Зв’язок особистісного егоцентризму, рефлексії й емпатії у студентів

Б. Ф. Ломов, характеризуючи спілкування як рухливу систему, що розвивається, відзначає, що "важливі його моменти – емпатія й рефлексія" [18]. Рефлексія виступає не тільки як істотний компонент якого-небудь іншого предмета, але і як предмет спеціального психологічного вивчення.

У цілому аналіз вітчизняних  робіт, присвячених вивченню рефлексії, показує, що вона досліджується в  чотирьох основних аспектах: кооперативному, комунікативному, особистісному й  інтелектуальному. При цьому перші  два аспекти виділяються в  дослідженнях колективних форм діяльності і їхніх процесів, що опосередковують  спілкування, а інші два - в індивідуальних формах прояву мислення й свідомості [33].

Психологічні знання про кооперативний аспект рефлексії забезпечують проектування спільної діяльності індивідів з урахуванням координації їх професійних позицій і групових ролей (Н. Г. Алексєєв, В. В. Рубців, А. Т. Тюків, Г. П. Щедровицький) [44].

Соціально-психологічні дослідження  специфіки комунікативного аспекту  рефлексії визначають її як складову розвинутого спілкування та міжособистісного сприймання (Я. Л. Коломінський, Л. А. Петровська, В. А. Петровський, Т. Шибутані). Г. М. Андрєєва підкреслює, що у соціальній психології під рефлексією розуміється усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню [1].

У дослідженнях, спрямованих  на визначення особистісного аспекту  рефлексії, робиться акцент на активізацію  принципу саморозвитку особистості. Згідно з ними культивується рефлексія, що забезпечує самоорганізацію й самомобілізацію особистості в різних умовах її існування. Рефлексія виступає як процес осмислення особистісних змістів (образів особистості, з якими ототожнюється "Я"), який призводить до їх поступальних змін і породжує новоутворення особистості в різних умовах її існування. Поняття "особистісна рефлексія" у цих дослідженнях розглядається в одному синонімічному ряді з поняттям "саморефлексія" (Н. І. Гуткіна, І. Д. Бех, В. К. Зарецький) [32].

У контексті вивчення когнітивних  процесів ведуться дослідження інтелектуального аспекту рефлексії, як вміння виділяти, аналізувати й співвідносити з предметною діяльністю власні дії (Є. В. Бодрова, В. В. Давидов, О. З. Задо, В. Е. Мільман, Н. І. Поліванова, В. Г. Романко).

На сучасному етапі  найбільш перспективним є вивчення такого аспекту, згідно з яким рефлексія ідентифікується з процесами осмислення і переосмислення. Переосмислення людиною інтелектуальних змістів (образів предметної ситуації) та особистісних змістів (образів особистості, з яким ми ототожнюєм себе – "Я") є механізмом їх зміни і продовження психічних новоутворень людини (І. М. Семенов, С. Ю. Степанов) [3].

Провідним критерієм існування  особистісної рефлексії є "рефлексивний аналіз", який приводить індивіда до нових знань про самого себе як суб’єкта життєдіяльності і дозволяє виявити три рівні розвитку саморефлексії: фіксований, занижений і збалансований. Найбільш ефективним у самопізнанні, самоствердженні і саморозвитку особистості є збалансований рівень [38].

На думку М. Гранта, має місце диференціація рефлексії на так звану ауто- і соціорефлексію. Перша синтезує в собі когнітивну й регулятивну рефлексію, а друга співвідноситься із забезпеченням ще однієї базової підсистеми психіки – комунікативної.

За спрямованістю виділяють два типи рефлексії, які умовно позначаються як "інтра- і интерпсихічну" рефлексію. Перша співвідноситься з рефлексивністю як здатністю до самосприйняття змісту своєї власної психіки і його аналізу, друга зі здатністю до розуміння психіки інших людей, що включає поряд з рефлексивністю як здатністю "встати на місце іншого" також і механізми проекції, ідентифікації, емпатії [12].

Рефлексія принципово гетерогенна  за своїм процесуальним змістом й утворює цілу систему організації психіки. Серед базових напрямків її розробки А. В. Карпов виділяє наступні [11]:

• діяльнісний напрямок, суть якого складається в розгляді рефлексії як компонента структури діяльності (Л. С. Виготський, О. М. Лєонтьєв);
• дослідження рефлексії в контексті проблематики психології мислення (В. В. Давидов, Ю. Н. Кулюткін, І. Н. Семенов, В. Ю. Степанов);
• вивчення рефлексивних закономірностей організації комунікативних процесів (В. С. Біблер, Ц. Ю. Курганів, А. Ліпман);
• аналіз рефлексивних феноменів у структурі спільної діяльності (В. А. Недоспасова, А. Н. Перре-Клемон, В. В. Фляків);
• педагогічний напрямок, представники якого розуміють рефлексію як  інструментальний засіб організації навчальної діяльності (О. С. Анісімов, М. Э. Боцманова, А. З. Задо, А. В. Захарова);
• особистісний напрямок, де рефлексивне знання розглядається як результат осмислення своєї життєдіяльності (Ф. Е. Василюк, М. Р. Гінзбург, Н. І. Гуткіна, А. Ф. Лазурський);
• генетичний напрямок дослідження рефлексії (В. В. Барцалкіна, Ю. В. Громико, Ж. Піаже, В. І. Слободчіков);
• метакогнітивна парадігма дослідження рефлексивних процесів (М. Келлер, М. Кэплінг, Дж. Флейвелл, М. А. Холодна);
• дослідження рефлексії як фундаментального механізму самопізнання й саморозуміння (В. В. Знаків);
• аналіз рефлексивних закономірностей і механізмів управлінської діяльності й керування в цілому (А. В. Коропів, Г. С. Красовський, В. Е. Лепський).

Рефлексивність як психічна властивість, на думку В. А. Карпова, являє собою одну з основних граней тієї інтегративної психічної реальності, що співвідноситься з рефлексією в цілому. Двома іншими її модусами є рефлексія в її процесуальному статусі й рефлектування як особливий психічний стан. Ці три модуси найтіснішим чином взаємозалежні й взаімодетермінують один одного, роблячи на рівні їхнього синтезу якісну визначеність, позначувану поняттям "рефлексія".

Таким чином, поняття рефлексії охоплює: а) знання про рольову структуру й позиціональну організацію колективної взаємодії; б) подання про внутрішній світ іншої людини й причини тих або інших її вчинків; в) свої вчинки й образи власного "я" як індивідуальності; г) знання про об'єкт і способи дії з ним. Відповідно й розрізняються: а) кооперативний, б) комунікативний, в) особистісний, г) інтелектуальний типи рефлексії [33].

Значення терміна "емпатія", впровадженого вперше в наукову психологію Е. Тітченером, поступово набуває множини лексичних і психологічних відтінків [31]. У психології намітилися два підходи у поглядах на емпатію. З позицій першого підходу, емпатія розглядається як процес або стан (О. Сопіков, І. Юсупов, Т. Райк); для другого підходу характерним є уявлення про цей феномен як про здатність чи стійку властивість особистості (М. Муканов, В. Лабунська, О. Саннікова). У межах другого підходу існує тенденція по-різному ставити акценти у визначенні поняття "емпатія": деякі дослідники розглядають її в контексті моральних почуттів (Т. Гаврилова, Ю. Гільбух, В. Шадриков); інші роблять акцент на тому, що емпатія відіграє центральну роль у гармонізації міжособистісних стосунків (В. Абраменкова, В. Агеєв, Ю. Гіпенрейтер); багато дослідників уважають її джерелом альтруїзму, підтримуючої поведінки (Є. Ільїн, В. Колпачников, М. Яницький) [7].

Спочатку зміст терміна  "емпатія" був буквальним, означаючи процес емоційного проникнення в стан іншого. Поступово акцент зміщується з емоційної реакції на розуміння іншого певним чином: через "уявлюване перевтілення", "інтроекцію" [31].

Багато психоаналітичних авторів  для пояснення емпатії залучають концепцію ідентифікації. На думку Грінсона, різниця полягає в тому, що ідентифікація – це більш несвідомий і довгостроковий процес, у той час як емпатія передсвідома й тимчасова [13].

На думку З. Фрейда, емпатія сприяє встановленню відповідного відношення до акту сприймання психічних станів. Так, окремий механізм емоційного залучення людини до переживань іншої змушує навіть у первісному акті сприймання будь-якої емоції відчувати певні переживання [7].

Х. Кохут бачив в емпатії спосіб спостереження й збору даних, уважаючи її універсальною потребою розвитку. Переживання дитиною емпатичного відзеркалювання особи, що піклується, – необхідна складова в розвитку цілісного Я [15].

У розумінні Е. Фрома поняття емпатії переплітається з поняттям ідентифікації. Тут емпатія розглядається як умова виникнення повноцінних інтерперсональних взаємовідносин з дотриманням психологічної рівноправності та самореалізації учасників спілкування [41].

Новий імпульс до розвитку уявлень про емпатію і її досліджень був даний гуманістичною психологією, у першу чергу, Карлом Роджерсом. Емпатія стала обговорюватися в  контексті психотерапії, а слідом за цим – у сфері реальної практики, педагогічного процесу, сімейного життя.

К. Роджерс визначав емпатію як "засіб існування з іншою людиною" [31]. Він вважає, що емпатія передбачає сприймання внутрішнього світу іншого точно, але без втрати відчуття "начебто". Це значить, що зберігається здатність у будь-який момент повернутися у власний світ переживань. Якщо цей відтінок "начебто" зникає, то мова йде вже про ідентифікацію з емоційним станом іншого, про зараження його емоцією й переживанні її в такому ж ступені по-справжньому. За К. Роджерсом, емпатія носить не тільки когнітивний характер, вона також містить у собі емоційний, емпіричний компонент [9].

Уявлення про афективно-когнітивну природу процесу емпатії, що затвердилося до середини 50-х років, було доповнено і поглиблено введенням комунікативного компонента.

Як свідчать дані Т. Гаврилової, зарубіжними дослідниками емпатії були виявлені дві її найважливіші функції: 1) емпатія є детермінантою поведінки, вона пов’язана з альтруїзмом (Валлон, Дауголл, Епстейн, Лібхарт, Ліппс, Рібо, Шафер); 2) емпатія – це специфічна емоційна форма пізнання, об’єктом якої є людина (Аш, Маркус, Роджерс, Шелер) [7].

У вітчизняну психологію термін "емпатія" був впроваджений тільки на початку 70-х років Т. П. Гавриловою. Під емпатією вона розуміє "спроможність індивіда емоційно відзиватися на переживання іншого" [5].

Як феномен міжособистісного контакту емпатія безпосередньо  регулює взаємовідносини людей  і визначає моральні якості людини. У процесі емпатійної взаємодії  формується система цінностей, що надалі визначає поведінку особистості стосовно інших людей [31].

В. В. Бойко розглядає емпатію як раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відбиття, що є особливо витонченим засобом "входження" у психо-енергетичний простір іншої людини. За допомогою емпатії "пробивається" захисний енергетичний екран партнера по спілкуванню, а для цього необхідна підвищена прохідність. Вона виникає, коли людина демонструє іншому співучасть і співпереживання. Непідроблений щирий інтерес до іншої особистості, до її суб'єктивної реальності – основна передумова глибокої емпатії [8].

За С. Головіним, емпатія – це осягання емоційного стану, проникнення-вчуття в переживання іншої людини. Здатність індивіда до паралельного переживання тих емоцій, що виникають у іншого індивіда в ході спілкування з ним. Розуміння іншої людини шляхом емоційного "вчуття" в її переживання. Автор поділяє емпатію на: емоційну, засновану на механізмах проекції та наслідування моторних та афективних реакцій іншого; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах – порівняння, аналогія тощо; предикативну, що проявляється як здатність передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.

В. Кротенко вважає, що, по-перше, емпатія визначається як психічний процес, спрямований на моделювання внутрішнього світу переживань іншої людини. При такому підході підкреслюється динамічний, процесуальний і фазовий характер емпатії. По-друге, емпатія розглядається як психічна реакція у відповідь на стимул. По-третє, емпатія визначається як властивість або здатність особистості, яка розкривається в умінні давати опосередкований емоційний відгук на переживання іншого, що включає рефлексію внутрішніх станів, думок і почуттів самого суб’єкта емпатії.

С. Максименко визначає емпатію як індивідуально-психологічну властивість, що характеризує здатність людини до співпереживання й співчуття, та як важливий компонент у спілкуванні, який сприяє збалансованості міжособистісних стосунків, робить поведінку соціально обумовленою [7].

На думку Т. Василишиної, емпатія є особливою здатністю суб’єкта до відбиття емоційних переживань внутрішнього світу іншої людини, що дозволяє партнерам досягати взаємоузгодження позицій, взаємопорозуміння та здатності обирати у відповідності з цим спільні засоби само- і взаєморегуляції у процесі міжособистісної взаємодії.

За даними Т. Василишиної, розуміння дослідниками феномена емпатії має певні розбіжності, головними з яких є такі: 1) емпатія – це емоційний процес, переживання афективного стану іншої людини у відповідь на її емоційну поведінку (В. Бойко, М. Левітов); 2) емпатія – це когнітивний процес, тобто процес розуміння внутрішнього світу іншої людини, здатність прийняти роль, перспективу та позицію іншого; 3) емпатія – це складний афективно-когнітивний процес; 4) емпатія – це взаємодія афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних (поведінкових) компонентів (Н. Алкіна, Я. Коломінський, С. Кондратьєва).

Т. П. Пашукова розглядає емпатію як емоційну співучасть у переживаннях інших людей, обумовлену комплексом емоційно-психологічних властивостей особистості, що проявляється в процесі міжособистісної взаємодії у вигляді співчуття й переживання.