. Виготським, А. Н. Леонтьєвим, С. Л. Рубінштейном, став основоположним у проведених на основі цієї теорії дослідження пам'яті. Л. С. Виготський дослідив пам'ять в плані «культурно-історичної концепції». Специфіку вищих форм пам'яті він бачив у використанні знаків-коштів, предметних і вербальних, з допомогою яких людина регулює процеси запам'ятовування і відтворення. Тільки при таких умовах пам'ять з натуральної (мимовільної) перетворюється в опосередковану, яка проявляється як особлива самостійна форма мнемічної діяльності.

Фізіологічні теорії пам'яті. Найважливіші положення вчення В. П. Павлова  про закономірності вищої нервової діяльності отримали подальший розвиток у фізіологічній і фізичної теоріях. Згідно з поглядами цього вченого, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати умовні рефлекси. В утворенні, зміцненні та згасанні тимчасових нервових зв'язків полягає фізіологічний механізм пам'яті. Створення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом є умовний рефлекс, що становить фізіологічну основу запам'ятовування. До фізіологічної теорії приєднується фізична теорія пам'яті, проникаюча в нейрофізіологічний рівень її механізмів. Згідно цієї теорії проходження збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає фізичний слід, який зумовлює механічні та електронні зміни у місці з'єднання нервових клітин (синапсах). Зміни полегшують повторне проходження імпульсу знайомим шляхом. Ці погляди називають теорією нейронних моделей.

Хімічні теорії пам'яті. Пам'ять людини функціонує як на психологічному, фізіологічному, так і на молекулярному, хімічному рівнях. Прихильники хімічної теорії пам'яті вважають, що специфічні хімічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення, а саме: перегрупування в нейронах білкових молекул нуклеїнових кислот. Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм родової пам'яті: вона містить генетичні коди організму, визначаючи генотип. Рибонуклеїнова кислота (РНК) - основа індивідуальної пам'яті. Збудження нейронів підвищує вміст в них РНК, і необмежену кількість змін її молекул є базою зберігання великої кількості слідів збудження. Зміна структури РНК вчені пов'язують з довгою пам'яттю.

Таким чином, пам'ять індивіда реалізується за рахунок багаторівневих механізмів - психологічного, фізіологічного та хімічного. Для нормального функціонування людської пам'яті необхідні всі три рівня. Людина може усвідомлювати і керувати тільки вищим психологічним рівнем, який є визначальним відносно низьким. Лише на цьому рівні пам'ять стає процесом, опосередкованим мнемічними діями, складової пізнавальної діяльності.

Пам'ять - це складна психічна діяльність. Психічна властивість людини, здатність до накопичення, зберігання, і відтворення досвіду та інформації.[5] Основні процеси пам'яті - запам'ятовування, збереження, відтворення, впізнавання та забування. Запам'ятовування - це процес пам'яті, за допомогою якого відбувається фіксація слідів, введення нових елементів відчуттів, сприйняття, мислення або переживання в систему асоціативних зв'язків. Основу запам'ятовування становить зв'язок матеріалу зі змістом в одне ціле. Встановлення смислових зв'язків - результат роботи мислення над змістом запам’ятованого матеріалу. Збереження - процес накопичення матеріалу в структурі пам'яті, що включає його переробку і засвоєння. Збереження досвіду дає можливість для навчання людини, розвитку її перцептивних (внутрішніх оцінок, сприйняття світу) процесів, мислення і мови. Відтворення і впізнавання - процес актуалізації елементів минулого досвіду (образів, думок, почуттів, рухів). Простою формою відтворення є впізнавання - упізнання сприйманого об'єкта або явища, як уже відомого по минулому досвіду, встановленням подібностей між об'єктом і його в пам'яті. Відтворення буває довільним і мимовільним. При мимовільному відтворенні образ спливає в голові людини без зусиль. Забування - втрата можливості відтворення, а іноді навіть впізнавання раніше того, що індивід запам’ятав. Найбільш часто забуваємо те, що незначуще. Забування може бути частковим (відтворення не повністю або з помилкою) та повним (неможливість відтворення і впізнавання). Виділяють тимчасове і тривале забування.

Процеси нашої пам'яті взаємопов'язані з усіма психічними процесами, і особливо - що має виключне значення - з процесами мислення. Людська пам'ять - свідомий, осмислений процес. Це її характерна стрижнева риса. Оскільки пам'ять включена в усі різноманіття життя і діяльності людини, то форми її прояву надзвичайно різноманітні. Виділяють різні види пам'яті. Залежно від тривалості закріплення й збереження матеріалу зазвичай пам'ять поділяють на короткочасну, оперативну і довготривалу. [16] При короткочасному запам'ятовуванні ми маємо справу лише з окремими психофізіологічними слідами сприйманого. Оперативна пам'ять призначена для обслуговування операцій, що протікають у реальному часі. Для довготривалої пам'яті характерне тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення.

Залежно від характеру психічної активності, переважаючій в діяльності розрізняють такі види пам'яті: рухову, емоційну, образну і словесно-логічну. Рухова пам'ять являє собою запам'ятовування, збереження і відтворення різних рухів та їх систем. Зміст цього виду пам'яті складають м'язово-рухові образи завчених рухів. Емоційна пам'ять - це пам'ять на різні почуття і переживання. Її змістом є емоційні стани, які пережила людина у минулому. Образна пам'ять - це запам'ятовування, збереження і відтворення уявлень, картин природи, звуків, смаків і т.п. Словесно-логічна пам'ять - це пам'ять на слова і виражені в словах думки.

За характером цілей діяльності види пам'яті можна розділити на мимовільну і довільну. Мимовільна пам'ять - це запам'ятовування та відтворення, за якого відсутня спеціальна мета на запам'ятовування. Якщо в процесі запам'ятовування ставиться спеціальна мета запам'ятати сприймається, то ми маємо справу з довільною пам'яттю.

Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються в обсязі, швидкості, точності, міцності запам'ятовування та готовності до відтворення. Об'єм пам'яті являє собою кількісний показник, що зберігся в пам'яті або відтворювального матеріалу. Швидкість запам'ятовування оцінюється часом і кількістю повторень, які потрібні для запам'ятовування певного обсягу матеріалу. Точність пам'яті - це її здатність без деформацій відтворювати інформацію. Здатність зберігати завчений матеріал характеризує міцність запам'ятовування. Готовність до відтворення виявляється, як здатність пригадувати і відтворювати необхідний матеріал тоді, коли це потрібно.[6]

 

1.2. Проблема розвитку пам'яті у дітей дошкільного віку в працях вітчизняних і зарубіжних педагогів і психологів.

 

Велика увага зарубіжними та вітчизняними психологами приділялася питанню вивчення і розвитку пам'яті дітей. Перші дослідження пам'яті у дітей ґрунтувалися на емпіричних спостереженнях. Переважна більшість зарубіжних дослідників трактували пам'ять як «функцію» або «властивість психіки, що полягає в елементарному запам'ятовуванні і наступному відтворенні минулих слідів. Основний інтерес представляла кількісна, результативна сторона пам'яті.