Психічні пізнавальні процеси, їх характеристика

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

НТУУ «КПІ»

 

 

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних дисциплін)

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Психологія»

 

Тема: «Психічні пізнавальні процеси, їх характеристика»

 

 

 

 

 

Виконав: студентка 2801 навч. гр.

                                               О.М. КИРИЧЕНКО

Перевірив: начальник кафедри № 43

канд.філос.н., полковник              О.О. ПУЧКОВ

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2012

ЗМІСТ

 

 

Вступ ……………………………………………………………………………..	3
Розділ І. Психологія як наука ..............................................................................	4
Розділ ІІ. Психічні процеси як форма діяльності ..............................................	9
Розділ ІІІ. Загальна характеристика пізнавальних процесів …………………	16
Висновки …………................................................................................................	24
Список використаної літератури ……………………….....................................	26

 

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.

Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об'єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її  зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та властивості об'єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об'єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях властивості об'єктів, закономірності явищ і процесів.

Метою роботи є: психічні пізнавальні процеси, їх характеристика.

Для досягнення мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

– психологія як наука.

– психічні процеси як форма діяльності.

– загальна характеристика пізнавальних процесів.

Об’єктом роботи є: психологія як наука.

Предметом роботи є: психологічні процеси, стани та властивості

 

 

РОЗДІЛ I

ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА

 

 

«ПСИХОЛОГІЯ» – слово грецького походження, традиційно прийнятий буквальний переклад якого – «наука про душу» (з гр. «psyche» – душа, «logos» – знання, вчення).

Психологія як наука порівняно молода, оскільки її остаточне оформлення як науки відбулося наприкінці ХІХ віку. Але ще із стародавніх часів, вже античні філософи та лікарі розглядали психологічні проблеми, шукали відповідь на питання про те, що таке душа та якою є природа людини (зокрема, в епохальному трактаті Аристотеля «О душе»). Але саме поняття «психологія» почало вживатися в університетських та наукових колах в Європі лише в ХVІ столітті [1].

Існують різні джерела стосовно початку та авторства щодо вживання даного терміну. Авторство терміну «психологія» лексикологія приписує Ф. Меланхтону (роки життя 1497-1560 рр.), німецькому протестантському богослову, сучаснику і однодумцю Мартіна Лютера. Меланхтон використовував це слово в латинській транскрипції – psychologia. Грецьке написання терміну вперше зустрічається в праці Рудольфа Геккеля (Гокленіуса) в 1590 році «Психология, то есть о совершенстве человека, о душе и прежде всего о возникновении ее…», в якому зібрані вислови авторів різних епох про душу. Інші джерела стверджують, що вперше термін «психологія» з’явився в 1732-1734 році у працях німецького філософа Христіяна Вольфа (роки життя 1679-1754 рр.) «Рациональная психология» та «Эмпирическая психология», який запозичив термін «психе» зі стародавніх міфів [1].

Тривалий час психологія залишалась розділом філософії, не мала власного статусу і представала під різними «превдонімами»: пневматологія (Г.В. Лейбніц, роки життя 1646-1716 рр.), ментальна філософія. Загально вживаним термін «психологія» стає лише в середині ХVІІІ ст.

Як самостійна наука психологія оформилася тільки в кінці ХІХ сторіччя (з часу створення у 1879р. в Лейпцигу В. Вундтом першої лабораторії експериментальної психології) [2].

Незабаром у 1885 році Бехтерєв В.М. організував подібну лабораторію в Росії.

Спроби конкретизувати предмет вивчення психології на сучасному етапі її розвитку як науки, призводить до розпаду похідного поняття душі на доповнюючі один одного поняття, такі як психіка, свідомість, особистість, поведінка і ін [2].

У системі всіх наук психологія займає особливе місце, бо:

по-перше, це наука, яка досліджує феномени та явища внутрішнього, психічного життя, які мають значну кількість суб’єктивних форм прояву (відчуття, образи, ідеї, думки, уява, увага, емоції, почуття, здібності, темперамент, характер і ін.), що свідчить про поліпредметність психологічного дослідження;

по-друге, це наука про найскладніші явища, які відомі людству: психіка як властивість кори головного мозку відображати навколишній світ та механізм її функціонування як носія психіки – це найскладніший за своєю психофізіологічною будовою та закономірностям діяльності організм і механізм, більшість закономірностей функціонування якого ще не повністю досліджені вченими;

по-третє, в психологічній науці зливаються об'єкт і суб’єкт пізнання, що відображене, наприклад, в самосвідомості людини: досліджуючи психічні явища, людина може їх досліджувати на прикладі особистих феноменів і спрямовувати наукове дослідження на саму себе, що викликає певні труднощі об’єктивного дослідження суб’єктивних явищ («Как познать то, что само выступает объектом познания? – основне питання, яке стоїть перед психологічною наукою), крім того, певні сторони об’єкта психологічного дослідження принципово невидимі: психічне як предмет наукового дослідження вкрай важко зробити об’єктом безпосереднього емпіричного вивчення (душа як і психіка емпірично невловимі, тому психологія шукає інші об’єкти дослідження і через їх емпіричне дослідження робить висновки про закономірності і механізми психічної реальності).

по-четверте, специфіка психології полягає в тому, що вона має унікальні практичні наслідки, оскільки дослідження особливостей психіки людини не є самоціллю, а є необхідним етапом для подальшої роботи, а саме здійснення впливу з метою корекції, удосконалення, перетворення окремих її аспектів, тому психологія не тільки констатуюча, досліджуюча, а й перетворююча та корегуюча наука: вивчаючи психічні явища, психологія намагається на них впливати – навчитися впливати на психічні явища (свої та іншої людини) – завдання не менш, а може й більш грандіозне, ніж дослідження космосу та політ у космос людини. Психологія напрацювала значний арсенал методів, прийомів та технік впливу на психічні явища з метою їх зміни, перетворення.

Крім того, психологія – одна з найперспективніших наук у плані використання результатів її дослідження, оскільки людство все більше починає розуміти роль і значення саме людини, її психіки, свідомості та можливості більш ефективної реалізації її потенціалу. І є всі підстави стверджувати, що вже в недалекому майбутньому наукові дослідження все більше будуть спрямовані на дослідження не тільки суперскладних технічних проектів, а й особливостей людської психіки з метою прогнозування поведінки, вчинків та дій людини в процесі їх реалізації в життєдіяльності. Саме психологічні аспекти поведінки та життєдіяльності людини все більше привертають уваги науковців і практиків [3].

В сучасних суспільних та гуманітарних науках існує два якісно відмінних способи пізнання дійсності, а саме, науковий, спеціально організований, систематизований відповідно до певних методичних принципів і правил, а також побутовий, життєвий, який має спонтанний характер і залежить від уявлень, які мають місце в соціумі та спираються на здоровий глузд та повсякденний досвід. Гіппенрейтер Ю.Б. визначила 5 основних відмінностей життєвих знань від наукових, які можна визначити за такими критеріями:

1. КОНКРЕТНІСТЬ – УЗАГАЛЬНЕНІСТЬ. Життєві психологічні знання конкретні, вони спрямовані на вирішення сугубо прагматичних завдань, які виникають в повсякденному житті, а наукова психологія, за рахунок використання наукових понять, прагне до узагальнень, завдяки чому вона відкриває загальні тенденції і закономірності, та дозволяє за конкретними випадками прояву людської природи побачити фундаментальні узагальнені закономірності розвитку психіки, свідомості, особистості або групи людей.

2. ІНТУЇТИВНИЙ ХАРАКТЕР – ЛОГІЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК ТА ОБГРУНТОВАНІСТЬ. Життєві психологічні знання носять інтуїтивний та ситуативний характер, однак такі знання раціонально не обґрунтовані і не піддаються логічному осмисленню, індивід використовує їх спонтанно, під впливом певного випадку, ситуативно. А наукові психологічні знання раціональні і цілком усвідомлені, вони систематизовані у вигляді логічно обґрунтованих положень, концепцій та теорій, що дає можливість розуміти, розпізнавати та пояснювати ті чи інші психічні явища за допомогою причинно-наслідкових зв’язків.

3. СПОСІБ ПЕРЕДАЧІ (ТРАНСЛЯЦІЇ) ЗНАНЬ АБО ІНФОРМАЦІЇ. Конкретний та інтуїтивний характер життєвих психологічних знань різко обмежує можливість їх передачі. «Життєва мудрість» в кращому випадку передається від покоління до покоління в межах окремої сім’ї, або кожен сам її набуває через особистий досвід шляхом «спроб та помилок» та залишається в межах особистого досвіду. В науковій психології знання акумулюються та накопичуються в узагальненому вигляді (поняттях і законах), що дозволяє передавати їх від людини до людини, від покоління до покоління майже необмежено у вигляді опублікованих наукових праць та у вигляді навчальних програм в межах навчальних закладів.

4. МЕТОДИ ОТРИМАННЯ ЗНАНЬ. В життєвій психології знання одержуються за допомогою спостереження та розмірковування. В науковій психології до цього додається такий метод як експеримент, що дозволяє за певними правилами створювати та змінювати певні умови, необхідні для визначення закономірностей психічних явищ.

5. ДЖЕРЕЛА ОТРИМАННЯ ЗНАНЬ. Життєва психологія обмежується досвідом однієї або декількох людей. Наукова психологія, практично, безмежна в своєму досвіді. Цей досвід накоплюється та осмислюється в спеціальних галузях психологічної науки протягом десятиліть її розвитку, на основі чого ускладнюються та ускладнюються самі знання про психіку та закономірності психічної реальності [4].

Отже: психологія це:

1. Наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки;

2. Наука, що вивчає процеси  активного відображення людиною  дійсності в формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших процесів і явищ психіки;

3. Наука про закони, закономірності  й механізми функціонування психіки  як особливої форми життєдіяльності  тварин та людини

Психологія – це наука про душу, або в сучасній інтерпретації – психіку.

 

 

РОЗДІЛ IІ

ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ ЯК ФОРМА ДІЯЛЬНОСТІ

 

 

Оскільки психологія прагне до дійсного пізнання реального життя, вона не обмежується абстрактним вивченням окремих психічних функцій.

Намагання проникнути в психічне життя особистості включає вивчення психічних процесів як моментів конкретної діяльності особистості, її властивостей. Проявляються і формуються у діяльності, та її психічних станів, які закріплюють певну сталість, статичність психічного через вчинкову дію.

Психічні процеси – це складні процеси, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту [5].

В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе із нього, людина формується як особистість. Етап такого виділення пов'язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елементарних психічних процесів – відчуття і сприймання.

Усвідомлюючи себе як самостійного суб'єкта різних дій, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, змінюючи і свої взаємовідношення з ним, шо виражається в увазі, мисленні, збільшенні ваги питомої інтелектуальних моментів діяльності. Це породжує зміни в свідомості, які в свою чергу ведуть до зміни поведінки і внутрішнього ставлення до інших людей [5].

Змінюється роль регуляторних впливів – емоцій та волі. Позначається на певній незалежності від ситуації дорослої людини, праці людини, дії якої регулюються волею, що проявляється в уяві як моменті вияву цілеспрямованої дії. Психічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються самоплинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими особистість оволодіває і які спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею.

Сприймання перетворюється у спостереження, запам'ятовування – в заучування.