Психологический анализ морального развития детей дошкольного возраста

Вивчення становлення  моральної поведінки особистості  не обмежується аналізом значення свідомості. Відомий психолог О.Селіханович[32] писав: «В основі моральної свідомості лежать глибинні інстинкти життя: інстинкт самозбереження, страх перед загибеллю та руйнуванням і таке ж могутнє прагнення до творчості. Тому в моменти морального просвітління людина найкраще усвідомлює, в чому сутність життя, в чому її суть і призначення» [32, с.31]. Ерос добра, мудрості, краси вічно живе в нас і ні на хвилину не дає нам заспокоїтися (Платон).

У фундаментальних працях З.Фрейда [38] вказується на такий компонент  особистості, як «над Я», що прямо стосується совісної поведінки. У структуру цього утворення значною мірою включаються й неусвідомлені елементи. Це ті моральні норми, принципи і правила поведінки, які вже в ранньому віці дитина засвоює в сім’ї. Мати і батько здійснюють ні з чим незрівняний вплив на становлення морального досвіду дитини, засвоєння нею норм правильної поведінки. Батьки та інші близькі особи виступають стосовно дитини не тільки як найвпливовіші ініціатори змін в поведінці, а й як провідні фігури, які підтримують уже усталені форми її поведінки. Виховний вплив мають не стільки слова, повчання, роз’яснення, скільки враження, одержані дитиною в сімейному колі. Сім’ї належить пріоритет у вихованні соціальної, емоційної і моральної культури дошкільника. Людина як істота пристрастна «легко звалюється і провалюється у безодню»[2, с.73]. Стихійний та ірраціональний елемент в ній «є не тільки результатом падіння людини, але є, перш за все, результатом свободи, що передує буттю і світотворенню меонічного начала, прихованого за всім буттям» [там же,с.62].

Моральний закон, «що завжди має соціальний характер, вимагає перемоги над первісним хаосом інстинктів, але хаос інстинктів заганяється законом всередину, він не переймається і не просвітлюєтьея» [2, с.89].        

«Основне плачевне відкриття, яке зробила сучасна психологія і патопсихологія, є відкриття  непрямоти й неправдивості людини не тільки стосовно інших, але і стосовно самого себе. Це є справжнє багатство  людського підпілля гріховної безодні в людині, падіння всіх піднесених ілюзій» [там же,с.75]. ГІри цьому людські пристрасті й потяги, подавлені моральною свідомістю, не завжди корисливі, егоїстичні і шукають насолоди. Вони є «тим, матеріалом, який може бути перероблений у вищий якісний зміст життя»[там же, с.126].

«Одне із джерел людського  страждання корениться в тому, що людина не подобається собі, викликає до себе відразу, не може полюбити себе. Між тим, як є небхідна Богом позначена любов до себе як Божого творіння, любов до себе як образу й подоби Божої. Треба любити ближнього, як самого себе. Значить, треба й самого себе любити, поважати в собі образ Божий» [2, с.78]. І інколи «людина сходить з розуму, жертвує інтелектом внаслідок неможливості розв’язати моральні конфлікти і завдання життя» [там же, с.76].

У моралі неусвідомлюване  проявляється у тих ситуаціях, коли людина актуально не дає собі звіту  за те або інше моральне ставлення, не усвідомлює свої мотиви, а діє  під безпосереднім впливом тих чи інших власних моральних установок, емоцій, почуттів та інтуїції [20, с.245]. Досить своєрідним і характерним проявом цього є моральна інтуїція, коли «людина неусвідомлено зберігає у своїй пам’яті матрицю деяких моральних ситуацій та їх розв’язків, які за необхідності миттєво виринають на поверхню свідомості, випереджуючи хід раціональних міркувань.

Основними характеристиками моральної поведінки є моральні почуття, моральна діяльність, моральні стосунки.

Моральні почуття –  це сталі прояви суб’єктивного, особистого ставлення людини до себе самої, інших людей, предметів і явищ, що мають для неї особисте значення, пов’язані з особистими потребами та інтересами. Почуття дозволяють спрямовувати «знання» на «свідомість» й здійснювати вчинки, іншими словами, це умова інтеріоризації, засвоєння моральних норм. Знання моральних принципів і особисте ставлення до них роблять можливими також другий і третій компоненти моральної культури особистості: це культура моральної діяльності й культура моральних стосунків.

Моральна діяльність –  це моральний бік суспільної діяльності, що спричиняється моральними мотивами: бажанням творити добро, підкорятися почуттю обов’язку, досягати морального ідеалу.

Моральні стосунки – це сукупність залежностей і зв’язків, що виникають у людей в процесі  моральної діяльності (взаємодопомога, чуйність, солідарність, згуртованість  тощо). Саме через моральну діяльність і моральні відносини формується і реалізується моральна програма людини, певний рівень її особистої моральної культури.

Моральні почуття вивчалися  багатьма педагогами і психологами, проте досі не вироблено їх чіткої класифікації.

1. Почуття справедливості  – це переживання дошкільниками  свого прагнення втілити в  життя правду. Це почуття ґрунтується  на усвідомленні дитиною узагальнених  норм «добре» і «погано», яких  вона дотримується під час розподілу іграшок і ролей.

2. Почуття емпатії –  здатність дошкільника розуміти  переживання інших людей з  приводу образи, несправедливого  ставлення і відповідним чином  відгукуватися на них, виявляючи  співчуття,чуйність, готовність допомогти.

3. Почуття довіри –  це почуття, яке виявляється дошкільником щодо тих людей, які викликають у нього позитивні оцінки. Дитина відкрита до різного роду контактів, готова розповісти про своє заповітне, довіряє секрети, ділиться інтимними переживаннями, думками, очікуваннями тощо. Підґрунтям для виникнення такого почуття є позитивний досвід спілкування з близькими дорослими, звичка розраховувати на їх підтримку та захист.

4. Почуття сорому в дошкільника  – це почуття тривоги за  свою репутацію. Воно виникає, коли дитина відчуває, що її поведінка не відповідає очікуванням оточуючих. Переживаючи це почуття, дитина хвилюється: «Що про мене подумають?», «Що про мене скажуть». Докори сумління важлива форма прояву моральної свідомості. Совість – це рефлексивна емоція, болісне переживання індивідом своїх вад та моральної недосконалості. Вона визначає нормативно ціннісні контури дозволеного і бажаного в поведінці та діяльності. У психологічному плані совість – вищий рівень самодетермінації моральної поведінки людини. У дошкільників совість лише починає формуватися, виконуючи функцію самоконтролю. Про наявність совісті свідчить виконання дитиною засвоєних моральних принципів без спонукань.

5. Почуття альтруїзму –  переживання, яке виявляється у готовності дитини діяти безкорисливо, незважаючи на свої інтереси. Прикладом може бути безкорислива турбота дитини про рідних і друзів: «Не буду дивитися мультики, бо в мами болить голова», «Буду гратися сам і тихо, бо тато працює».

6. Почуття відповідальності  – переживання дитиною покладеного  на неї обов’язку. 

Вивчення моральної поведінки  дошкільника повинно враховувати  об’єктивну і суб’єктивну відповідальність, зв’язок між розвитком когнітивних структур та становленням моральних почуттів і дій дитини.

1.2. Психолого-педагогічні детермінанти становлення моральної поведінки дошкільника.

Однією із головних складових  моральної поведінки є моральна дія. Психологами моральна дія розглядається  як акт морального самовизначення людини, в якому вона стверджує себе як особистість у своєму ставленні  до іншої людини, самої себе, групи  чи суспільства в цілому.

Вчинок визначається як свідома дія, оцінювана як акт морального самовизначення людини, в якому вона стверджує себе як особистість у своєму ставленні до іншої людини, до себе самої, до групи або до суспільства, до природи в цілому [28]. Більшість психологів (Л.Божович, Л.Виготський, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн та ін.) визначають вчинок як одиничний поведінковий акт, пов’язаний з виконанням або невиконанням людиною своїх моральних обов’язків. Із сукупності таких актів складається моральна діяльність або поведінка людини. Реалізації вчинку передує «внутрішній план дії», в якому представлені свідомо вироблені наміри, є прогноз результату й оцінки з боку оточуючих людей і суспільства в цілому. Узагальнено цей внутрішній план дій виступає у формі наміру як ідеального образу вчинків і завжди існують в усвідомленій формі. Вчинок – це дія, яка усвідомлюється діючим суб’єктом як суспільний акт, що відображає ставлення цієї людини до іншої, а також до колективу, суспільства в цілому і, у свою чергу, викликає ставлення до себе.

Одним із механізмів регуляції  моральної поведінки є рефлексія. На думку С.Рубінштейна, рефлексія  надає можливість суб’єкту «піднятися» над своїми смислами і «віднестись» до них, дозволяє йому відволіктись від них, усвідомити самого себе як «Я», як суб’єкта, який не вичерпується їх сумою, а підноситься над ними, в змозі зробити вибір між ними [30].

Деякі вчені регулятивну  функцію поведінки покладають на совість [7; 10; 17 та ін.]. В.Момов розуміє під совістю складну специфічну форму моральної відповідальності, яка контролює і спрямовує поведінку людини [17]. В.Демиденко визначає совість як досить складну особистісну властивість, яка включає в себе знання, оцінне ставлення до своїх вчинків, конкретні дії, почуття [7].

О.Дробницький вважає, що до совісті слід віднести такі явища внутрішнього досвіду, як:

1) критичне ставлення до себе, незадоволення досягнутим, відчуття розладу з собою, протилежне тенденції до внутрішньої згоди;

2) прагнення не стільки ствердити себе у власних очах, скільки присвятити себе службі будь якій значущій ідеї або справі, тобто відмова від якого б то не було власного інтересу в моральній діяльності;

3)постановка до себе  таких підвищених вимог, які викликають драматичне відчуття розладу з оточуючою дійсністю [10].

Совість у своїй найпростішій формі виступає у вигляді почуттів, розвиваючись поступово в більш складну форму. Робота совісті спрямована на оцінку людських дій з об’єктивної точки зору.        Підходячи близько до переживань сорому, це почуття, натомість, спрямовує людську оцінку не на особистість як таку, а на активність (дії) в її результатах і об’єктивних підсумках.

Совість – це рефлексивна  емоція, болісне переживання індивідом  своїх вад та моральної недосконалості. Вона визначає нормативно ціннісні контури  дозволеного і бажаного в поведінці  та діяльності. Загалом совість є  інтегральним особистісним утворенням, що корелює з такими самоціннісними якостями людини, як чесність, відповідальність, доброта, емпатійність, любов до іншого, милосердя, і з такими почуттями, як сором, провина.

У психологічному плані совість  – вищий рівень самодетермінації моральної поведінки людини. Вона є результатом вторинної інтеріоризації обов’язку, що розглядається як підсумок первинної інтеріоризації моральної вимоги, постає не тільки як момент усвідомлення, але і як специфічне переживання на рівні неусвідомленої та непідзвітної суб’єктові психічної діяльності. Завдання совісті – відкрити людині, яка живее у даному світі, «те, що треба» – її обов’язок [37].

Серед інших механізмів функціонування совісті необхідно виділити такі утворення, як соціальні домагання та соціальні очікування. Соціальні домагання виражають ставлення дитини до світу, до іншого і – головне – до власної поведінки на основі того чи іншого ставлення до себе. Соціальні очікування – це припущення суб’єкта щодо оцінки його особистості в цілому, а також стратегії поведінки і конкретних вчинків зокрема [3, с.34-42]. Вони включають, по-перше, усвідомлення індивідом того, яких форм поведінки очікують від нього інші, насамперед, значущі люди, на думку яких він зважає, а також ті, від котрих він залежить, що виступають у ролі інстанції відповідальності; по-друге, усвідомлення дитиною можливих реакцій оточення (похвала, моральна оцінка, покарання тощо) на її поведінку; по-третє, усвідомлення тих вимог, які ставить до людини оточення ( предмет відповідальності).

Як відомо, емоційна сфера  є суттєвим регулятором поведінки. У конкретних ситуаціях дошкільники  більш покладаються на емоції і переживання. Трапляється, що за повного розуміння  певної моральної норми у дитини не народжуються глибокі переживання. Переживання також беруть участь в регуляції поведінки. Закріплення  механізму адекватної поведінки  на основі емоційних переживань особливо важливо, оскільки вихованню треба  подолати характерний для переживань емоційний бар’єр, несприйняття виховних впливів. Особливе значення мають для особистості, що формується, емоційні переживання, що виникають у сфері спілкування.        

Несприятливі стосунки з  однолітками та значущими для  дошкільника дорослими в системі  особистих стосунків, якщо вони стають домінуючими, то можуть сприяти формуванню негативних якостей особистості: невпевненості, недовіри, агресивності та ін. Емоційний  процес, викликаний потребово значущим явищем, не вичерпується виникненням  локалізованого емоційного ставлення  до нього, а поширюється в психологічному просторі, переключаючись в контексті ситуації на інші явища. Останні можуть виступати умовами, причинами, сигналами вихідної емоціогенної події [31,с.39]. Тому часом дитина обурюється не на сам аморальний вчинок, а на людину, що його вчинила, або на тих, хто не попередив його.

За загальноприйнятим  визначенням [23, с.488], реально практичну  структуру вчинку утворюють:

1) ситуативна складова  – поєднання зовнішніх та внутрішніх  умов, що спричиняють певний вчинок;

2) мотиваційна складова  – властиве особистості первинне  усвідомлення збуджуючого, спонукаючого  характеру ситуації, що призводить  до актуалізації певних мотивів  вчинків, до їх протиставлення  чи поєднання, в результаті  чого формується мотивація вчинку  – складне психологічне утворення,  в якому поєднуються певні  ідеали, ідеї особистості щодо  прийняття певного рішення щодо мети та характеру вчинку;

3) дійовий компонент –  комплекс реально практичних  дій особистості, спрямованих  на прийняття нею рішення щодо морального змісту ситуації та на реалізацію прийнятого рішення;

4) післядійова складова – комплекс пізнавально  перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинків, на усвідомлення їх результатів та на їх оцінювання.

Якщо мати на увазі конкретний вчинок, то, звичайно, виникає потреба  визначити його домінуючий мотив. Між  тим «при поясненні будь-якого  людського вчинку треба враховувати  спонуки різного рівня і плану в їх реальному сплетінні і складному взаємозв’язку. Міркувати тут однопланово, шукати мотиви вчинку тільки на одному рівні, в одній площині – означає свідомо позбавити себе можливості зрозуміти психологію людей і пояснити їх поведінку» [30, с. 261].